Постанова
Іменем України
24 червня 2021 року
м. Київ
справа № 331/4782/18
провадження № 61-16671св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач -заступник прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України,
відповідачі: Міністерство аграрної політики та продовольства України, ОСОБА_1,
третя особа - Державне підприємство "Бердянське агроторгове підприємство",
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Міністерства аграрної політики та продовольства України, ОСОБА_1, подану адвокатом Надточиєвою Анною Петрівною, на рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 06 травня 2019 року у складі судді Жукової О. Є. та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Поляковп О. З.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року заступник прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 20 серпня 2015 року (реєстраційний номер об`єкта 693166223101), розташованого на АДРЕСА_1, укладений між Державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та ОСОБА_1, (посвідчений приватним нотаріусом Хамулою Н. Г.;
- зобов`язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України нерухоме майно, розташоване на АДРЕСА_1, отримане за договором купівлі-продажу від 20 серпня 2015 року.
Свої вимоги прокурор обґрунтовував тим, що 20 серпня 2015 року між державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, до сфери управління якого входить Державне підприємство "Бердянське агроторгове підприємство" (далі - ДП "Бердянське агроторгове підприємство"), та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме цілісного майнового комплексу, який розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 4893,4 кв. м, що складається з будівлі головного корпусу А2, А3 загальною площею 1798 кв. м; приміщення розливу та укладки А1 загальною площею 442 кв. м; посудної ділянки А2 загальною площею 416,2 кв. м; посудної ділянка А3 загальною площею 421 кв.м.; котельної інв. № 01002, А4 загальною площею 154,4 кв. м; складу посуду інв. № 1008, Г загальною площею 152,5 кв. м; складу Д загальною площею 12,4 кв. м; трансформаторної підстанції Ж; матеріального складу інв. № 01015, К загальною площею 335,3 кв. м; складу готових виробів інв. № 01014, Л загальною площею 296 кв. м; склад посуду інв. № 010007, П2 загальною площею 115,4 кв. м; прохідної інв. № 01024, Р загальною площею 22,9 кв. м; крамниці С1 загальною площею 85,4 кв. м; склад Н загальною площею 5,4 кв. м; механічної майстерні інв. № 01026, Т загальною площею 343,8 кв. м; гаражів інв. № 01028, Т1 загальною площею 141,8 кв. м; вбиральні М загальною площею 10 кв. м; мийки А 5 загальною площею 140,9 кв. м.
Вказаний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема статей 5, 7 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", пунктам 6, 8, 10 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007 року № 803, на шкоду економічним інтересам держави - без погодження з Фондом державного майна України та за ціною, яка економічно непідтверджена.
Посилаючись на норми статей 203, 215, 216, 227 ЦК України, прокурор просив визнати вказаний договір недійсним і зобов`язати покупця повернути державі отриману за недійсним договором нерухомість.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 06 травня 2019 року позов заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 20 серпня 2015 року (реєстраційний номер об`єкта 693166223101), розташованого на АДРЕСА_1, укладений між Державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, з однієї сторони (продавець), та ОСОБА_1, з іншої сторони (покупець), посвідчений приватним нотаріусом Хамулою Н. Г.
Зобов`язано ОСОБА_1 повернути державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України нерухоме майно, розташоване на АДРЕСА_1, що складається з будівлі головного корпусу А2, А3 загальною площею 1798 кв. м; приміщення розливу та укладки А1 загальною площею 442 кв. м; посудної ділянки А2 загальною площею 416,2 кв. м; посудної ділянка А3 загальною площею 421 кв. м; котельної інв. № 01002, А4 загальною площею 154,4 кв. м; складу посуду інв. № 1008, Г загальною площею 152,5 кв. м; складу Д загальною площею 12,4 кв. м; трансформаторної підстанції Ж; матеріального складу інв. № 01015, К загальною площею 335,3 кв. м; складу готових виробів інв. № 01014, Л загальною площею 296 кв. м; склад посуду інв. № 010007, П2 загальною площею 115,4 кв. м; прохідної інв. № 01024, Р загальною площею 22,9 кв. м; крамниці С1 загальною площею 85,4 кв. м; склад Н загальною площею 5,4 кв. м; механічної майстерні Т інв. № 01026 загальною площею 343,8 кв. м; гаражів Т1 інв. № 01028 загальною площею 141,8 кв. м; вбиральні М загальною площею 10 кв. м; мийки А 5 загальною площею 140,9 кв. м, усього 4893,4 кв. м, отримане за договором купівлі-продажу від 20 серпня 2015 року.
Зобов`язано Міністерство аграрної політики та продовольства України повернути ОСОБА_1 кошти у розмірі 1 386 264, 00 грн, передані ним державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України на виконання укладеного між ними договору купівлі-продажу нерухомого майна від 20 серпня 2015 року (реєстраційний номер об`єкту 693166223101), розташованого на АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції виходив із того, що реалізація майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, є різновидом відчуження майна, та, застосувавши до спірних правовідносин підпункт "и" пункту 2 частини першої статті 7 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", Порядок відчуження об`єктів державної власності, статті 203, 215 ЦК України, дійшов висновку про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу у зв`язку з тим, що нерухоме майно було відчужене з порушенням вимог законодавства, без погодження Фонду державного майна України, та застосував правила реституції, передбачені частиною першою статті 216 ЦК України, для обох сторін правочину.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 06 травня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з рішенням місцевого суду як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, та зазначив, що після прийняття рішення про ліквідацію ДП "Бердянське агроторгове підприємство" Міністерство аграрної політики та продовольства України від імені власника (держави) згідно з оспорюваним договором купівлі-продажу від 20 серпня 2015 року здійснило відчуження нерухомого майна, що складається з комплексу будівель і споруд, яке було власністю держави і на праві господарського відання було закріплене за ДП "Бердянське агроторгове підприємство". З приводу отримання погодження на таке відчуження підприємство, комісія з ліквідації підприємства, її голова чи міністерство до Фонду державного майна України не зверталися й відповідного погодження не одержували.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшли касаційні скарги Міністерства аграрної політики та продовольства України та ОСОБА_1, яка подана адвокатом Надточиєвою А. П., в яких, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 06 травня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року, ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційні скарги аргументовані тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.
Міністерство аграрної політики та продовольства України зазначає, що при укладенні оскаржуваного правочину було дотримано вимог статті 203 ЦК України щодо змісту правочину, який не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину було вільним і відповідало його внутрішній волі, правочин вчинено у формі, встановленій законом і правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, що виключає можливість застосування положень статті 215 ЦК України.
У касаційній скарзі, поданій адвокатом Надточиєвою А. П., ОСОБА_1 посилається на те, що спірне майно він придбав його на відкритих публічних торгах (аукціоні), що проводився за рішенням органу управління цим майном - Міністерства аграрної політики і продовольства України, та сплатив за нього обумовлену суму, є добросовісним набувачем вказаного майна, оскільки йому не було і не могло бути відомо про те, що продавець (Держава Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України) не мав прав його відчужувати. Добросовісність набувача презюмується.
З огляду на те, що відчужувач спірного майна Міністерство аграрної політики і продовольства України є визначений законом орган управління таким майном, який уособлює у вказаних правовідносинах Державу Україна як власника майна та який діяв з власної волі, тому жодна з трьох, визначених частиною першою статті 388 ЦК України підстав, за яких майно може бути витребувано у добросовісного набувача - ОСОБА_1, до правовідносин сторін застосована бути не може.
Захист прав Фонду державного майна України, який вважає себе власником спірного майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.
Крім того, судами не було у повному обсязі з`ясовано, чи мало місце порушення інтересів Держави Україна, за захистом яких звернувся прокурор.
Відзив/заперечення на касаційну скаргу
Заступник прокурора Запорізької області подав відзив, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, які ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З урахуванням того, що нерухоме майно, яке на праві власності належало державі, на порушення вимог законодавства відчужено приватній особі, а Фонд державного майна України до теперішнього часу жодних заходів для повернення його у державну власність не вжив, прокурор має не тільки законне право, а й обов`язок здійснити захист інтересів держави.
Враховуючи, що припинення діяльності підприємства не було пов`язано з його банкрутством, тому відчуження державного майна, яке перебувало у його господарському віданні, могло бути проведене лише у способи визначені Законом України "Про приватизацію державного майна" - шляхом викупу або продажу об`єктів за конкурсом або аукціоном; Законом України "Про управління об`єктами державної власності" та прийнятим на виконання цього закону Порядком відчуження об`єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007 року № 803.
Оскільки спірні об`єкти нерухомості є державною власністю, їх відчуження повинно здійснюватися з урахуванням особливостей його правового режиму та виключно в порядку встановленому законодавством України. Належний захист та поновлення інтересів держави у даному випадку полягає у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності держави Україна на майно, шляхом повернення у державну власність майна, що незаконно вибуло із такої власності.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за позовом заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Міністерства аграрної політики та продовольства України, ОСОБА_1, третя особа - ДП "Бердянське агроторгове підприємство", про визнання недійсним договору купівлі-продажу, повернення майна.
Витребувано з Жовтневого районного суду міста Запоріжжя справу № 331/4782/18.
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року справу № 331/4782/18 призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
Обставини справи
Суди встановили, що на підставі наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 01 липня 2013 року № 403 "Про припинення державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" прийнято рішення про припинення шляхом ліквідації діяльності державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство".
Пунктом 4.3 зазначеного наказу зобов`язано голову комісії з ліквідації ДП "Бердянське агроторгове підприємство" Зварійчука В. В. провести інвентаризацію і оцінку майна, коштів та здійснити продаж основних засобів в установленому законодавством порядку з метою погашення заборгованості.
Статутом ДП "Бердянське агроторгове підприємство", затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21 лютого 2011 року № 46, передбачено, що відчужувати майнові об`єкти, що належать до основних фондів, підприємство має право лише за попередньою згодою Уповноваженого органу управління на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.
Згідно висновку експерта професійно-технічного навчального закладу "Майстер" товариства з обмеженою відповідальністю "ТДН" від 01 квітня 2015 року ринкова вартість об`єктів нерухомості, що належать ДП "Бердянське агроторгове підприємство" на праві державної власності, розташованих на АДРЕСА_1, становить 1 383 264 грн або 58 984 доларів США.
18 червня 2015 року Міжнаціональною Універсальною Товарно-Сировинною Біржею "ЕПСІЛОН" проведено відкриті публічні торги (аукціон) з купівлі спірного майна лоту 1, за ціною 1 386 264 грн, переможцем яких визнано ОСОБА_1
20 серпня 2015 року між державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, до сфери управління якого входить ДП "Бердянське агроторгове підприємство", та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, розташованого на АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 3 договору продаж вчинено за 1 386 264 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційних скарг Міністерства аграрної політики та продовольства України, ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 06 травня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційні скарги не підлягають задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Державне підприємство - це юридична особа публічного права (частина друга статті 167 ЦК України).
Як встановлено законом (частини перша, друга та дев`ята статті 73 ГК України), державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.
Державне комерційне підприємство є суб`єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання, - речового права суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами (частини перша та друга статті 74, частина перша статті 136 ГК України).
Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства (частина друга статті 136 ГК України).
Крім того, ГК України (частина шоста статті 73 ГК України) прямо передбачає, що особливості управління державним унітарним підприємством визначаються Законом України "Про управління об`єктами державної власності".
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Стаття 3 цього Закону майно, яке передане державним комерційним підприємствам, відносить до об`єктів управління державної власності.
З огляду на наведене, закон установлює особливості правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права та особливості правового режиму майна державного підприємства, до яких застосовується спеціальний порядок правового регулювання, в тому числі й щодо управління майном державного підприємства, розпорядження цим майном, що не дає підстав для їх цілковитого ототожнення з правовим статусом юридичних осіб приватного права та порядком регулювання правового режиму майна юридичних осіб приватного права.
Характерною особливістю правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства є обмеження на рівні закону його (підприємства) правомочності розпорядження щодо окремих видів майна та наявність спеціальних, закріплених окремим законом, правил управління майном державного підприємства, зокрема й правил щодо розпорядження державним майном у спосіб його відчуження.
Так, правила розпорядження майном, що належить державному підприємству на праві господарського відання, передбачають участь у цьому процесі суб`єктів управління об`єктами державної власності, в тому числі Фонду державного майна України. Зокрема, згідно з підпунктом "и" пункту 2 частини першої статті 7 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" Фонд державного майна України відповідно до законодавства дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.
Такий випадок установлено частиною п`ятою статті 75 ГК України, відповідно до якої відчужувати майнові об`єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України. Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" Кабінет Міністрів України постановою від 6 червня 2007 року № 803 затвердив Порядок відчуження об`єктів державної власності. Пунктом 6 цього Порядку так само передбачено, що рішення про надання згоди на відчуження, зокрема, нерухомого майна державної власності приймається суб`єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.
Для процедури відчуження майна державного підприємства, яке перебуває в процесі ліквідації за рішенням органу, до сфери управління якого воно належить, подібних винятків ГК України чи Закон України "Про управління об`єктами державної власності" не передбачають, а також і не містять норм, які б спеціально уповноважували саме в такому випадку керівництво державного підприємства, комісію з його ліквідації, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого воно належить, відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України.
Прокурор, звертаючись з позовом, посилався на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна від 20 серпня 2015 року укладений з порушенням вимог чинного законодавства щодо відчуження комунального майна, у зв`язку з чим просив визнати його недійсним та застосувати наслідки недійсності.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 1) пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 2) наявність підстав для оспорення правочину; 3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що "недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказані правові висновки узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
Відповідно до частини першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.
Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи встановили, що після прийняття рішення про ліквідацію ДП "Бердянське агроторгове підприємство" Міністерство аграрної політики та продовольства України від імені власника (держави) на підставі договору купівлі-продажу від 20 серпня 2015 року здійснило відчуження нерухомого майна, розташованого на АДРЕСА_1, яке було власністю держави і на праві господарського віддання було закріплене за ДП "Бердянське агроторгове підприємство".
З приводу отримання погодження на таке відчуження підприємство, комісія з ліквідації підприємства, її голова чи міністерство до Фонду державного майна України не зверталися й відповідного погодження не одержували.
Дійшовши висновку про те, що реалізація майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, є різновидом відчуження майна, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував до спірних правовідносин підпункт "и" пункту 2 частини першої статті 7 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", Порядок відчуження об`єктів державної власності, статті 203, 215 ЦК України, та обґрунтовано постановив рішення про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним у зв`язку з тим, що нерухоме майно було відчужене з порушенням вимог законодавства, без погодження Фонду державного майна України.
Правильним є й висновок суду про застосування реституційних наслідків, передбачених частиною першою статті 216 ЦК України, для обох сторін правочину у зв`язку з визнанням договору купівлі-продажу від 20 серпня 2015 року недійсним.
Доводи касаційних скарг Міністерства аграрної політики та продовольства України про дотримання вимог статті 203 ЦК України при укладенні оскаржуваного правочину та ОСОБА_1 про те, що він є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, колегія суддів відхиляє, оскільки суди під час розгляду справи встановили, що реалізація належного державному підприємству майна відбулася з порушенням вимог законодавства.
Посилання у касаційній скарзі ОСОБА_1 на те, що суди не з`ясували, чи мало місце порушення інтересів Держави Україна, є безпідставним, оскільки зазначені обставини були предметом перевірки апеляційного суду та їм надана належна оцінка.
Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що захист прав Фонду державного майна України, який вважає себе власником спірного майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, колегія суддів відхиляє, виходячи з такого.
ЦК України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.
Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.
Тобто, застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення статті 216 ЦК України, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконної володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
У зв`язку з визнанням договору купівлі-продажу від 20 серпня 2015 року, укладеного між Державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та ОСОБА_1, недійсним, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правомірно застосував правила реституції, передбачені частиною першою статті 216 ЦК України.
Інші наведені в касаційних скаргах аргументи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційних скаргах заявники, зводяться до невірного тлумачення ним норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи у суді касаційної інстанції, передбачених у статті 400 ЦПК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).