У Х В А Л А
09 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 335/11743/19
Провадження № 14-71цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Штелик С. П.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,
перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", про стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат
за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Запорізького апеляційного суду від 24 червня 2020 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Подліянової Г. С.
ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський" (далі - ПАТ "Банк Михайлівський"), про стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат.
19 листопада 2019 року та 11 грудня 2019 року на адресу суду від представника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" Волкова О. Ю. надійшли клопотання про закриття провадження у справі з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 25 лютого 2020 року провадження у цій справі закрито.
Суд першої інстанції виходив з того, що правовими підставами для стягнення з відповідача пені, 3 % річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України є порушення відповідачем зобов`язань щодо відшкодування коштів за вкладом. Тобто, майнові вимоги позивача про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України 3 % річних, інфляційних втрат та пені за прострочення грошового зобов`язання з виплати гарантованого відшкодування за договором вкладу, звернені позивачем до відповідача, стосуються правомірності його дій, пов`язаних із виплатою позивачу відшкодування за вкладом, а не банку-боржника, що ліквідується. З огляду на викладене, суд першої інстанції вважав, що спір у цій справі пов`язаний із виконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати, тому є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Крім того, суд першої інстанції посилався на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) та постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №761/11256/17 (провадження № 61-31354сво18).
Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 червня 2020 року ухвалу Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 25 лютого 2020 року про закриття провадження у справі скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційний дійшов висновку, що позивач визначила відповідачем Фонд гарантування вкладів фізичних осіб як самостійний суб`єкт, а не як особу, що виступає від імені банку-боржника, який знаходиться в процесі ліквідації. Вимоги, пред`явлені до Фонду, базуються на несвоєчасному виконанні останнім частини грошового зобов`язання, яке розраховане від дати звернення позивачем із заявою про виплату суми вкладу до фактичної виплати недоплаченої суми вкладу (з 12 вересня 2016 року до 18 квітня 2019 року), а саме: вимоги про стягнення: пені у сумі 10 913,71 грн; 3 % річних у сумі 3 125,74 грн та інфляційних втрат у сумі 15 524,83 грн відповідно до статті 625 ЦК України. При цьому, правовими підставами для стягнення вказаних сум позивач зазначила несвоєчасну виплату Фондом гарантування вкладів фізичних осіб гарантованого відшкодування за договором вкладу в неплатоспроможному банку. Але вимог про будь-які неправомірні дії чи рішення Фонду, які б мали ознаки публічно-правового спору, позивач у цьому позові не заявляла, оскільки всі спори щодо бездіяльності/дій Фонду на цей час вже вирішені в порядку адміністративного судочинства. Не заявлено нею і про будь-які належні за договором вкладу виплати, які б вкладались у межі гарантованого Фондом відшкодування. Вимоги позивача стосуються покладення на Фонд відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, за несвоєчасне виконання частини грошового зобов`язання, яке на теперішній час вже виконано, а також у вигляді пені. Апеляційний суд також посилався на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 761/44056/17 (провадження № 14-571цс19).
У вересні 2020 року представник Фонду гарантування вкладів фізичних осіб подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував факт здійснення з 23 травня 2016 року Фондом гарантування вкладів фізичних осіб заходів щодо виведення неплатоспроможного банку- ПАТ "Банк Михайлівський" з ринку відповідно до порядку, визначеного Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". У спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його вкладниками/кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними, а цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. Фонд гарантування вкладів юридичних осіб є особою публічного права і відповідно до статті 19 Конституції України він має діяти виключно в межах повноважень, встановлених чинним законодавством, і за відсутності правових підстав не має права вчиняти будь-які дії, що не передбачені законом, або вчиняти їх передчасно (безпідставно). Цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними у регулюванні спірних правовідносин і відповідно до норм цього Закону Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду у цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб. Тому вимоги про стягнення з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення грошового зобов`язання за період після виплати Фондом відшкодування за вкладами стосуються безпосередньо правомірності його дій, пов`язаних із виплатою вкладнику відшкодування за вкладами.
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про скасування ухвали Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 25 лютого 2020 року. Після скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду, у цій справіухвалено рішенняОрджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 14 вересня 2020 року, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю. Скасування Верховним Судом постанови Запорізького апеляційного суду від 24 червня 2020 року, фактично проміжного судового рішення у справі, на підставі якого лише було продовжено розгляд справи судом першої інстанції по суті, призведе до юридичної невизначеності. Оскаржена постанова апеляційного суду жодним чином не впливає на чинність рішення суду першої інстанції по суті спору.
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб вправі оскаржити рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 14 вересня 2020 року у встановленому законодавством порядку. Проте, це рішення не можна піддавати сумніву у зв`язку з ймовірним скасуванням фактично проміжної постанови Запорізького апеляційного суду від 24 червня 2020 року, якою вирішено питання підсудності цієї справи.
Позивач зазначає, що, враховуючи пред`явлені у цій справі позовні вимоги та правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від
12 травня 2020 року у справі № 761/44056/17, постанова Запорізького апеляційного суду від 04 червня 2020 року є законною та обґрунтованою.
Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2021 року справу призначено до розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року зазначену справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до частини пʼятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що справа містить виключну правову проблему, оскільки ухвала про закриття провадження у справі міститься у визначеному пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України переліку ухвал, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, постає питання: чи може бути оскаржена в касаційному порядку постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції з направленням справи для продовження її розгляду до суду першої інстанції. На думку колегії суддів така постанова суду апеляційної інстанції, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, оскільки не перешкоджає подальшому руху справи. Можливість касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції про скасування ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розглядуможе призвести до ситуації (яка виникла у справі, що розглядається), коли суд першої інстанції до надходження справи до суду касаційної інстанції ухвалить рішення по суті спору, а оскарження проміжного судового рішення (постанови суду апеляційної інстанції) зумовлюватиме юридичну невизначеність стосовно правових наслідків для рішення суду першої інстанції по суті спору. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у питанні щодо: можливості касаційного оскарження постанови апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції; правових наслідків для рішення суду першої інстанції по суті спору скасування постанови апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Відповідь на порушені питання має значення для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, мотиви, з яких справу передано для розгляду Великій Палаті Верховного Суду, колегія суддів дійшла таких висновків.
Виключна правова проблема як така має оцінюватися з врахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний відбиває той факт, що вона наявна не в одній якійсь конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов`язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції враховується: 1) наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запроваджений і, якщо так, то чи були вони ефективні.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що потенційно справи, у яких ухвала суду першої інстанції про закриття провадження у справі скасована постановою апеляційного суду з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду, при цьому постанову суду апеляційної інстанції оскаржено до касаційного суду, можуть перебувати на розгляді у суді касаційної інстанції, а також виникнути у майбутньому.
Разом з тим в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року року відсутні посилання на кількісні й якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання з врахуванням кількісного та якісного вимірів, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці.
Так, згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень постанова апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, розглядається касаційним судом по суті та розходжень у правозастосовчій практиці щодо цього питання не встановлено (постанови Великої Палати Верховного Суду № № 14-443цс19, 511цс18, 635цс18, 175цс19, 359цс19, 375цс19, 145цс19, 399цс18, 503цс18, 663цс18, 227цс19, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду № № 61-20295св19, 6324св20, 15806св19 та інші).
Оскільки відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення подібних правовідносин, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні правового питання, то підстави для прийняття та розгляду Великою Палатою Верховного Суду указаної справи згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України відсутні.
Згідно з частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для прийняття справи до розгляду та повертає її на розгляд Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Керуючись статтею 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду