Постанова
Іменем України
23 червня 2021 року
м. Київ
справа № 537/3100/17
провадження № 61-343св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 лютого 2018 року в складі судді Сьоря С. І. та на постанову Полтавського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року в складі колегії суддів Триголова В. М., Бутенко С. Б., Лобова О. А.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку.
В обґрунтування своїх вимог позивач указував, що з 05 грудня 2009 року по 15 вересня 2014 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, в якому вони придбали будинок по АДРЕСА_1 (далі - будинок).
Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 25 грудня 2015 року в справі № 537/1698/15 в порядку поділу майна подружжя визнано право власності на вказаний житловий будинок з господарськими будівлями за кожним із них на Ѕ частку.
20 червня 2017 року позивач дізнався, що 16 грудня 2016 року ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 спірний будинок.
ОСОБА_1 указував, що договір купівлі-продажу житлового будинку є недійсним, оскільки між позивачем та ОСОБА_4 не було укладено жодних правочинів щодо відчуження частки у майні на користь іншого з подружжя, як це передбачено частиною другою статті 64 СК України, і він не надавав письмової згоди на таке відчуження, у зв`язку з чим просив визнати договір купівлі-продажу житлового будинку № 3903 від 16 грудня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночкою О. В., недійсним з моменту укладення.
Короткий зміст судового рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року, позов задоволено; визнано недійсним договір купівлі-продажу будинку від 16 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночкою О. В. за № 3903.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що надана ОСОБА_1 згода на розпорядження спільною сумісною власністю подружжя від 25 лютого 2013 року у зв`язку з розірванням шлюбу сторін та поділом спірного будинку втратила свою чинність, а тому вважав наявними підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним; договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями від 16 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, є недійсним, оскільки при його укладенні ОСОБА_2 була власником Ѕ частини будинку і не могла вчиняти правочини стосовно іншої Ѕ частини будинку, яка належить на праві власності позивачу.
Аргументи учасників справи
27 грудня 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 лютого 2018 року та на постанову Полтавського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року.
Просить скасувати оскаржувані судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційну скаргу мотивує тим, що:
- суди невірно застосували до спірних правовідносин статтю 369 ЦК України, вважаючи, що спірний будинок належить сторонам на праві спільної сумісної власності, адже після розподілу майна подружжя будинок належить сторонам на праві спільної часткової власності;
- позивачем обрано невірний спосіб захисту, оскільки відповідно до статті 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду протягом одного року позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця;
- висновок суду, що згода ОСОБА_1 на продаж спірного будинку втратила чинність після розірвання шлюбу, є безпідставним, оскільки згода не містить обмежень щодо строку її дії та вона у встановленому законом порядку не скасована;
- суди не навели відповідного обґрунтування, з яких підстав виходили, визнаючи договір купівлі-продажу будинку вцілому, оскільки позивачу належить лише Ѕ частина спірного будинку, а тому такий договір визнається недійсним у частині майна, яке належить цій особі.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_5 та зупинено дію заочного рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 лютого 2018 року, залишеного без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року, до завершення розгляду касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року справа призначена до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Здійснення права спільної сумісної власності, як і права спільної часткової власності, відповідно до статей 358, 369 ЦК України відбувається за згодою співвласників.
Суди встановили, що будинок по АДРЕСА_1 придбаний ОСОБА_2 під час перебування сторін у шлюбі. Позивач надав нотаріально посвідчену згоду на придбання вказаного будинку відповідачкою і на його продаж.
Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 25 грудня 2015 року в справі № 537/1698/15 в порядку поділу майна подружжя визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за кожним на Ѕ частину.
Після рішення суду про поділ будинку ОСОБА_1 не зареєстрував право власності на свою частку у встановленому законом порядку.
Відповідно до посвідченої приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночкою О. В. заяви, зареєстрованої за номером № 576, 25 лютого 2013 року ОСОБА_1 надав згоду своїй дружині ОСОБА_2 на укладення договорів купівлі-продажу, за якими придбати житловий будинок, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, та продати вказаний будинок за ціну та на умовах на власний розсуд.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співласника на розпорядження спільним майном. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).
Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту (частина перша статті 214 ЦК України).
Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин (частина третя статті 214 ЦК України).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України)
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що "недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
У справі, що переглядається: матеріали справи не містять належних і допустимих доказів відмови ОСОБА_1 від одностороннього правочину від 25 лютого 2013 року на підставі статті 214 ЦК України; такий одностороній правочин не визнаний недійсним та відсутні підстави його нікчемності. За таких обставин підстав уважати, що договір купівлі-продажу будинку від 16 грудня 2016 року укладений без згоди позивача відсутні. Відповідно немає підстав для визнання оспорюваного договору недійсним. За таких обставин оскаржені судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .