Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
місто Київ
справа № 731/458/19
провадження № 61-974св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю, Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
суб`єкт оскарження - державний виконавець Прилуцького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області Клименко Любов Григорівна,
заінтересована особа - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Мамонової О. Є., Бобрової І. О., Кузюри Л. В.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції заявника
ОСОБА_1 у вересні 2019 року звернулася до суду із скаргою про визнання протиправними дій та бездіяльності державного виконавця Прилуцького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі - Прилуцький МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області) Клименко Л. Г. та зобов`язання її виконати рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року, заінтересована особа - ОСОБА_2 .
Заявник обґрунтовувала вимоги скарги тим, що на примусовому виконанні Прилуцького МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області перебуває рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року про відібрання неповнолітніх дітей. Постановою державного виконавця Прилуцького ВДВС ГТУЮ у Чернігівській області від 03 вересня 2019 року відкрито виконавче провадження № 59944411 з виконання зазначеного рішення суду. Боржник ОСОБА_2 06 вересня 2019 року відмовився добровільно виконувати зазначене судове рішення. 20 вересня 2019 року державним виконавцем здійснено повторний вихід за місцем проживання боржника для виконання рішення, проте ОСОБА_2 знову проігнорував вимоги державного виконавця та відмовився передавати дітей. Всі прохання заявника до державного виконавця з приводу інформування про подальше виконання судового рішення відхилені та повідомлено, що вжити заходів щодо ігнорування боржником виконання рішення суду неможливо.
Заявник вважала, що бездіяльність державного виконавця є протиправною і спрямована на потурання та фактичне заохочення ОСОБА_2 до невиконання судового рішення.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Представник Прилуцького МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області зазначив, що державний виконавець вжила всіх заходів до примусового виконання судового рішення у спосіб та у порядку, які передбачені Законом України "Про виконавче провадження".
Боржник ОСОБА_2 заперечував проти задоволення вимог скарги. Зазначив, що діти відмовляються проживати разом з матір`ю.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Варвинського районного суду Чернігівської області від 09 жовтня 2019 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Прилуцького МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області Клименко Л. Г. з приводу невиконання рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року щодо відібрання у ОСОБА_2 малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також їх повернення за місцем фактичного проживання ОСОБА_1 .
Зобов`язано державних виконавців Прилуцького МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області Клименко Л. Г., Молошну Людмилу Іванівну здійснити заходи щодо забезпечення виконання рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року.
Суд першої інстанції констатував факт бездіяльності державного виконавця у зв`язку з пропуском строків вчинення заходів, спрямованих на виконання рішення суду, оскільки встановлено, що державний виконавець наклала на боржника стягнення у виді штрафу відповідно до статті 75 Закону України "Про виконавче провадження" 20 вересня 2019 року, а не на третій робочий день, як то передбачено статтею 63 цього Закону. Також суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до матеріалів виконавчого провадження державний виконавець не зверталася до органу досудового розслідування з повідомленням про вчинення боржником кримінального правопорушення, що передбачено у частині третій статті 63 Закону України "Про виконавче провадження", та які саме дії вживалися самим державним виконавцем щодо відібрання дітей у ОСОБА_2 та передачі їх ОСОБА_1 на виконання рішення суду.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу старшого державного виконавця Прилуцького МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області Молошної Л. І. задоволено, ухвалу Варвинського районного суду Чернігівської області від 09 жовтня 2019 року скасовано. У задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні скарги, апеляційний суд зазначив, що твердження ОСОБА_1 про те, що бездіяльність державного виконавця є протиправною і спрямована на потурання та фактичне заохочення ОСОБА_2 до невиконання судового рішення, є безпідставними. Суд апеляційної інстанцій встановив, що під час здійснення державним виконавцем виходів 06 вересня 2019 року та 20 вересня 2019 року за місцем проживання боржника з метою перевірки виконання рішення про відібрання дітей не було порушено права чи свободи ОСОБА_1 як з боку державного виконавця, так і з боку боржника, оскільки рішення не було виконано у зв`язку з відмовою дітей проживати з матір`ю, при цьому ОСОБА_2 перешкод не чинив.
Апеляційний суд вважав, що під час здійснення виконавчих дій ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, якому на той момент було повних 13 років 10 місяців, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, якому на той момент було повних 6 років, могли та висловили свою думку щодо дій, які безпосередньо стосуються та впливають на їхні інтереси, доказів наявності передбачених законом та необхідних підстав для обмеження прав дітей на вільне висловлення своїх думок та поглядів матеріали справи не містять.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 09 січня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги неправильним застосуванням положень Закону України "Про виконавче провадження".
ОСОБА_1 стверджує, що державний виконавець під час виконання рішення суду про відібрання дітей не дотрималася правил статті 63 Закону України "Про виконавче провадження", не вжила своєчасно заходів із накладення стягнення на боржника у зв`язку з невиконанням рішення суду. На переконання заявника, державний виконавець мала забезпечити можливість поспілкуватись стягувачу зі своїми дітьми наодинці, за участю психолога чи педагога, відсторонивши боржника від прямого з ними контакту, що відповідає частині п`ятій розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802 (далі - Інструкція № 512/5). За твердженнями ОСОБА_1, боржник чинив психологічний тиск на дітей, а тому вони у його присутності не могли висловити дійсні думки з приводу проживання з матір`ю.
Додатково заявник зазначає, що апеляційний суд вдався до переоцінки доказів, яким надана оцінка під час розгляду справи щодо визначення місця проживання дітей.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 та старший державний виконавець Прилуцького МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області Молошна Л. І. у березні 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направили до Верховного Суду відзиви, у яких просили касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року залишити без змін.
Старший державний виконавець Прилуцького МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області Молошна Л. І. зазначила, що державним виконавцем вжито всі заходи примусового виконання рішення у спосіб та порядку, передбачені Законом України "Про виконавче провадження". При цьому зауважила, що державний виконавець не наділений повноваженнями застосовувати до дитини заходи фізичного та психологічного насильства і заходи, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
ОСОБА_2 зазначив, що рішення суду про відібрання дітей не виконано не у зв`язку з бездіяльності державного виконавця чи з підстав чинення перешкод зі сторони боржника, а у зв`язку з небажанням дітей проживати разом з матір`ю.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2020 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року у справі № 742/1593/19 позов ОСОБА_1 задоволено.
Суд постановив відібрати у ОСОБА_2 малолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та повернути їх за місцем фактичного проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Допущено негайне виконання рішення суду.
На виконання цього судового рішення 02 вересня 2019 року Варвинським районним судом Чернігівської області видано виконавчий лист № 742/1593/19, за яким постановою головного державного виконавця Прилуцького МВ ДВС ГТУЮ у Чернігівській області Клименко Л. Г. від 03 вересня 2019 року відкрито виконавче провадження № 59944411.
У постанові державного виконавця про відкриття провадження зазначено, що боржнику необхідно виконати рішення суду протягом трьох робочих днів після відкриття виконавчого провадження.
06 вересня 2019 року державним виконавцем з метою перевірки виконання зазначеного виконавчого листа здійснено вихід за адресою місця проживання боржника ОСОБА_2 : АДРЕСА_2 . За результатами цього складено акт, згідно з яким під час перевірки виконання рішення суду встановлено, що відібрання та повернення не відбулося у зв`язку з тим, що діти відмовилися проживати з матір`ю, при цьому ОСОБА_2 перешкод не чинив.
20 вересня 2019 року державним виконавцем здійснено повторний вихід за місцем проживання боржника ОСОБА_2 для проведення виконавчих дій з відібрання неповнолітніх дітей за участю сторін виконавчого провадження, представників органів опіки та піклування і понятих. На пропозиції стягувача, державного виконавця, представника органу опіки та піклування діти відмовилися йти за стягувачем. За результатами виходу складено акт про те, що рішення суду про відібрання у ОСОБА_2 малолітніх дітей не виконано.
20 вересня 2019 року державним виконавцем на підставі постанови накладено штраф на ОСОБА_2 у розмірі 1 700, 00 грн за невиконання рішення суду.
23 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Прилуцького ВП ГУНП в Чернігівській області із заявою з повідомленням про умисне невиконання ОСОБА_2 рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року.
Оцінка аргументів касаційної скарги
Положеннями статті 129-1 Конституції України передбачено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України.
Виконання судового рішення відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно зі статтею 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконання рішень про відібрання дитини окремо регламентується статтею 64 Закону України "Про виконавче провадження".
За правилами цієї статті під час виконання рішення про відібрання дитини державний виконавець проводить виконавчі дії за обов`язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, із залученням представників органів опіки і піклування. За необхідності державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу. У разі якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, до нього застосовуються заходи, передбачені цим Законом.
Специфіка діяльності державного виконавця під час виконання рішення суду про відібрання дитини полягає насамперед у тому, що виконання рішення стосується прав та інтересів дитини, а тому, виконуючи такі судові рішення, державний виконавець має враховувати психічний стан дитини, а відтак засоби виконання рішення повинене обирати з обережністю та враховувати особливості віку дитини, її психічний стан, стан здоров`я тощо.
Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Інструкції № 512/5 під час примусового виконання рішення у разі, якщо це може сприяти своєчасному й повному виконанню рішень, виконавець залучає інші органи, підприємства, установи, організації, посадових осіб, фізичних осіб.
Задовольняючи скаргу ОСОБА_1, суд першої інстанції зазначив, що відповідно до матеріалів виконавчого провадження, досліджених в судовому засіданні, не встановлено, які саме дії вживалися самим державним виконавцем Клименко Л. Г. щодо відібрання дітей у ОСОБА_2 та передачі їх ОСОБА_1 .
Натомість, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1, апеляційний суд керувався міркуваннями про інтереси дітей.
Верховний Суд у вирішенні такого правового питання врахував, що предметом скарги є оскарження дій та бездіяльності державного виконавця під час виконання рішення суду про відібрання дітей, що набрало законної сили та підлягало примусовому виконанню. На цьому етапі суд не вправі змінювати рішення суду, яке виконується державним виконавцем, оскільки таке судове рішення набрало законної сили, на його виконання суд видав виконавчий лист, а державний виконавець відкрив виконавче провадження. Таке рішення є обов`язковим для виконання сторонами та уповноваженим державним виконавцем.
У постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 381/68/16-ц (провадження № 61-20293св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 635/382/17-ц (провадження № 61-9559св19), від 19 лютого 2020 року у справі № 235/139/16-ц (провадження № 61-36629св18) зроблено висновок, що способом захисту прав дитини (в разі попереднього вирішення судом питання про визначення місця проживання малолітньої дитини) може бути пред`явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, яке визначене рішенням суду.
У спірних правовідносинах боржник, заперечуючи проти задоволення скарги, не обґрунтовував свою позицію у справі ані існуванням рішення суду про зміну місця проживання дітей, ані існуванням такого спору, який би розглядався судом на момент вирішення скарги ОСОБА_1 у справі, яка переглядається, а отже, у апеляційного суду були відсутні правові підстави для здійснення власної оцінки та врахування думки дітей під час з`ясування причин невиконання державним виконавцем рішення суду про їх відібрання.
Верховний Суд наголошує, що необхідно надавати системну оцінку фактам та обставинам, які впливають на ухвалення певного рішення, зокрема, суд має враховувати, у першу чергу, інтереси дитини, які не завжди можуть відповідати її бажанням, з урахуванням віку, стану здоров`я, психоемоційного стану. При цьому дослідження найкращих інтересів дітей здійснювалося судами у межах розгляду по суті справ про визначення (зміну) місця проживання дітей з матір`ю/батьком, а також про відібрання дітей, рішення судів у яких набрали законної сили та є обов`язковими до виконання.
Ані органом опіки та піклування, ані боржником у справі не надано державному виконавцю доказів на підтвердження висновку про те, що відібрання дітей можливе лише за бажанням дітей, а так само, що між матір`ю та дітьми існують стійкі психоемоційні перешкоди у спілкуванні.
Враховуючи проживання дітей разом із батьком, тісний психоемоційний зв`язок саме з ним, обумовлення виконання рішення суду про відібрання дітей виключно бажанням дітей призведе до унеможливлення реалізації матір`ю своїх прав на участь у вихованні дітей, виконання рішень суду про відібрання дітей, визначення місця проживання дітей з матір`ю.
Передбачена у частині другій статті 64 Закону України "Про виконавче провадження" можливість тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу, а також залучення до виконавчих дій психологів, педагогічних працівників має сприяти психологічному налаштуванню дитини на зміну її місця проживання з фактичного - з батьком - на визначене судом - з матір`ю.
Наведеного апеляційний суд не врахував, відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1, фактично здійснив перегляд рішення суду, яке було постановлене по суті вимог, набрало законної сили та виконується, та зробив висновок про зміну місця проживання дітей та визначення його з батьком. Проте у межах розгляду скарги на дії та/або бездіяльність державного виконавця суд не вправі здійснювати перегляд рішення суду, яке виконується, це виходить за межі розгляду справи судом на такій її завершальній стадії.
Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2, вважаючи, що рішенням суду про відібрання дітей порушені якнайкращі їх інтереси, з урахуванням обставин, вправі був звернутися до суду з позовом про зміну місця проживання дітей, проте таких дій не вчинив.
Верховний Суд у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 607/425/16-ц (провадження № 61-8772св19) зазначив, що у разі змін обставин, пов`язаних з віком дитини, за наявності спору між батьками як мати дитини, так і батько не позбавлені можливості звернення до суду із позовом про зміну місця проживання дитини й тому разі, коли вже є рішення суду про визначення місця проживання дитини та її відібрання, які не виконані. Найкращі інтереси дитини повинні мати першочергове значення.
Верховний Суд наголошує, що до ухвалення судом рішення про зміну місця проживання дітей, яке набере законної сили, рішення суду про визначення місця проживання дітей та про відібрання дітей залишаються обов`язковими до виконання.
У зв`язку з наведеним, враховуючи, що матеріали виконавчого провадження, як встановив суд першої інстанції, не підтверджують вжиття державним виконавцем усіх можливих заходів з метою виконання рішення суду про відібрання дітей, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо неправомірної бездіяльності державного виконавця під час виконання рішення суду про відібрання дітей.
Встановивши протиправну бездіяльність державного виконавця з виконання зазначеного рішення суду, а також наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду, Верховний Суд врахував, що ОСОБА_3 досяг
14-річного віку, а тому вправі самостійно обирати місце свого проживання. Проте такі обставини настали після розгляду справи судом першої інстанції та не існували на момент виконання державним виконавцем рішення суду про відібрання дітей, а тому не можуть бути підставою для відмови у задоволенні скарги на бездіяльність державного виконавця.