Постанова
Іменем України
29 червня 2021 року
м. Київ
справа № 646/7766/19
провадження № 61-8401св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Територіальна громада в особі Харківської міської ради,
треті особи: Служба у справах дітей по Основ`янському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації та цифрового розвитку Харківської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2020 року в складі судді Теслікової І. І. та постанову Харківського апеляційного суду від 22 квітня 2020 року в складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_3, Територіальної громади в особі Харківської міської ради, треті особи: Служба у справах дітей по Основ`янському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації та цифрового розвитку Харківської міської ради, про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зобов`язання вчинити дії.
В обґрунтування позову зазначив, що є власником будинку АДРЕСА_1 . Разом з ним у вказаній квартирі зареєстровані - ОСОБА_3, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які фактично в ній не проживають, з реєстраційного обліку не знялися, комунальні послуги не сплачують.
На підставі викладеного з урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1, та зобов`язати Харківську міську раду зняти з реєстрації ОСОБА_3, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що відповідачі без поважних причин більше ніж рік не проживають за місцем їх реєстрації.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доводи позивача щодо несплати відповідачами витрат на комунальні послуги не є підставою для визнання відповідачів таким, що втратили право користування житлом, оскільки позивач не позбавлений права звернутись до суду з відповідним позовом до відповідачів про стягнення таких витрат.
Постановою Харківського апеляційного суду від 22 квітня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишено без задоволення, а
рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2020 року -без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції та виходила із того, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і фактично зводяться до переоцінки доказів, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У травні 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 22 квітня 2020 року,в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не врахували те, що позивач є пенсіонером і реєстрація відповідачів у належному йому будинку позбавляє останнього права отримати субсидію, що ускладнює утримання будинку;
- не звернули увагу на те, що відповідачами не надано доказів на підтвердження того, що у них відсутнє будь-яке інше житло;
- не залучили до участі у справі представника служби у справах дітей для отримання висновку вказаної служби з приводу виселення неповнолітніх зі спірного житла;
- не звернули увагу на те, що позивач не укладав з відповідачами жодних договорів щодо користування його будинком, а тому останні користуються належним йому майном без його дозволу;
- не враховали висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, від 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц, та викладених у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 727/11132/14-ц.
Також заявник у касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив йому у наданні доказів: характеристики відповідачів з Основ`янського ВП ГУНП України в Харківській області; відповіді на запит представника позивача ОСОБА_5 від 23 березня 2020 року з Комунального некомерційного підприємства "Міська лікарня № 1" від 12 лютого 2020 року і з Акціонерного товариства "Укрпошта"; чисельних листів з погрозами від колекторських фірм на адресу відповідачів.
У листопаді 2020 року Харківська міська рада Харківської області із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому зазначила про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 28 травня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 22 квітня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Сімоненко В. М.
Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано із Червонозаводського районного суду м. Харкова матеріали справи № 646/7766/19; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2020 року № 2763/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 646/7766/19 між суддями на підставі службової записки секретаря Третьої судової палати Висоцької В. С. у зв`язку з обранням судді ОСОБА_6 до Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суд від 06 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та матеріали справи № 646/7766/19 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
У грудні 2020 року матеріали справи № 646/7766/19 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі договору дарування від 12 лютого 2002 року № 2-570 ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3, що доводиться позивачу донькою, ОСОБА_3 - зятем, ОСОБА_4 - онуком, зареєстровані у спірний будинок, як члени його сім`ї.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказував на те, що відповідачі не проживають у спірному будинку, за комунальні послуги не сплачують.
На підтвердження вказаних обставин посилався на наявний в матеріалах справи акт від 02 грудня 2019 року про фактичне проживання громадян за адресою АДРЕСА_1 підписаний ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_8, в якому вказані особи зазначають, що відповідачі у будинку не проживають, заяву ОСОБА_1 від 24 червня 2015 року адресовану Товариству з обмеженою відповідальністю "Харків Екоресурс" про те, що за адресою АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_1 та ОСОБА_9 .
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, першого Протоколу та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Пунктом 1 статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном на свій розсуд. Так, власник квартири чи будинку може надати право користування цим житлом як членам своєї родини, так і будь-яким іншим особам.
Згідно із частиною четвертою статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК УРСР. Положеннями частини другої статті 64 ЖК УРСР, передбачено, до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Згідно частиною другою статі 405 ЦК України, член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважним причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.
Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 76, частини першої та другої статті 77, частини першої статті 95, статті 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються зокрема письмовими, речовими і електронними доказами.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.
Згідно з частиною першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.