1. Правова система ipLex360
  2. Судові прецеденти
  3. Постанова суду


Постанова

Іменем України

24 червня 2021 року

м. Київ

справа № 756/4576/15-к

провадження № 51-1687 км 20

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Білик Н.В.,

суддів Кравченка С.І., Ємця О.П.

за участю:

секретаря судового засідання Ковтюка В.В.,

прокурора Шевченко О.О.,

захисників Стельмаха Є.А., Бегейовича Р.В., Гречаника О.В.

засуджених ОСОБА_1,

ОСОБА_2 (в режимі відеоконференції)

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та захисника Стельмаха Є.А. на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 13 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року у кримінальному провадженні № 12014100030008997 за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Українськ Донецької області, жителя АДРЕСА_1, раніше судимого за вироком Городищенського районного суду Черкаської області від 09 грудня 2013 року за ч. 1 ст. 164 КК України до штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1 700 грн,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 289, ч. 3 ст. 15 п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 14 ч. 3 ст. 289, ч. 2 ст. 15 п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 263 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Оболонського районного суду м. Києва від 13 січня 2017 року ОСОБА_1 засуджений за:

- ч. 1 ст. 263 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років;

- ч. 3 ст. 15, п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років із конфіскацією всього майна, що є його власністю;

- ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 289 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років без конфіскації майна;

- ч. 2 ст. 15, п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років із конфіскацією всього майна, що є його власністю;

- ч. 3 ст. 289 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років із конфіскацією всього майна, що є його власністю;

- п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі із конфіскацією всього майна, що є його власністю.

На підставі ст. 70 КК України ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі із конфіскацією всього майна, що є його власністю.

Зараховано на підставі ч. 5 ст. 72 КК України у строк відбування покарання ОСОБА_1 строк його попереднього ув`язнення з 12 вересня 2014 року до набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Цим же вироком засуджено ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, судові рішення щодо яких у касаційному порядку не переглядаються.

Постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 236 921,55 грн. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 600 000 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди, а також судові витрати в розмірі 13 988,72 грн.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року вирок районного суду щодо ОСОБА_4 скасовано, а кримінальне провадження щодо нього закрито на підставі п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку зі смертю обвинуваченого.

Цей же вирок щодо ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 змінено в частині вирішення цивільного позову та щодо речових доказів. Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_5 у частині відшкодування матеріальної шкоди в сумі 236 921,55 грн. Постановлено стягнути судові витрати з ОСОБА_1 в сумі 5417, 79 грн., з ОСОБА_2 в сумі 4678,59 грн., з ОСОБА_3 у сумі 4678,59 грн.

Як визнав доведеним суд, наприкінці літа 2014 року ОСОБА_1 спланував та запропонував ОСОБА_2, ОСОБА_4 й ОСОБА_3 вчиняти умисні вбивства людей з метою заволодіння їх транспортними засобами, на що останні погодилися, тим самим вступивши у попередню змову між собою. При цьому ОСОБА_1 відвів собі організаційну роль у підготовці злочинів, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мали безпосередньо вчиняти вбивства, а ОСОБА_2 повинен був здійснювати спостереження за навколишньою обстановкою під час його скоєння.

Реалізуючи свій умисел, у кінці липня 2014 року вони приїхали до м. Києва, де проживали у лісопарковій зоні поблизу р. Дніпро.

11 серпня 2014 року ОСОБА_1, діючи згідно раніше розробленого плану, знайшов на одному із сайтів мережі Інтернет оголошення ОСОБА_6 про те, що останній пропонує послуги водія із власним автомобілем "Toyota Camry", д.н.з. НОМЕР_1 . Наступного дня ОСОБА_1 зустрівся із ОСОБА_6 та, з метою введення останнього в оману й входження в довіру, запропонував останньому роботу особистим водієм із заробітною платою в розмірі 1000 доларів США, на що останній погодився.

Діючи згідно розробленого плану, 14 серпня 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на автомобілі ОСОБА_6 приїхали на берег р. Дніпро у м. Києві, де їх чекав ОСОБА_4, та під приводом святкування дня народження вживали алкогольні напої. Приблизно о 23:00 год. ОСОБА_3 та ОСОБА_4, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, підійшли до ОСОБА_6 і, реалізуючи спільний намір на вбивство з метою заволодіння транспортним засобом, ОСОБА_3 двічі вдарив потерпілого обухом сокири по голові, від чого останній впав. Після цього ОСОБА_4 наніс ОСОБА_6 удар ножем у груди, а ОСОБА_1 чохлом від стола накрив обличчя потерпілого, щоб придушити його і таким чином довести умисел на вбивство до кінця. Смерть ОСОБА_6 настала від перелому склепіння черепу, яке могла привести до ушкодження речовини мозку. Після цього засуджені, з метою приховати сліди злочину, спалили труп ОСОБА_6 та закопали його залишки на березі, а потім заволоділи автомобілем потерпілого, вартістю 236 921,55 грн., чим заподіяли матеріальну шкоду у великому розмірі.

Крім того, ОСОБА_1, умисно, з метою подальшого вчинення злочинів, у серпні 2014 року придбав без передбаченого законом дозволу короткоствольну вогнепальну зброю - нарізний самозарядний пістолет, який виготовлений саморобним способом шляхом внесення змін в макет пістолету конструкції Макарова, та 16 патронів до нього, що є боєприпасами, передав їх ОСОБА_4, який зберігав їх за місцем свого проживання у м. Городище Черкаської області. Зазначений пістолет та патрони в кількості 3 штуки було вилучено у ОСОБА_4 під час обшуку 13 вересня 2014 року.

Продовжуючи діяти згідно заздалегідь розробленого плану, направленого на вбивства з метою заволодіння транспортними засобами, ОСОБА_1 розмістив у мережі Інтернет оголошення про пошук водіїв з власними автомобілями.

На вказане оголошення відгукнувся ОСОБА_7, у власності якого був автомобіль "Skoda SuperB", д.н.з. НОМЕР_2, який у проміжок часу з 01 по 09 вересня 2014 року працював особистим водієм ОСОБА_1 та возив останнього на своєму автомобілі. 09 вересня 2014 року в ході підготування до вчинення вбивства ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 викопали у лісопарковій зоні Жуків острів у м. Києві яму для наступного приховання тіла потерпілого, а ОСОБА_4 взяв раніше придбаний пістолет, з використанням якого він повинен був вбити ОСОБА_7 .

В ніч на 10 вересня 2014 року вони прибули на заздалегідь визначене місце на Жуковому острові, де ОСОБА_4 мав вбити потерпілого, а ОСОБА_2 знаходився неподалік, спостерігаючи за оточуючою обстановкою. Оскільки неподалік знаходився ще один невідомий автомобіль, ОСОБА_4, з метою уникнення викриття у вчиненні умисного вбивства з подальшим заволодінням транспортним засобом, не здійснив пострілу, тобто не виконав усіх дій, необхідних для доведення злочину до кінця з причин, що не залежали від його волі.

Продовжуючи вчиняти протиправні дії згідно заздалегідь розробленого плану, ОСОБА_1 18 серпня 2014 року познайомився із ОСОБА_8, який через мережу Інтернет знайшов його оголошення про прийом на роботу водіїв із власним авто. З метою вбивства ОСОБА_8 для заволодіння його автомобілем "Mercedes-Benz E 300 D", д.н.з. НОМЕР_3, 10 вересня 2014 року засуджені на автомобілі останнього вирушили до лісу неподалік м. Городище Черкаської області. При цьому ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спостерігали за оточуючою обстановкою, а ОСОБА_4 привів у готовність пістолет, однак механізм пістолету не спрацював і відбулася осічка. Тобто, засуджені виконали всі необхідні дії для вчинення умисного вбивства ОСОБА_8, однак злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежали від їх волі.

Після цього ОСОБА_1 спланував, що вони вчинять убивство ОСОБА_8 шляхом отруєння останнього. На виконання цього плану, ОСОБА_1 12 вересня 2014 року придбав в аптеці медичний препарат доксиламін, який є снодійним, седативним та протиалергійним засобом та про який засудженим було відомо, що він у суміші з алкоголем може призвести до смерті людини. Після цього ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розчинили цей медичний засіб у горілці, яку в період часу між 20.00 год. та 22.00 год. того ж дня на березі р. Дніпро біля с. Чапаївка Черкаської області дали випити ОСОБА_8 .

Незважаючи на те, що засуджені вчинили усі необхідні дії для умисного вбивства потерпілого, злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від їх волі, оскільки засуджені були затримані на місці працівниками міліції, а потерпілому надана медична допомога.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Зазначає, що вирок суду ґрунтується на недопустимих доказах, а саме, даних негласних слідчих (розшукових) дій, які проведені з порушенням вимог процесуального закону, оскільки з 13 по 16 вересня 2014 року вони проводилися без ухвали слідчого судді; протоколи за результатами проведення цих слідчих дій не відповідають вимогам ст. 104 КПК України, а ухвали слідчого судді від 16 вересня 2014 року надали право на проведення НСРД неуповноваженій особі, крім того, ці ухвали всупереч ст. 290 цього Кодексу не були відкриті стороні захисту під час ознайомлення із матеріалами справи, доступ до цих ухвал стороні захисту надали лише незадовго до закінчення розгляду справи в суді. Також захисник вказує те, що під час проведення НСРД був порушений принцип свободи від самовикриття, скарги засуджених на застосування до них тиску під час та після затримання належним чином не розглянуті, а призначене ОСОБА_1 покарання у виді довічного позбавлення волі не обґрунтоване належним чином у вироку.

У змінах до касаційної скарги захисник вказує на порушення судом вимог ст. 290 КПК України, невідкриття стороні захисту ухвал слідчого судді про проведення НСРД, недопустимості даних доказів та протоколів за результатами проведення слідчих дій, порушення принципу свободи від самовикриття, також вказує на невірну оцінку судом показань свідка ОСОБА_9 . Крім того, захисник посилається на порушення в суді першої інстанції положень ст. 319 КПК України, оскільки при запереченні обвинуваченим ОСОБА_1 своєї винуватості суд після заміни судді мав би розпочати розгляд спочатку. Також захисник звертає увагу на те, що розгляд кримінального провадження 28 травня 2015 року, 21 березня та 21 квітня 2016 року в суді першої інстанції здійснювали судді, які хворіли та були тимчасово непрацездатні, що, на його думку, є порушенням вимог процесуального закону. Стверджує про порушення судом апеляційної інстанції таємниці наради суддів.

Засуджений ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі висловлює аналогічні доводи, посилається на недопустимість доказів та незаконність проведення НСРД, а також на порушення вимог ст. 290 КПК України. Крім того, зазначає, що судом було порушено правило підсудності, а тому просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Позиції інших учасників судового провадження

Захисник Стельмах Є.А. повністю підтримав скарги та просив їх задовольнити.

Засуджений ОСОБА_1 підтримав скарги з наведених у них підстав.

Захисники Гречаник О.В. та Бегейович Р.В. у судовому засіданні підтримали скарги та просили їх задовольнити.

Засуджений ОСОБА_2 також підтримав касаційні скарги.

Прокурор у суді касаційної інстанції заперечувала проти задоволення скарг, вважала судові рішення законними, вмотивованими і обгрунтованими.

Мотиви суду

Згідно ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Отже касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Натомість вказані обставини належать до предмету перевірки суду апеляційної інстанції в межах вимог апеляційних скарг.

Доводи касаційних скарг переважно зводяться до незгоди з оцінкою судом першої інстанції доказів, які суд поклав в основу вироку. За загальним правилом суд вирішує питання допустимості доказів, оцінюючи їх в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Суд касаційної інстанції, дотримуючись принципу безпосередності дослідження доказів, не вправі давати їм власну оцінку. Повноваження суду в даному випадку зводяться до перевірки дотримання судами попередніх інстанцій вимог кримінального процесуального закону під час дослідження цих доказів, визнання їх допустимими чи недопустимими. При цьому касаційний суд у першу чергу звертає увагу на таку підставу визнання недопустимими доказів, як отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов. Саме з цієї позиції суд касаційної інстанції перевіряє доводи засудженого та його захисника щодо недопустимості доказів, на підставі яких ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень.

Судові рішення свідчать, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили усі докази по справі, дали їм відповідну оцінку, вірно встановили обставини вчинених кримінальних правопорушень та правильно кваліфікували дії винних.

В обґрунтування свого висновку суд першої інстанції послався на показання потерпілих про обставини знайомства з ОСОБА_1, а також про відомі їм обставини інкримінованих засудженим протиправних діянь. Також суд навів у вироку показання свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11 щодо обставин продажу ОСОБА_1 автомобіля, що належав загиблому ОСОБА_6, взяв до уваги свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, який належав померлому, показання свідка ОСОБА_9 щодо його влаштування на роботу до ОСОБА_1 та події, які передували вбивству потерпілого. Свої показання свідок ОСОБА_9 підтвердив під час проведення слідчого експерименту, де він показував як 14 серпня 2014 року куплялися продукти для святкування, де саме на березі річки він залишив обвинувачених разом із потерпілим. Наведеним показанням суд дав відповідну оцінку в сукупності з іншими доказами.

Зокрема, суд послався на протоколи огляду місця події від 13 вересня 2014 року, де на березі р. Дніпро було виявлено тіло ОСОБА_6, висновки експертиз щодо наявних на тілі ушкоджень та механізму їх спричинення, постанови слідчого про визнання речовим доказом сокири, якою був вбитий ОСОБА_6, що підтвердили в судовому засіданні ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Згідно протоколів проведення слідчого експерименту з ОСОБА_4 та ОСОБА_3, вони на місці розказали та показали яким чином було здійснено вбивство потерпілого.

За епізодами замаху на позбавлення життя ОСОБА_7 та ОСОБА_8 суд послався на показання потерпілих, протокол огляду місця події (ями на Жуковому острові), протокол слідчого експерименту зі свідком ОСОБА_9, який на місці показав куди відвозив обвинувачених в районі Жукового острова, як останні вийшли з машини із лопатою, а повернулися вже без неї. Також свідок пояснив, що ввечері того ж дня за вказівкою ОСОБА_1 знову привіз ОСОБА_2 на те ж місце, однак десь через три години вони звідти поїхали. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 під час проведення слідчих експериментів у присутності своїх захисників показали на місці обставини готування до вбивства ОСОБА_7 .

Згідно протоколу огляду місця події від 12 вересня 2014 року (на березі р. Дніпро поблизу м. Черкас) було виявлено та вилучено пляшку із рідиною, в якій містився фармпрепарат доксиламін, що є снодійним, седативним та протиалергійним засобом, який у поєднанні з алкоголем може призвести до смерті людини. Потерпілий ОСОБА_8 підтвердив, що пив із цієї пляшки, після чого йому стало погано. Також у речах ОСОБА_1 було виявлена препарат "Донорміл", що містить вищезазначену речовину. Про обізнаність усіх підозрюваних про можливу летальну дію цього препарату в поєднанні з алкоголем свідчить те, що вони заздалегідь підшукували інформацію в мережі Інтернет про наслідки їх спільного застосування для людини.

Зазначені докази у повній мірі узгоджуються як між собою, так і з іншими доказами, а тому суд, оцінивши їх відповідно до ст. 94 КПК України, визнав ці докази логічними, послідовними та допустимими. Об`єктивних підстав не довіряти показанням потерпілих, свідків та відомостям, що містяться в письмових доказах, у суду не було.

Також суд у вироку послався на протоколи, складені за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД) - дозволу на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, що передаються каналом зв`язку мобільним телефоном, який належить ОСОБА_2, а також втручання у приватне спілкування шляхом аудіоконтролю підозрюваних у приміщенні ізолятора тимчасового тримання. Зазначені слідчі дії були проведені на підставі відповідних ухвал слідчого судді.

У касаційних скаргах засуджений та захисник посилаються на недопустимість цих доказів та порушення вимог ст. 290 КПК України внаслідок того, що стороні захисту не були відкриті ухвали слідчого судді про проведення НСРД.

Суд слідує позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року (справа № 640/6847/15-к), згідно якої процесуальні документи про надання дозволу на проведення НСРД не є самостійним доказом у кримінальному провадженні. Відповідно до статті 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, а процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Процесуальні ж документи, які стали підставою для проведення НСРД, не є документами у розумінні ч. 2 ст. 99 КПК України, оскільки не містять зафіксованих та зібраних оперативними підрозділами фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб або групи осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення та стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України.

Принцип змагальності є наскрізним і він не вичерпується реалізацією положень статті 290 цього Кодексу. Навпаки, після передачі кримінального провадження до суду, саме суд у ході розгляду справи під час безпосереднього дослідження кожного доказу у змагальній процедурі забезпечує безпосереднє дотримання принципу змагальності.

Невідкриття таких процесуальних документів, як ухвал слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД до моменту передачі кримінального провадження до суду не може бути безумовною підставою для визнання результатів цих НСРД недопустимими доказами.

У § 150 рішення у справі "Матановіч (Matanovic) проти Хорватії" від 04 квітня 2017 року ЄСПЛ зазначив, що в контексті використання доказів, отриманих за допомогою спеціальних слідчих заходів, необхідно брати до уваги той факт, чи було дотримано право на захист. Зокрема, необхідно перевірити, чи отримав заявник можливість оскаржити достовірність доказів та протидіяти їх використанню.

Крім того, ЄСПЛ звернув увагу, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд є те, що кримінальне провадження, в тому числі елементи такого провадження, пов`язані з процедурою, повинні бути змагальними. Право на змагальність означає, що в кримінальному провадженні як стороні обвинувачення, так і стороні захисту повинна забезпечуватись можливість бути обізнаною про факт подання іншою стороною зауважень та коментувати подані зауваження та докази (рішення ЄСПЛ у справі "Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії", цит. вище, § 66- 67).

ВП ВС висловила свою правову позицію про те, що суди повинні вивчати ситуації, коли процесуальні документи щодо проведених НСРД не були повністю розкриті стороні захисту після завершення досудового розслідування. Поряд з перевіркою дотримання умов надання дозволу на проведення НСРД суд повинен з`ясувати причини, які перешкодили прокурору відкрити їх.

У справі, що розглядається, стороні захисту в порядку статті 290 КПК України були відкриті всі матеріали, які перебували на той час у розпорядженні прокурора, у тому числі протоколи за результатами проведення НСРД. Що ж стосується ухвал слідчого судді про надання дозволу на проведення цих слідчих дій, то вони були відкриті стороні захисту під час судового розгляду в суді першої інстанції. Суд запитував прокурора про причини неподання даних ухвал під час ознайомлення учасників провадження з матеріалами справи в порядку ст. 290 КПК України та з`ясував, що на той момент у органу досудового розслідування не було в наявності цих ухвал, оскільки вони були засекречені. Отже, суд погодився із тим, що подання таких ухвал під час судового розгляду не є перешкодою для дослідження їх у суді та надання відповідної оцінки. При цьому учасники судового провадження мали можливість ознайомитися із цими ухвалами та їм було надано достатній час для формування й висловлення перед судом власної думки стосовно їх допустимості, а також для надання своїх зауважень. Тобто, жодних порушень прав учасників кримінального провадження та принципу змагальності не встановлено.

В касаційних скаргах стверджується, що ухвалою слідчого судді від 16 вересня 2014 року право на проведення НСРД дано неуповноваженій особі, а саме, прокурору, що, на думку касаторів, є істотним порушенням вимог процесуального закону, а відтак, слідчі дії, проведені не уповноваженою на це особою, без дотримання встановленого кримінальним процесуальним законом порядку, є недопустимими, а зафіксовані в них відомості як отримані з істотним порушенням прав людини і основоположних свобод не можуть братися судом до уваги як докази.

Ці доводи були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який зазначив, що проводити НСРД має право слідчий або за його дорученням уповноважені оперативні підрозділи відповідних органів досудового розслідування. Однак, правом звертатися до слідчого судді з клопотанням про проведення НСРД, як це випливає зі змісту вимог кримінального процесуального закону, наділені як слідчий, так і прокурор. А тому апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи скаржників про те, що ухвала слідчого судді про надання дозволу на проведення НСРД прокурору є незаконною.

Доводи про неналежне оформлення протоколів проведення НСРД є аналогічними доводам апеляційної скарги захисника. Апеляційний суд в ухвалі зазначив, що ці протоколи мають посилання на ухвалу слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення слідчих дій, вони складені за результатами проведення відповідних НСРД, а їх хід та результати викладені в стислому вигляді з огляду на специфіку цих слідчих (розшукових) дій. Результати проведених НСРД зафіксовані на оптичних носіях, які долучені до протоколів та викладені в окремих процесуальних документах, в яких детально наведено зміст розмов. За таких обставин суд дійшов висновку, що протоколи складені з дотриманням вимог процесуального закону.

Стосовно доводів про здійснення НСРД у період з 13 по 16 вересня 2014 року до постановлення ухвали слідчого судді слід зауважити, що у вироку відсутні посилання на протоколи проведення такої слідчої дії, як втручання у приватне спілкування шляхом аудіоконтролю підозрюваних у приміщенні ІТТ, проведених до винесення ухвали слідчого судді від 16 вересня 2014 року. Тобто, у вироку суд послався лише на докази зібрані під час дії цієї ухвали з дотриманням вимог процесуального закону.

Крім того, слід зазначити, що матеріали із зафіксованими на них результатами НСРД у справі, що розглядається, фактично лише підтверджують інформацію та інші наявні докази у цій справі, не суперечать іншим доказам, які враховані судами першої та апеляційної інстанцій, не є єдиним або ключовим доказом проти засуджених, який використали суди під час обґрунтування ними судових рішень.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судами були належно досліджені усі докази у справі та оцінені відповідно до вимог ст. 94 КПК України як кожен окремо, так і в сукупності. Висновки судів про допустимість доказів та доведеність винуватості обвинувачених у вчиненні злочинів, за які їх засуджено, є обґрунтованими. Кваліфікація дій винних відповідає встановленим обставинам справи.

Суд касаційної інстанції не вбачає в діях органу досудового розслідування порушення свободи обвинувачених від самовикриття. За змістом п. 11 ч. 1 ст. 7, ст. 18 КПК України жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права. Тобто, під самовикриттям розуміються дії особи, яка самостійно надає відповідним органам пояснення щодо скоєного нею протиправного діяння.

У той же час негласні слідчі (розшукові) дії - це сукупність організаційних, практичних прийомів, у тому числі із застосуванням технічних засобів, які дозволяють у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України, отримати інформацію про злочин або особу, яка його вчинила, без її відома.

Як було зазначено вище, ухвалою слідчого судді від 16 вересня 2014 року було надано дозвіл на проведення НСРД у виді втручання у приватне спілкування шляхом аудіоконтролю підозрюваних у приміщенні ІТТ ГУ МВС України в м. Києві. Аудіоконтроль полягає в негласній (без відома особи) фіксації та обробці із використанням технічних засобів розмови цієї особи або інших звуків, рухів, дій, пов`язаних з її діяльністю або місцем перебування тощо. Така НСРД може бути здійснена у кримінальному провадженні після внесення відомостей до ЄРДР, обмежень щодо її застосування до осіб, затриманих за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, немає.

Суд оцінив зміст розмов обвинувачених під час їх утримання в ІТТ та дійшов переконливого висновку, що ці розмови були вільними, без примусу або обману з боку будь-яких осіб, обвинувачені повідомляли своїм співрозмовникам обставини скоєних ними злочинів на власний розсуд. Також суд звернув увагу на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не заперечували факту та змісту цих розмов, при цьому суд зауважив, що опис деталей вбивства ОСОБА_6 та емоційне забарвлення подій не могли бути відомі особам, які не були присутні на місці вчинення злочину. При цьому у вироку вірно зазначено, що на момент поміщення до ІТТ усім підозрюваним було роз`яснено їх право не свідчити проти себе. Отже, колегія суддів погоджується із висновком про те, що під час проведення зазначеної НСРД не було порушено прав ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, а також їх свободи від самовикриття.

Стосовно тверджень захисника про застосування до обвинувачених тиску під час та після затримання, то слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 94 КПК України суд оцінює кожний доказ з точки зору його належності, допустимості та достовірності. Згідно ст. 87 цього Кодексу недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини, зокрема, отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження.

Тобто, здійснення будь-якого фізичного чи психологічного тиску на обвинуваченого повинно мати своїм наслідком визнання доказів, отриманих таким чином, недопустимими. У той же час, згідно матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_1 під час досудового розслідування та в суді категорично заперечував вчинення інкримінованих йому протиправних діянь, стверджував про свою невинуватість. Що стосується показань обвинувачених ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, а також протоколів проведення із ними слідчих експериментів, то слід зазначити, що усі процесуальні дії проводилися за присутності захисників, жодних зауважень щодо будь-якого тиску на обвинувачених під час їх проведення висловлено не було. Суд поклав в основу вироку показання обвинувачених, наданих ними під час судового розгляду, а також протоколи слідчих експериментів, які він визнав допустимими, оскільки вони були отримані відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Заперечень щодо допустимості цих доказів у суді не висловлювалося, їх також не міститься і в касаційній скарзі.

При цьому доводи про застосування до обвинувачених тиску під час досудового розслідування були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який обґрунтовано зазначив, що сам по собі факт застосування такого тиску є підставою для перевірки та внесення відомостей до ЄРДР. У той же час суд вірно зазначив, що враховуючи позицію ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які зберігали мовчання протягом досудового розслідування, позицію ОСОБА_4 та ОСОБА_3, які вони виклали в своїх поясненнях суду, у даному випадку не вбачається підстав вважати, що докази, які суд взяв до уваги при постановленні вироку, навіть імовірно були отримані із застосуванням фізичного чи психологічного тиску.

Твердження засудженого про порушення правил підсудності є безпідставними.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, відомості про кримінальне правопорушення за фактом зникнення ОСОБА_6 було внесено до ЄРДР співробітниками СВ Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві. У подальшому цей епізод було кваліфіковано за п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Під час проведення оперативних заходів були порушені інші кримінальні справи за іншими епізодами злочинної діяльності ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, у тому числі за незакінчені злочини, які постановою прокурора від 28 листопада 2014 року були об`єднані в одне кримінальне провадження, досудове розслідування якого було доручено старшому слідчому СВ Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві за місцем вчинення закінченого злочину, а в подальшому СВ СУ ГУ МВС України в м. Києві.

Обвинувальний акт у цьому кримінальному провадженні було направлено до Голосіївського районного суду м. Києва, який у підготовчому судовому засіданні встановив, що це провадження не підсудне даному суду та направив його до Апеляційного суду м. Києва для визначення підсудності. Ухвалою апеляційного суду від 23 лютого 2015 року зазначене кримінальне провадження було направлено до Оболонського районного суду м. Києва в межах територіальної юрисдикції якого було вчинено завершений злочин, передбачений п.п. 6, 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Таким чином, суд не знаходить порушень вимог закону щодо визначення підсудності кримінального провадження відносно ОСОБА_1 та інших.

Так само не вбачається порушень вимог ст. 319 КПК України при заміні у кримінальному провадженні судді Місечка М.М., у якого закінчився п`ятирічний термін перебування на посаді судді, на суддю Короткову О.С.

Така заміна відбулася шляхом повторного автоматизованого розподілу судової справи, суддя Короткова О.С. у судовому засіданні повідомила, що у повному обсязі ознайомлена із ходом судового процесу та матеріалами кримінального провадження, згодна з прийнятими судом процесуальними рішеннями. Кожному з обвинувачених було повторно вручено пам`ятки про права та обов`язки, суд заслухав думку всіх учасників кримінального провадження, які не наполягали на новому проведенні процесуальних дій, що були вже здійснені судом, у тому числі допитів свідків, що вже були допитані. Тому суд обґрунтовано дійшов висновку про недоцільність розпочинати судовий розгляд з початку, про що постановив відповідну ухвалу.

Зазначені дії суду у повній мірі відповідають вимогам процесуального закону, жодних зауважень від учасників процесу на ці дії не надходило, а тому колегія суддів вважає доводи захисника щодо недотримання судом першої інстанції вимог ст. 319 КПК України надуманими.

У змінах до касаційної скарги захисник посилається на те, що під час розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції у вказані захисником дати судді офіційно хворіли, що, на думку захисника, є порушенням вимог закону.

На це слід зауважити наступне. Правовий статус та повноваження судді регулюється Законом України "Про судоустрій і статус суддів", повноваження судді припиняються виключно з підстав, визначених ст. 126 Конституції України. Тимчасова нетривала (протягом кількох днів) непрацездатність судді у зв`язку із його хворобою не позбавляє його статусу судді та не є непереборною перешкодою для здійснення ним правосуддя. Отже, наведене захисником не є істотним порушенням закону у розумінні ст. 412 КПК України, оскільки воно не потягло (не могло потягти) за собою незаконність рішення.

Так само не заслуговують на увагу доводи у касаційній скарзі щодо необґрунтованості призначеного ОСОБА_1 покарання у виді довічного позбавлення волі.

Положеннями ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Визначені у ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

При призначенні ОСОБА_1 покарання суд урахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, більшість із яких відноситься до особливо тяжких, спрямованих на позбавлення життя людей з корисливих мотивів, ступінь здійснення злочинних намірів та причини, з яких вбивство двох осіб не було доведено до кінця. Також суд урахував усі дані про винного, обставин, що пом`якшує покарання, суд не встановив, обставиною, що обтяжує покарання, суд визнав рецидив злочину.

При цьому суд при призначені ОСОБА_1 покарання врахував також його роль у скоєному, що полягала в організації, плануванні та безпосередньому вчиненні кримінальних правопорушень, ставлення до своїх дій та наслідків, відсутність будь-яких притаманних людині проявів співчуття, жалю до потерпілих осіб, особливо цинічне ставлення до життя людини, нехтування ним як найвищою цінністю. Крім того, суд звернув увагу на ту обставину, що після вбивства ОСОБА_6 обвинуваченому ОСОБА_1 було відомо про те, що правоохоронними органами ведуться дії по розшуку потерпілого та його вбивць, однак, незважаючи на це, ОСОБА_1 продовжував планувати вбивства з корисливих мотивів та вчиняти дії, направлені на їх втілення. З урахуванням усіх наведених обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 представляє особливу соціальну небезпеку, а тому покарання у виді позбавлення волі на певний строк не досягне мети його виправлення й недопущення вчинення протиправних дій у майбутньому і призначив йому покарання у виді довічного позбавлення волі.

Суд апеляційної інстанції повністю погодився із таким висновком та у свою чергу зазначив, що матеріали справи не містять даних про те, що ОСОБА_1 висловлює жаль з приводу вчиненого, засуджує свою поведінку, намагається хоча б у якийсь спосіб виправити ситуацію та готовий понести відповідальність. За таких обставин апеляційний суд підтримав призначену засудженому міру покарання, навівши в ухвалі мотиви, з якими погоджується і суд касаційної інстанції.

Що стосується доводів захисника про порушення судом апеляційної інстанції таємниці наради суддів, то суд слідує позиції, викладеній у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 24 лютого 2020 року (справа № 128/2455/15-к). Об`єднана палата дійшла висновку, що з урахуванням положень ст. 367 КПК України, вчинення процесуальних дій та ухвалення суддями (суддею) під час перебування в нарадчій кімнаті по кримінальному провадженні судових рішень по інших справах, слід вважати порушенням таємниці наради суддів, яке на підставі ч. 1 ст. 412 КПК України може бути визнано істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, у разі, коли воно за своїм характером та з огляду на обставини конкретної справи перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, тобто в тих випадках, коли вказане порушення обґрунтовано ставить під сумнів незалежність і неупередженість суддів (судді) при обговоренні та ухваленні відповідного судового рішення.

Отже, суд зробив висновок, що істотність порушень порядку ухвалення рішення в нарадчій кімнаті слід визначати з точки зору критеріїв, указаних в ч. 1 ст. 412 КПК України, а саме, шляхом з`ясування чи призвели вони до неможливості ухвалити законне й справедливе рішення.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що 19 лютого 2020 року суд апеляційної інстанції після надання засудженим останнього слова видалився до нарадчої кімнати, при виході з якої 24 лютого 2020 року оголосив резолютивну частину ухвали. У той же час головуюча суддя Тютюн Т.М. 20 лютого 2020 року постановила ухвалу щодо закінчення підготовки до апеляційного розгляду та призначення апеляційного розгляду в іншому кримінальному провадженні. Разом із тим, слід зазначити, що дана ухвала винесена не в судовому засіданні, за відсутності будь-яких учасників процесу, стосується вирішення процесуальних питань, які не потребують вивчення матеріалів по суті, а отже таке рішення не могло позначитися на зосередженості суду на обставинах кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та інших. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що постановлення ухвали про призначення апеляційного розгляду під час перебування судді в нарадчій кімнаті у даному конкретному випадку не вплинуло на можливість ухвалити законне й справедливе судове рішення у цьому кримінальному провадженні, а тому таке порушення не можна вважати істотним з огляду на вимоги ст. 412 КПК України.

Ухвала апеляційного суду є законною, обґрунтованою та належним чином вмотивованою, адже в повній мірі відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України та містить докладні мотиви на спростування доводів апеляційних скарг, з якими повністю погоджується і суд касаційної інстанції.

Матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, а тому підстав для задоволення скарг немає.

Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню. У зв`язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити судові рішення без зміни.


................
Перейти до повного тексту