Постанова
Іменем України
25 червня 2021 року
м. Київ
справа № 572/2148/17
провадження № 61-13899св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Боймиструка С. В., Гордійчук С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
В обґрунтування позову вказав, що з 02 червня 1990 року він з ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі, після укладення якого вони почали проживати в будинку по АДРЕСА_1 . За час спільного проживання у них народилося двоє дітей. У 2007 році вони за спільні кошти придбали земельну ділянку, площею 0,0500 га, по АДРЕСА_1, та оформили право власності на ОСОБА_2 .
На підставі рішення Клесівської селищної ради Сарненського району Рівненської області № 335 від 22 травня 2007 року видано дозвіл щодо зміни цільового призначення земельної ділянки для будівництва та обслуговування магазину. Після оформлення всіх дозвільних документів, починаючи з 2008 року розпочалося будівництво магазину (далі - спірний магазин). Після розірвання шлюбу між сторонами у липні 2010 року вони продовжували проживати в одному будинку, він продовжував займатися будівництвом магазину, оскільки у подальшому сторони мали намір подарувати його своїм дітям.
У вересні 2014 року будівництво приміщення магазину було завершено, готовність об`єкта до експлуатації зареєстрована в інспекції ДАБК у Рівненській області. У січні 2015 року на вимогу відповідача він переїхав проживати до іншого житла. 11 серпня 2017 року право власності на приміщення спірного магазину зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем. Остання забороняє йому повноцінно користуватися належною йому частиною магазину та має намір його продати.
За таких обставин позивач просив поділити між ним та ОСОБА_2 приміщення спірного магазину та визнати за ним право власності на 3/4 частини приміщення магазину.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 24 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Поділено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а саме приміщення магазину, що знаходиться по АДРЕСА_1, зареєстроване за ОСОБА_2 на праві приватної власності.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину приміщення магазину, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване передбаченою законом презумпцією рівності часток подружжя у спільному сумісному майні, а також відсутністю доказів наявності підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя, передбачених частинами другою та третьою статті 70 СК України, у зв`язку з чим суд визнав за позивачем і відповідачем право власності за кожним на 1/2 частину спірного майна.
Постановою Рівненського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2, скасовано рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 24 січня 2020 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки шлюб між сторонами був розірваний до початку будівництва спірного об`єкта нерухомості, дозвіл на його будівництво був отриманий ОСОБА_2 як суб`єктом підприємницької діяльності для будівництва на земельній ділянці, що належала їй на праві приватної власності, а тому відсутні правові підстави для визнання цього приміщення спільним сумісним майном подружжя, а відтак і його поділу на підставі статті 70 СК України, якою обґрунтовані позовні вимоги.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Підставою касаційного оскарження постанови Рівненського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15, Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 394/1155/14-ц (провадження № 61-2620св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 318/1863/17 (провадження № 61-1747св19), від 12 жовтня 2020 року у справі № 345/5108/18 (провадження № 61-21235св19).
Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, посилаючись на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, зокрема, не дав належної оцінки договору купівлі-продажу земельної ділянки, яка була придбана під час шлюбу, за спільні гроші та в інтересах сім`ї.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи, призначеного на 18 серпня 2020 року, порушивши його право на участь у судовому розгляді. Крім того, при вирішенні спору суд не врахував, що земельна ділянка, на якій побудований спірний магазин, придбана під час шлюбу за спільні кошти подружжя; відповідач з 2009 року припинила підприємницьку діяльність, а отже не мала коштів для будівництва магазину; будівництво магазину розпочалось у 2008 році і на час розірвання шлюбу будівля магазину мала вигляд одноповерхової споруди.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 14 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
У січні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 02 червня 1990 року до липня 2010 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
Предметом спору та об`єктом поділу є приміщення магазину, що знаходиться по АДРЕСА_1, та належить на праві приватної власності ОСОБА_2 згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.
ОСОБА_2 зареєстрована як фізична особа підприємець з 04 листопада 1994 року, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності.
Рішенням Клесівської селищної ради Сарненського району Рівненської області № 335 від 22 травня 2007 року надано дозвіл підприємцю ОСОБА_2 на складання проекту із землеустрою щодо зміни цільового призначення частини земельної ділянки орієнтовною площею 0,0500 га в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування магазину за рахунок земель, наданих ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на території Клесівської селищної ради Сарненського району Рівненської області.
Рішенням Клесівської селищної ради Сарненського району Рівненської області № 778 від 05 серпня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підприємцю ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування магазину за рахунок земель ОСОБА_2, які належать їй на праві власності, і були надані для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд.
Із Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої Інспекцією ДАБК у Рівненській області 04 вересня 2014 року вбачається, що будівництво магазину розпочалося на підставі проектної документації, яку надала ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та закінчилося у вересні 2014 року.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно з вимогами частини першої статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до пунктів 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження 14-325цс18).
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.
Майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
Установивши, що шлюб між сторонами був розірваний до початку будівництва спірного об`єкта нерухомості, дозвіл на його будівництво був отриманий ОСОБА_2 як суб`єктом підприємницької діяльності для будівництва на земельній ділянці, що належала їй на праві приватної власності, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання цього приміщення спільним сумісним майном подружжя, а відтак і його поділу на підставі статті 70 СК України, якою обґрунтовані позовні вимоги.
Доводи касаційної скарги про те, що будівництво магазину розпочалось у 2008 році і на час розірвання шлюбу будівля магазину мала вигляд одноповерхової споруди є безпідставними та необґрунтованими та спростовуються належними і допустимими доказами, наданими відповідачем, зокрема Декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованою Інспекцією ДАБК у Рівненській області 04 вересня 2014 року, з якої вбачається, що будівництво спірного магазину розпочалося на підставі проектної документації, яку надала ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та закінчилося у вересні 2014 року.
Вказані обставини також підтверджені показаннями свідків, які були допитані в суді першої інстанції та вказали, що спірний магазин будувався у 2014 році, а також позицією самого позивача, який стверджував, що був замовником будівельних матеріалів для будівництва вказаного об`єкту нерухомості у період з жовтня 2014 року до березня 2015 року.
Разом із тим суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Не можуть бути прийняті до уваги також аргументи касаційної скарги про незаконність оскаржуваного судового рішення у зв`язку із тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні цього спору не врахував, що земельна ділянка, на якій побудований спірний магазин, придбана під час шлюбу за спільні кошти подружжя, оскільки предметом спору та поділу у цій справі є саме приміщення спірного магазину, а не вказана земельна ділянка.
Не ґрунтуються також на вимогах закону та матеріалах справи доводи касаційної скарги про безпідставну, на переконання заявника, відмову в задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи, призначеного на 18 серпня 2020 року в звʼязку із перебуванням його адвоката у відпустці з 14 серпня 2020 року, та порушення внаслідок цього його права на участь у судовому розгляді.
Вирішуючи вказане клопотання, суд врахував причини неявки сторони позивача, який був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, та оцінивши поважність цих причин з огляду на положення частини третьої статті 223 ЦПК України, розглянув справу за їх відсутності. При цьому законних підстав, передбачених частиною другою статті 223 ЦПК України, для відкладення розгляду справи суд не мав. Разом із тим, свої доводи і міркування Хилюк В. І. мав процесуальну можливість викласти у відзиві на апеляційну скаргу, якому суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку.
Крім того, безпідставними є доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15, Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 394/1155/14-ц (провадження № 61-2620св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 318/1863/17 (провадження № 61-1747св19), від 12 жовтня 2020 року у справі № 345/5108/18 (провадження № 61-21235св19), оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а на постанову Рівненського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.