Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 686/8878/19
провадження № 61-17633св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П`єнти І. В.,
Талалай О. І., від 02 листопада 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог зустрічного та первісного позовів
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, мотивуючи його тим, що із 11 січня 2003 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, за час якого ними було придбано майно, - житловий будинок АДРЕСА_1, яке є їх спільною сумісною власністю і щодо поділу якого між ними не досягнуто домовленості, а тому, з урахуванням поданих уточнень, позивач просив суд поділити це майно, визнавши за ОСОБА_2 право власності на будинок та стягнути з відповідача на його користь грошові кошти в сумі 871 912, 50 грн в якості компенсації 1/2 частки у спільному майні.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1, у листопаді 2019 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов про визнання майна особистою приватною власністю, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 27 листопада 2009 року на підставі договору дарування набула право власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд та 1/2 частину об`єкту незавершеного будівництва, житловий будинок, готовністю 88 % площа забудови 236, 4 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Власником іншої 1/2 частини вказаного майна була її мати ОСОБА_3 . За час шлюбу сторін будівництво житлового будинку загальною площею 479, 4 кв. м було завершено за кошти її батьків та внаслідок поділу в натурі між співвласниками за нею було зареєстровано право власності на окремий об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 240, 1 кв. м.
З урахуванням викладеного на підставі пункту 2 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України), ОСОБА_2 просила суд визнати спірний житловий будинок її особистою приватною власністю, як такий, що набутий за час шлюбу з ОСОБА_1, але на підставі договору дарування.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 06 липня 2020 року в задоволенні вимог первісного та зустрічного позовів відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що право власності на спірне майно у відповідача виникло у період шлюбу з ОСОБА_1 внаслідок укладення договору поділу нерухомого майна в натурі.
Встановивши, що у спільному майні подружжя, - житловому будинку, загальною площею 240,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, є істотна частка майна, що належало
ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності (житловий будинок за тією ж адресою, готовністю 88 %, площею забудови 236, 4 кв. м, в спільній частковій власності з ОСОБА_3 ), суд вказав на наявність підстав для відступу від засад рівності часток подружжя та збільшення частки ОСОБА_2 .
Однак за відсутності належних доказів дійсних розмірів часток сторін у спірному майні суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 липня 2020 року в частині вирішення вимог позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь
ОСОБА_1 52 314, 75 грн вартості 3/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 липня 2020 року залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Апеляційний суд дійшов висновку, що з урахуванням добудови, яка здійснена за спільні кошти співвласників спірного житлового будинку та складає 12 %, з урахуванням частки ОСОБА_2, що виділена в натурі у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1, загальною площею 240, 1 кв. м, житловою площею
97, 9 кв. м спільним майном сторін є 6/100 частин спірного домоволодіння, а тому до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає 52 314, 75 грн грошової компенсації за 3/100 частини спірного житлового будинку.
Відмовляючи в задоволенні вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний житловий будинок, колегія суддів виходила з того, що таке право 21 січня 2014 року вже зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
25 листопада 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Хмельницького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року, в якій просить оскаржене судове рішення змінити, задовольнивши вимоги його позову в повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з місцевого суду.
У січні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, приймаючи оскаржену постанову, не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду
від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17,
від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 12 серпня 2020 року у справі № 704/192/18.
Заявник вважає, що судом апеляційної інстанції без здійснення належного обґрунтування враховано об`єкт незавершеного будівництва готовністю 88 % площею забудови 236, 4 кв. м як складову частину спірного житлового будинку загальною площею 240, 1 кв. м.
Наполягає на тому, що його частка у праві власності на спірний житловий будинок становить 1/2 та посилається на те, що апеляційним судом було порушено порядок прийняття нових доказів на стадії апеляційного перегляду справи, встановленого статтею 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення вимог зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання спірного житлового будинку її особистою приватною власністю в касаційному порядку не оскаржується.
Доводи особи, що подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2, поданий її представником - адвокатом Гопкою В. В., на касаційну скаргу, в якому представник позивача, посилаючись на законність та обґрунтованість оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Хмельницького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі із 11 січня 2003 року, який було розірвано рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 11 вересня 2019 року у справі № 686/9773/19.
27 листопада 2009 року між ОСОБА_4, ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Пруняком В. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2566, згідно умов якого ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли в дар від ОСОБА_4 наступне майно у рівних частках: земельна ділянка для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) та об`єкт незавершеного будівництва, житловий будинок, готовністю 88%, площа забудови 236, 4 кв. м, за адресою:
АДРЕСА_1 Добудова зазначеного житлового будинку здійснювалася в період із грудня 2009 року по листопад 2012 року за спільні кошти його співвласників.
05 грудня 2012 року складено декларацію № ХМ 14212239794 про готовність об`єкта до експлуатації, згідно якої житловий будинок по
АДРЕСА_1, загальною площею 476, 4 кв. м, житловою площею 194, 4 кв. м закінчений будівництвом і готовий до експлуатації.
24 грудня 2012 року зареєстровано право спільної часткової власності на зазначений будинок за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 1/2 частині за кожною.
21 січня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про поділ нерухомого майна в натурі, що є спільною частковою власністю, відповідно до пунктів 1.1., 1.2. якого сторони домовилися про поділ у натурі належного їм на праві спільної часткової власності житлового будинку АДРЕСА_1 та має таку характеристику: цегляний житловий будинок літерою А-2, житлова площа якого 194,4 кв. м, загальна площа - 479, 4 кв. м.
За цим договором у власність ОСОБА_2 виділено наступні житлові та допоміжні приміщення: 1-й поверх: № 2-1 коридор 2, 6 кв. м, № 2-2 коридор 4, 6 кв. м, № 2-3 гараж 15, 8 кв. м, № 2-4 сходова 3,1 кв. м, № 2-5 сходова 2, 8 кв. м, №2-6 вітальня 38,3 кв. м, №2-7 туалет 2,0 кв. м, № 2-8 котельня 4,8 кв. м; 2-й поверх: № 2-9 коридор-сходова 9,2 кв. м, № 2-10 житлова кімната 14,4 кв. м, № 2-11 житлова кімната 15,1 кв. м, №2-12 кухня 5,2 кв. м, №2-13 житлова кімната 12,3 кв. м, №2-14 житлова кімната
17,8 кв. м, цокольний поверх: №2-15 сходова 5,6 кв. м, №2-16 погріб
18,2 кв. м, №2-17 підсобне 13,4 кв. м, №2-18 підсобне 39,5 кв. м, №2-19 кладова 15,4 кв. м, загальна площа виділених приміщень складає
240,1 кв. м, житлова площа виділених приміщень складає 97,0 кв. м та являє собою самостійний об`єкт нерухомого майна - цілий житловий будинок, який розташований на земельній ділянці загальною площею 0,0500 га цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 6810100000:29:004:0588.
21 січня 2014 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 240, 1 кв. м, житловою площею 97, 9 кв. м.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 стверджували, що добудова спірного житлового здійснювалась за кошти ОСОБА_4 .
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказаний висновок викладено зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61
СК України).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63
СК України).
Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору дарування набула у спільну власність із ОСОБА_4 об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, готовністю 88 % по
АДРЕСА_1, який в подальшому було добудовано його співвласниками.
05 грудня 2012 року житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 476, 4 кв. м визнано закінченим будівництвом та готовим до експлуатації.
На підставі договору про поділ нерухомого майна в натурі, що є спільною частковою власністю зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 240, 1 кв. м, житловою площею
97, 9 кв. м.
З урахуванням встановлених обставин, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що 94/100 частин спірного житлового будинку є особистою приватною власністю ОСОБА_2, а інші 6/100 частин є спільною власністю сторін у справі, і частка кожного з них у спільній власності становить 3/100.
Визначаючи розмір компенсації частки ОСОБА_1 у спільному майні подружжя, апеляційний суд виходив з ринкової вартості спірного житлового будинку (1 743 825 грн), що підтверджена висновком експерта № 732/019, складеного 27 березня 2020 року за результатами проведення додаткової судової оціночно-будівельної експертизи.
Вказана вартість будинку сторонами не спростована.
Посилання ОСОБА_1 на те, що спірний житловий будинок є новозбудованим окремим об`єктом, а не створеним шляхом його реконструкції із здійсненням до нього добудови, або прибудови, та був набутий у власність ОСОБА_2 в період шлюбу сторін на підставі договору про поділ домоволодіння в натурі є помилковими та
не спростовують висновків апеляційного суду про те, що до складу спірного майна увійшла частина незавершеного будівництвом об`єкту нерухомого майна, яка набута відповідачем за договором дарування.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Однак сам по собі такий поділ майна не змінює його правовий статус, як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя або майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.
При цьому, частиною сьомою статті 57 СК України встановлено, що якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Стаття 57 СК України визначає правила належності майна (чи його частини) до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 СК України встановлює спеціальні умови, з настанням яких об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.
Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил, збільшення вартості майна повинне відбуватися внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема кон`юнктури ринку, інфляції тощо), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України
від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17 та в постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 451/847/16-ц,
від 28 квітня 2020 року у справі № 362/6056/17, від 02 грудня 2020 року у справі № 444/372/18.
Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року при розгляді справи № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20).
Позивач не надав належних і допустимих доказів того, що спірний житловий будинок за час шлюбу сторін збільшився у своїй вартості в такій мірі, що може бути підставою для визнання його за рішенням суду об`єктом їх спільної сумісної власності в цілому.
Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до помилкового тлумачення заявником норм матеріального права, незгоди із висновками судів та переважно спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Посилання заявника на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі
№ 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц,
від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17 не можуть бути підставою для задоволення касаційної скарги, з огляду на те, що за встановлених у розглядуваній справі обставин, висновки апеляційного не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах касаційного суду.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої
статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах
від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 та від 12 серпня 2020 року у справі № 704/192/18.
Апеляційний суд мотивував свій висновок про прийняття та дослідження наданих представником ОСОБА_2 - адвокатом Гопкою В. В. нових доказів, при цьому такі докази були подані після прийняття апеляційним судом нових доказів від представника позивача.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги встановив, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для її скасування, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскарженого судового рішення не впливають.
Обставини, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржене судове рішення підлягаєобов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду