ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 червня 2021 року
м. Київ
справа № 761/5308/15-ц
провадження № 61-9573св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану адвокатом Ларіоновою Оленою Олександрівною, на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 17 лютого 2016 року, ухвалене у складі судді Макаренко І. О., та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Сліпченка О. І., Сержанюка А. С., Сушко Л. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року ОСОБА_1, діючи в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_2, звернулась з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування за законом.
В обґрунтування позову зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько малолітньої ОСОБА_2 - ОСОБА_4, після якого відкрилась
спадщина, до складу якої входить квартира
АДРЕСА_1 та машиномісця НОМЕР_1 і
НОМЕР_2 у паркінгу будинку АДРЕСА_2 .
Вказувала, що заповіту ОСОБА_4 не складав. До спадкоємців першої черги за законом належать його батьки, дочка позивача та відповідач.
29 серпня 2014 року вона в інтересах малолітньої ОСОБА_2 звернулась із заявою про прийняття спадщини до державної нотаріальної контори. Із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_4 звернулась і відповідач ОСОБА_3 .
Батько та мати ОСОБА_4 відмовились від своєї частки у спадщині на користь ОСОБА_2 .
Постановою державного нотаріуса Другої київської державної нотаріальної контори від 20 лютого 2015 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю у неї правовстановлюючих документів на спадкове майно та існуванням спору між спадкоємцями.
Позивач просила визнати а ОСОБА_2 право власності на 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 та на 3/4 часток машиномісць НОМЕР_1 та НОМЕР_2 в паркінгу будинку АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_4 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 17 лютого 2016 року позов задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 3/4 часток квартири АДРЕСА_1, машиномісць НОМЕР_1 та НОМЕР_2 у паркінгу будинку АДРЕСА_2 .
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з доведення належними і допустимими доказами того, що квартира
АДРЕСА_1, машиномісця НОМЕР_1 та НОМЕР_2 у паркінгу будинку АДРЕСА_2 належали на праві особистої приватної власності ОСОБА_4 та підлягають включенню до складу спадщини у повному обсязі, оскільки вказане майно набуте до шлюбу з ОСОБА_3 .
Постановою Київського апеляційного суду від 6 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 17 лютого 2016 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із його висновками про доведення позову належними і допустимими доказами.
При цьому апеляційний суд врахував обставини, встановлені рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року у справі № 761/6811/16-ц, що набрало законної сили, а саме, що спірні квартира та паркомісця набуті ОСОБА_4 за його особисті кошти та є його особистою власністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У травні 2019 року представник ОСОБА_3 - адвокат Ларіонова О. О. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої і апеляційної інстанцій нормматеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києві від 17 лютого
2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована ненаданням судами попередніх інстанцій належної оцінки обставинам набуття спадкодавцем спірного майна у власність, внаслідок чого суди не встановили правовий режим цього майна. Вказує, що свідоцтва про право власності на спірні квартиру та машиномісця спадкодавець одержав
6 червня 2012 року, тобто у шлюбі із ОСОБА_3, тому спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя. На думку заявника, суди неправильно застосували статтю 331 ЦК України та статтю 60 СК України, тому висновок про належність спадкодавцю спірного майна на праві особистої приватної власності є помилковим.
Заявник вважає, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин статтю 128 ЦК Української РСР та статтю 15 Закону України "Про власність", оскільки вказані норми втратили чинність на час проведення державної реєстрації спірного майна за спадкодавцем, з якої, на думку заявника, у набувача виникло право власності на це майно.
Крім того, заявник вказує на порушення судом першої інстанції частини другої статті 123 та статті 126 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції, допущені при роз`єднанні позову у цій справі із позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, з підстав відмінності предметів позовів, оскільки позови взаємопов`язані та їх спільний розгляд є доцільним.
Позиція інших учасників справи
У вересні 2019 року представник ОСОБА_6 - адвокат Бойко Н. В. подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому зазначила про безпідставність її доводів та відповідність висновків судів попередніх інстанцій обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та зупинено дію заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києві від 17 лютого 2016 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року і ухвалою цього ж суду від 13 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 5 грудня 2008 року ОСОБА_4 і ОСОБА_3 зареєстрували шлюб.
6 листопада 2002 року Товариством з обмеженою відповідальністю "Київська фінансово-будівельна компанія" (далі - ТОВ "Київська фінансово-будівельна компанія", товариство) та ОСОБА_4 укладено договір № 38 про пайову участь у будівництві комплексу житлових будинків на АДРЕСА_4 . За умовими вказаного договору пайовик
( ОСОБА_4 ) приймає дольову участь у будівництві комплексу житлових будинків на АДРЕСА_4, а товариство передає пайовику квартиру та два місця у паркінгу.
З квитанції від 7 листопада 2002 року КБ "Фінанси та кредит" суди встановили, що ОСОБА_4 повністю сплатив ТОВ "Київська фінансово-будівельна компанія" пайовий внесок згідно з договором № 38 від 6 листопада 2002 року у розмірі 335 815,20 грн.
Додатковою угодою від 16 серпня 2005 року внесено зміни до
пункту 2.2 договору № 38 про пайову участь у будівництві, укладеного
ТОВ "Київська фінансово-будівельна компанія" та ОСОБА_4, за яким товариство зобов`язалося передати пайовику ( ОСОБА_4 ) в натурі два місця у паркінгу за НОМЕР_1 і НОМЕР_2 та чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
13 вересня 2005 року ТОВ "Київська фінансово-будівельна компанія" та ОСОБА_4 складено акт про прийняття від товариства квартири АДРЕСА_1 . Аналогічний акт складено сторонами того ж дня щодо прийому-передачі паркомісць НОМЕР_1 та НОМЕР_2 на
АДРЕСА_2 .
З довідки від 19 вересня 2005 року ТОВ "Київська фінансово-будівельна компанія", виданої ОСОБА_4, суди встановили, що грошовий внесок у розмірі 335 815,20 грн згідно з договором № 38 про пайову участь у будівництві від 6 листопада 2002 року сплачений у повному обсязі.
Також суди встановили, що спадкоємцями першої черги після ОСОБА_4 є його дочка - ОСОБА_2, його батьки - ОСОБА_7, ОСОБА_8 і дружина - ОСОБА_3 .
Судами встановлено що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відмовились
від своєї частки у спадщині на користь ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_3, поданої адвокатом Ларіоновою О. О. на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 17 лютого 2016 року та постанову Київського апеляційного суду
від 16 квітня 2019 року, здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Статтею 1216 ЦК України встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті
(стаття 1218 ЦК України).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи, а часом відкриття спадщини є день смерті особи.
Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).
Ухвалюючи рішення про визнання права власності на спірне майно
за ОСОБА_2 в порядку спадкування після ОСОБА_4, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що квартира АДРЕСА_1, машиномісця НОМЕР_1 та НОМЕР_2 у паркінгу будинку АДРЕСА_2 належали на праві особистої приватної власності ОСОБА_4 .
Дійшовши такого висновку, суди попередніх інстанцій відхилили доводи ОСОБА_3 про спільне проживання її з ОСОБА_4 з 1996 року до лютого 2004 року та придбання спірного майна за спільні кошти.
При цьому суд апеляційної інстанції послався на обставини, встановленні рішенням Шевченківського районного суду міста Києві від 23 лютого 2018 року у справі № 761/6811/16-ц, залишеним без змін апеляційною інстанцією, яким встановлено, що спірні квартира та паркомісця набуті ОСОБА_4 за його особисті кошти і є його особистою власністю.
Проте із вказаними висновками судів попередніх інстанцій погодитись не можна.
Відповідно до статті 22 КпШС України, статті 16 Закону України "Про власність" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу.
З 1 січня 2004 року почав діяти Сімейний кодекс (далі - СК) України, яким врегульовано право спільної сумісної власності осіб, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Оскільки СК України
зворотної сили не має, то він поширюється на правовідносини, які виникли після набрання ним чинності.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про власність" у вказаній редакції Закону майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. При цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднанні в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.
За змістом наведених норм спільною сумісною власністю є лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України "Про власність",
стаття 22 КпШС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), та майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність" в редакції, чинній на час сплати коштів за спірне нерухоме майно).
Майно, набуте до 1 січня 2004 року за час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої
статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.
Вказаний висновок узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року в справі № 6-135цс13 та
від 23 вересня 2015 року в справі № 6-1026цс15 і постанові Верховного Суду
від 4 березня 2020 року в справі № 761/6811/16-ц (провадження № 61-1210св19).
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 вказувала, що з 1996 року до
2004 року проживала разом з ОСОБА_4, вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет та виховували її сина ОСОБА_11 .
У листопаді 2002 року вони разом з ОСОБА_4 вирішили придбати квартиру на АДРЕСА_9 . Вказувала, що вона отримала у борг грошові кошти у розмірі 45 000 доларів США у ОСОБА_10 і передала ОСОБА_4 для внесення пайового внеску за договором про дольову участь у будівництві № 38 від 6 листопада 2006 року.
У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо розміру частки спадкового майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання осіб, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Вважаючи спірне майно особистою приватною власністю ОСОБА_4, суди попередніх інстанцій не встановили обставини справи щодо набуття спірного майна у спільну власність особами з урахуванням норми статті 17 Закону України "Про власність" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якою було врегульовано порядок набуття такого майна. При цьому суди не врахували, що хоча на момент виникнення спірних правовідносин норми КпШС України не передбачали поняття "фактичних шлюбних відносин", проте Законом України "Про власність" було врегульовано порядок набуття права спільної сумісної та/або часткової власності осіб, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі та/або осіб, які домовились про створення спільного майна або набуття майна у спільну власність. Тому суди повинні були відповідно до вимог вказаного закону встановити правовідносини сторін щодо майна, що набуто або могло бути набуто внаслідок спільної праці осіб, які проживали однією сім`єю, або об`єднали свої зусилля для створення спільного майна.
Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (вказаний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не надала належних доказів, що у період з 1996 року до
2004 року ОСОБА_3 брала участь у придбанні спірного майна.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Аналогічна норма міститься в статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення позивача із позовом).
Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки доказам, поданим ОСОБА_3 на підтвердження обставин її участі у придбанні спірного майна, не навели у судових рішеннях мотивів відхилення таких доказів, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про те, що спірне майно є особистою приватною власністю ОСОБА_4 .
Без визначення правового режиму спірного майна неможливо визначити частку спадкодавця у цьому майні і, як наслідок, вирішити спір, що виник між сторонами у цій справі.
Колегія суддів враховує, що постановою Верховного Суду від 4 березня
2020 року скасовано рішення Шевченківського районного суду міста Києва
від 23 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 5 грудня 2018 року у справі № 761/6811/16-ц, обставини, встановлені якими, суд апеляційної інстанції вважав преюдиційними. Вказану справу касаційний суд направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, і не перевірили доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, оскаржувані судові рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.
При новому розгляді справи судам необхідно надати належну оцінку доводам і поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо; встановити правовий режим спірного майна (квартири АДРЕСА_1 та машиномісць НОМЕР_1 і НОМЕР_2 у паркінгу будинку АДРЕСА_2 ), а у випадку встановлення обставин щодо участі відповідача спільною з ОСОБА_4 працею або коштами у придбанні спірного майна, визначити частку останнього у цьому майні та вирішити спір щодо його спадкування.