Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 303/6572/19
провадження № 61-16768св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Держава Україна в особі Мукачівського управління Державної казначейської служби України, відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Держава Україна в особі Міністерства юстиції України,
третя особа - прокуратура Закарпатської області,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2020 року в складі судді Гутій О. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Бисага Т. Ю., Фазикош Г. В., Джуги С. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, завданої невиконанням судових рішень.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області в справі № 2-1249/2005 від 23 травня 2005 року стягнуто з Держави Україна в особі Державного казначейства України на користь позивача 15 249,00 грн. Це рішення набрало законної сили 07 листопада 2005 року. З метою забезпечення його виконання, судом було видано виконавчий лист № 2-1249, який пред`явлено на виконання до органів державної виконавчої служби. У подальшому головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Бурнос С. В. (далі - головний державний виконавець Бурнос С. В.) винесено постанови, а саме: 25 жовтня 2006 року, 25 травня 2007 року та 27 грудня 2007 року про повернення виконавчого документа стягувачу, посилаючись на те, що бюджетні призначення на відшкодування шкоди, завданої злочином Законом України "Про державний бюджет України на 2007 рік" не передбачені, відповідні рахунки з яких би здійснювалось таке відшкодування в Державному казначействі України відсутні.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 березня 2008 року, вищезазначена постанова від 27 грудня 2007 року скасована та зобов`язано головного державного виконавця Бурнос С. В. відновити виконавче провадження по виконавчому листу № 2-1249 про стягнення з Держави Україна в особі Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 15 249,00 грн.
04 січня 2012 року позивачем було подана заява про примусове виконання рішення суду, але 06 січня 2012 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Бєлозьоровим О. О. винесено постанову про відмову в прийнятті до провадження виконавчого документа № 2-1249, виданого 07 листопада 2005 року.
ОСОБА_1 вказує на те, що на момент звернення до суду з даним позовом вищевказані кошти їй відповідачем не виплачені. Зазначені обставини змусили звернутися до суду із відповідним позовом та з урахуванням заяви про зміну (уточнення) позовних вимог просить стягнути з Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Мукачівського управління Державної казначейської служби України Закарпатської області, шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України, суму боргу за невиконаним рішенням 15 249,00 грн, суму інфляційних втрат за період невиконання рішення суду - 46 511,89 грн та суму 3 % річних за період невиконання рішення суду - 6 347,00 грн, а всього - 68 107,89 грн, а також моральну шкоду, завдану у зв`язку із тривалим невиконанням рішення у розмірі 100 000,00 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Рішення судів мотивовані тим, що при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та орган Державної казначейської служби України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 вказано, що у випадку, коли шкода завдається органом державної влади, його посадовою або службовою особою, відшкодовувати таку шкоду зобов`язана держава, яка бере участь у справі через відповідні органи: орган, дії, бездіяльність якого призвели до негативних наслідків, та орган Державної казначейської служби України. Обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на Державу Україна.
Згідно із підпунктом 1 пункту 41 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845, статтею 25 Бюджетного кодексу України, Державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та судів.
Отже, стягнення зазначеної шкоди здійснюється з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, спричиненої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб.
Державна казначейська служба України не була залучена позивачем у даній справі в якості співвідповідача, хоча ОСОБА_1 просить задовольнити позов шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України, що на думку судів є підставою для відмови у задоволенні позову.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
11 листопада 2020 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу нарішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року.
У касаційній скарзіОСОБА_1 просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем у цій справі зазначено в якості належного відповідача Державу Україна в особі Міністерства юстиції України, що узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 березня 2018 року в справі № 522/3454/16-ц. Суди дійшли необґрунтованих висновків, що незалучення Державної казначейської служби України в якості співвідповідача у цій справі є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки вони суперечать правовій позиції Верховного Суду у постанові від 24 березня 2020 року в справі № 818/607/17. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників справи
06 січня 2021 року Міністерство юстиції України надіслало до суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність оскаржуваних судових рішень. Зокрема, відповідач зазначає, що при розгляді таких справ належним відповідачем є відповідний державний орган, можливі негативні дії якого призвело до завдання шкоди (збитків), а також орган Державної казначейської служби України. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотримання вимог законодавства, доводи касаційної скарги протилежного не доводять, а тому її слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2021 року справу № 303/6582/19 призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 травня 2005 року в справі № 2-1249/2005 стягнуто з Держави Україна в особі Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 майнову шкоду, заподіяну злочином, в розмірі 15 249,00 грн. Рішення набрало законної сили 24 червня 2005 року.
На виконання вищевказаного рішення Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області 07 листопада 2005 року було видано виконавчий документ № 2-1249, який було пред`явлено до виконання до відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби України.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 березня 2008 року скасована постанова головного державного виконавця Бурнос С. В. від 27 грудня 2007 року про повернення виконавчого документа № 2-1249 стягувачу ОСОБА_1 ; зобов`язано головного державного виконавця Бурнос С. В. відновити виконавче провадження по виконавчому листу № 2-1249, виданому 07 листопада 2005 року Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області, про стягнення з Держави Україна в особі Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 15 249,00 грн. Рішення набрало законної сили 26 березня 2008 року.
Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Роєнка Р. В. від 18 листопада 2008 року повернуто виконавчий документ № 2-1249 стягувачу ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що бюджетні призначення на відшкодування шкоди, завданої злочином, Законом України "Про державний бюджет України на 2008 рік" не передбачені, відповідні рахунки з яких би здійснювалось таке відшкодування в Державному казначействі України відсутні.
Постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Бєлозьоровим О. О. від 06 січня 2012 року відмовлено в прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-1249, виданого 07 листопада 2005 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Рішення судів у даній справі, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенціїкожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Стаття 15 ЦК України об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане
з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до частини четвертої статті 13, частини першої статті 55, частини п`ятої статті 124, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території; обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012, пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
У рішенні у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року ЄСПЛ вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Згідно з частиною першою статті 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
У частині першій статті 1174 ЦК України зазначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Тлумачення частини другої статті 48 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб`єктом який порушив права чи інтереси позивача.
Так, сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача.
ЄСПЛ зауважує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).
ЄСПЛ також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина п`ята статті 5 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Згідно з практикою ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. BULGARIA"), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11).
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції" ("CANTONI v. FRANCE"), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява № 20372/11).
З урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКСУ чи її територіальний орган.
Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.
Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, у постановах Верховного Суду: від 24 березня 2020 року в справі № 818/607/17, від 12 серпня 2020 року в справі № 761/7165/17.
У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що лише незалучення ДКСУ співвідповідачем є підставою для відмови у задоволенні позову.
Верховний Суд вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову з підстав незалучення ДКСУ. Відмовивши у задоволенні позову з формальних міркувань, суд першої інстанції та апеляційний суд, погодившись із мотивами рішення місцевого суду при його перегляді,не розглянули справу по суті.
Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.
Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2021 року в справі № 630/554/19.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій при ухваленні рішень помилково не надали належної оцінки доводам позивача щодо обґрунтованості її позову, а також не врахували позицію (відзиви/заперечення) інших учасників справи, а формально та передчасно відмовили у задоволенні позову у зв`язку із незалученням до участі у справі, належного на думку судів, співвідповідача.