Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 464/340/19
провадження № 61-15222св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовна заява мотивована тим, що 11 січня 2018 року він уклав із відповідачем ОСОБА_2 договір позики, відповідно до якого остання отримала грошові кошти у сумі 280 000,00 грн та зобов`язувалася повернути позику до 11 лютого 2018 року. Факт одержання коштів підтверджується розпискою, власноручно написаною ОСОБА_2 . Відповідач взяті на себе зобов`язання за цим договором належним чином не виконала та не повернула суму позики у визначений строк.
У зв`язку із даними обставинами позивач був змушений звернутися до суду із позовом, просивши стягнути з ОСОБА_2 суму позики - 280 000,00 грн, 3 % річних та суму інфляційних втрат за період прострочення повернення коштів з 12 лютого 2018 року по 15 січня 2019 року - 7 778,63 грн та 13 384,00 грн відповідно, а всього - 301 162,63 грн.
Короткий зміст судових рішень
Заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 17 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти за договором позики від 11 січня 2018 року в розмірі 310 162,63 грн, з яких: 280 000,00 грн - сума основного боргу,13 384,00 грн - інфляційні втрати, 7 778,63 грн - 3% річних від простроченої суми; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 12 серпня 2019 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Сихівського районного суду м. Львова від 17 квітня 2019 року залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що матеріалами справи встановлено, що борг позивачу не повернуто, і тому позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання та суми інфляційних втрат підлягають задоволенню.Стягуючи 3 % річних та суму інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов`язання суд взяв до уваги розрахунки, надані позивачем.
Постановою Львівського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Заочне рішення Сихівського районного суду м. Львова від 17 квітня 2019 року скасовано та ухвалено постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. У рішенні апеляційного суду зазначено, що у судовому засіданні представник позивача на питання судді Приколоти Т. І. в який спосіб передавалися кошти, в якому місці, якою грошовою одиницею, відповіла, що ОСОБА_2 працювала у позивача, як приватного підприємця, бухгалтером. Позивач неодноразово надавав ОСОБА_2 кошти для оплати податків чи інших платежів. Однак, з часом виявилося, що ці кошти не завжди оплачувалися, а тому позивач у зазначений спосіб мав намір повернути затрачені кошти; фактично гроші в сумі 280 000,00 грн. одноразово не передавалися. У звʼязку із цим апеляційний суд вважав, що між сторонами по справі склалися правовідносини, які не відносяться до зобов`язальних, зокрема, до договору позики, а тому не породжують для відповідача як позичальника правових наслідків передбачених статтями 1047-1050 Цивільного кодексу України.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в позові, оскільки факт отримання коштів підтверджується договором позики та власноручно написаною розпискою відповідача, що узгоджується із висновками Верховного Суду, які містяться у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2019 року в справі № 604/1038/16-ц та від 22 серпня 2019 року в справі № 369/3340/16-ц. Оскільки оригінал розписки наявний у позивача, дана обставини свідчить про неповернення суми боргу, що узгоджується із висновками Верховного Суду у постанові від 02 вересня 2020 року в справі № 569/24347/18.
Також заявник зазначає, що апеляційним судом було надано помилкову оцінку поясненням представника позивача, оскільки остання вказувала в суді апеляційної інстанції, що мало місце як укладення відповідного договору позики так і передача коштів відповідачу. При цьому, представник позивача в апеляційному суді вказувала, що несплата певних платежів, кошти на які відповідач отримувала від позивача, не має нічого спільного із договором позики від 11 січня 2018 року, укладеного між сторонами. Відповідачем при розгляді справи не спростовано жодними доказами неукладення нею спірного договору позики, ненаписання розписки про отримання коштів та фактичне неотримання їх.
У касаційній скарзі заявник зазначає про застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також про порушення судом норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників справи
Відповідно до пункту 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України, Верховним Судом 18 листопада 2020 року та 26 квітня 2021 року на єдину адресу реєстрації місця проживання відповідача ОСОБА_2, яка наявна у справі (інші адреси у справі відсутні), надсилалися копія ухвали суду про відкриття касаційного провадження та копія касаційної скарги, однак дані документи були повернуті до суду без вручення із незалежних від суду причин ("за закінченням терміну зберігання").
ОСОБА_2, враховуючи частину першу статті 131 ЦПК України, не повідомляла суд про зміну свого місця проживання (перебування), а тому направлена кореспонденція вважається доставленою.
У частині першій статті 44 ЦПК України зазначено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. З урахуванням практики ЄСПЛ (зокрема, у справі "Пономарьов проти України") сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У договорі позики грошових коштів від 11 січня 2018 року, укладеного між позивачем ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник), зазначено, що позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти у сумі, яка становить 280 000,00 грн, а позичальник зобов`язалася повернути такі позикодавцеві до 11 лютого 2018 року. Якщо позичальник вчасно не повернув борг, то він зобов`язаний на вимогу позикодавця сплатити його з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.
Отримання ОСОБА_2 грошових коштів від ОСОБА_1 за договором позики від 11 січня 2018 року підтверджується письмовою розпискою, власноручно написаною ОСОБА_2 11 січня 2018 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).
У статті 509 ЦК України зазначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (частини перша, друга статті 205 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі№ 464/3790/16-ц.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.
За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Судом першої інстанції установлено, що договір позики від 11 січня 2018 року та розписка від 11 січня 2018 року містить усі складові, які дають підстави вважати про укладення між сторонами договору позики. Договір містить дані щодо умов отримання позичальником у борг коштів із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, що підтверджується договором позики від 11 січня 2018 року та розпискою відповідача ОСОБА_2, яка складена нею власноруч, що підтверджує як факт отримання останньою коштів у розмірі 280 000,00 грн за цим договором, так і зобов`язання повернути ці грошові кошти ОСОБА_1 у строк до 11 лютого 2018 року.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилалася на те, що судом не встановлено чи було їй взагалі передано указану суму за договором позики, а також зазначає, що договору позики вона не підписувала, розписки про отримання коштів також не писала.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідачем при розгляді справи не спростована дійсність відповідних правочинів (договору позики та розписки), оскільки не доведено належними та допустими доказами твердження про неукладення цих правочинів (їх непідписання як позичальником) та неотримання від позивача позики у розмірі 280 000,00 грн.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.
Відповідні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року в справі № 154/3443/18.
Відповідачем не доведено належними доказами повернення повної суми боргу або її частини позивачу, оскільки оригінал розписки про отримання позики у ОСОБА_2 відсутній.
Позичальником не надано жодних доказів на підтвердження ухилення кредитора (позивача) від прийняття належного виконання ОСОБА_2 відповідного грошового зобов`язання (прострочення кредитора).
У статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для його виконання сторонами.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України).
За правилами частини другої статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Оскільки доказів виконання відповідачем грошового зобов`язання до суду не надано, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що борг позивачу не повернуто, і тому, позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики, а також трьох відсотків річних та суми інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов`язання є обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення.
При розгляді даної справи, зокрема, у апеляційній скарзі і в суді апеляційної інстанції, відповідачем ОСОБА_2 в силу статті 81 ЦПК України не надано іншого розрахунку суми боргу (позики), 3 % річних та інфляційних втрат на спростування правильності загальної суми боргу, нарахованої позивачем.
Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування зазначених обставин та досліджених доказів, не врахував указані вище норми матеріального права, тому дійшов передчасних висновків про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Як вбачається із матеріалів справи, заочне рішення Сихівського районного суду м. Львова від 17 квітня 2019 року ухвалене без належного повідомлення відповідача про дату та час розгляду справи, що згідно пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України є окремою підставою для скасування рішення та, з урахуванням визначених у статті 376 ЦПК України повноважень суду апеляційної інстанції, - ухвалення нового рішення за наслідками розгляду справи.
З огляду на вищевикладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином аргументи апеляційної скарги, не врахував доводи учасників справи та надані докази, не надав їм належної оцінки, передчасно дійшов висновку про відмову у задоволенні позову повністю з підстав відсутності між сторонами грошово-зобов`язальних правовідносин. Отже, апеляційний суд не перевірив належним чином застосування норм матеріального права та дотримання норм процесуального права судом першої інстанції при ухваленні рішення.