Постанова
Іменем України
23 червня 2021 року
м. Київ
справа № 466/3141/15-к
провадження № 51-583км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Чистика А. О.,
суддів Єремейчука С. В., Іваненка І. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Слободян О. М.,
прокурора Вараниці В. М.,
потерпілого ОСОБА_1,
представника потерпілого Мартиневича О. А.,
засудженого ОСОБА_2,
захисника Юхименко Р. І.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Юхименко Руслани Іванівни, яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_2, на вирок Залізничного районного суду м. Львова від 14 травня 2018 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014140090004129 від 11 грудня 2014 року, за обвинуваченням
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Львова, який згідно матеріалів кримінального провадження зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Залізничного районного суду м. Львова від 14 травня 2018 року ОСОБА_2 визнано винуватим за ч. 3 ст. 358 КК України та призначено йому покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України ОСОБА_2 звільнено від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат.
За вироком ОСОБА_2 24 лютого 2004 року подав до Франківського районного суду м. Львова, розташованого за адресою: вул. Генерала Чупринки, 69, м. Львів, позовну заяву про стягнення боргу з ОСОБА_3 та ОСОБА_3 в розмірі 185 900 грн, а 15 червня того ж року, з метою підтвердження своїх позовних вимог подав в судовому засіданні завідомо підроблений договір від 04 листопада 1999 року купівлі-продажу приміщення (магазину) за адресою: вул. Хоткевича, 8, м. Львів, укладений між директором Організації торгівельно-виробничих процесів у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Ярмарх" (далі - ТОВ "Ярмарх") ОСОБА_4 (продавець) та директором Приватного підприємства "Бізнес" (далі - ПП "Бізнес") ОСОБА_2 (покупець).
Надалі ОСОБА_2, маючи умисел на подальше використання завідомо підробленого документа, 12 жовтня 2007 року повторно подав копію вказаного договору до Сихівського районного суду м. Львова за адресою: вул. Чоловського, 2, м. Львів, на обґрунтування своїх позовних вимог щодо переведення прав покупця на ПП "Бізнес" вищевказаного магазину та визнання недійсним договору його купівлі-продажу від 25 квітня 2005 року, укладеного між ТОВ "Ярмарх" та фізичними особами ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_6 .
Львівський апеляційний суд ухвалою від 26 листопада 2020 року вирок Залізничного районного суду м. Львова від 14 травня 2018 року стосовно ОСОБА_2 залишив без змін, а апеляційну скаргу захисника Юхименко Р. І. - без задоволення.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі захисник Юхименко Р. І., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати, а кримінальне провадження закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Вказує, що в матеріалах кримінального провадження відсутні докази на підтвердження факту подання ОСОБА_2 до місцевих судів завідомо підробленого договору купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року та його використання. Посилається на те, що до Сихівського районного суду м. Львова було подано лише його копію. Судом першої інстанції безпосередньо не досліджено документів, які стали підставою для проведення експертних досліджень. Вважає, що висновок судово-технічної експертизи реквізитів документів та судово-технічної експертизи друкарських форм від 02 лютого 2009 року № 204/235 складений без додержання вимог Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень і є недопустимим доказом. З порушеннями вимог КПК України частину експертних висновків, на які посилається суд, отримано з цивільної справи. Зазначає, що стороні захисту всупереч ч. 12 ст. 290 КПК України не було відкрито і судом не було досліджено постанови про призначення експертиз, матеріалів, які були предметом вивчення експертів, а також процесуальних документів щодо їх огляду, визнання речовими доказами та залучення до матеріалів кримінального провадження. Тому вважає, що вказані висновки є недостовірними і недопустимими. Порушуючи ст. 94 КПК України, суд не дав оцінки показанням потерпілого ОСОБА_1 та свідків ОСОБА_3 і ОСОБА_7 . Вважає, що рапорт про виявлення кримінального правопорушення від 11 грудня 2014 року не є доказом у справі. Вказує, що протокол зборів учасників ТОВ "Ярмарх" не суперечить укладеному договору купівлі-продажу. Цей договір є недопустимим, оскільки протокол його огляду та постанова слідчого про приєднання його до справи в матеріалах провадження відсутні та всупереч вимогам ст. 290 КПК України стороні захисту не були відкриті. Вважає, що копія позовної заяви ОСОБА_2 у цивільній справі не свідчить про використання засудженим завідомо підробленого документа. На переконання захисника під час досудового розслідування було порушено вимоги ст. 218 КПК України, тому всі докази, отримані на цій стадії, є недопустимими. Вказує, що апеляційний суд необґрунтовано послався на копію пояснень ОСОБА_2, яка в матеріалах кримінального провадження відсутня. За твердженням захисника, суд апеляційної інстанції лише формально перелічив встановлені судом першої інстанції докази, не давши їм правової оцінки. Вказує, що апеляційний суд порушив вимоги статей 290 та 404 КПК України, при цьому доказів безпосередньо також не дослідив. Ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК України.
Позиції учасників судового провадження
Захисник Юхименко Р. І. і засуджений ОСОБА_2 у судовому засіданні підтримали подану касаційну скаргу та просили її задовольнити.
Прокурор Вараниця В. М., потерпілий ОСОБА_1 та його представник Мартиневич О. А. вважали касаційну скаргу необґрунтованою і просили залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла до таких висновків.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
За змістом касаційної скарги захисник, крім іншого, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та просить дати доказам іншу оцінку, ніж та, яку надали суди першої та апеляційної інстанцій, тоді як перевірки цих обставин до повноважень Суду законом не віднесено. Натомість зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який надав їм належну оцінку.
Так, свої висновки щодо доведеності винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого йому злочину суд першої інстанції обґрунтував показаннями, наданими в суді потерпілим ОСОБА_1, свідками ОСОБА_3, ОСОБА_7, даними протоколу зборів учасників ТОВ "Ярмарх" від 15 жовтня 1999 року, оригіналу договору купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року, копією позовної заяви ОСОБА_2 у цивільній справі № 5171/04, висновками судових експертиз та іншими письмовими доказами.
При цьому, спростовуючи доводи сторони захисту, суд першої інстанції слушно визнав показання потерпілого та свідків послідовними й такими, що співпадають між собою, не містять істотних суперечностей та узгоджуються з іншими доказами. Натомість показання обвинуваченого, який заперечував факт вчинення злочину, суд визнав непідтвердженими й такими, що спростовуються наведеними у вироку доказами, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність у обвинуваченого умислу на використання завідомо підробленого документа.
Дослідивши вказані докази, надавши кожному з них оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд зробив умотивований висновок про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України (в редакції Закону від 05 квітня 2001 року).
Доводи у касаційній скарзі захисника про те, що копія договору купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року не відповідає критеріям офіційного документа є необґрунтованими.
Так, ч. 3 ст. 358 КК України (в редакції Закону від 05 квітня 2001 року) передбачено відповідальність за використання завідомо підробленого документа.
Згідно з приміткою під офіційним документом у цій статті слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, що спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв`язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.
Апеляційний суд правильно зазначив, що предметом указаного кримінального правопорушення визнаються також копії документів. Копія - це документ, що містить інформацію, ідентичну до інформації на документі, і з яким законодавство пов`язує виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків осіб, зазначених у цьому документі (оригіналі).Правовий статус оригіналу документа та його копії однаковий. Для кваліфікації не має значення форма документа - оригінал чи копія, якщо вона має таке ж доказове значення, як оригінал, а тому доводи захисника про те, що предметом злочину, передбаченого ст. 358 КК України, може бути тільки оригінал документа, обґрунтовано визнані безпідставними.
Як убачається із оскаржуваного вироку, суд першої інстанції визнав доведеним те, що, надаючи копію підробленого договору до суду як додаток до позовної заяви, ОСОБА_2 усвідомлював, що інформація, яка міститься в ній, не відповідає дійсності, проте може вплинути на вирішення цивільної справи за його позовом.
На урахуванням аналізу наявних у провадженні доказів у їх сукупності суд першої інстанції дійшов аргументованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у використанні завідомо підробленого документа.
З висновками суду першої інстанції погодився й апеляційний суд, який під час апеляційного перегляду провадження ретельно проаналізував доводи апеляційної скарги захисника, що аналогічні доводам, наведеним у його касаційній скарзі, та надав їм належну оцінку, навівши в ухвалі докладні мотиви прийнятого рішення і підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Спростовуючи доводи сторони захисту, апеляційний суд визнав безпідставним її посилання на рішення Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2007 року в цивільній справі № 22-2792/07 (т. 1, а.п. 163-166). За рішенням визнано договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу від 04 листопада 1999 року, укладений між ОСОБА_4, яка діяла від імені ТОВ "Ярмарх", та ОСОБА_2, про продаж останньому приміщення майнового комплексу (магазину), за адресою: вул. Хоткевича, 8, м. Львів, дійсним, оскільки предметом дослідження суду в зазначеній справі були не всі висновки експертиз, які покладені в основу обвинувального вироку. Крім того, рішенням Верховного Суду України від 22 лютого 2012 року (т. 1, а.п. 167-169) вищезазначене рішення апеляційного в частині визнання дійсним договору від 04 листопада 1999 року скасовано, у позові про визнання договору дійсним відмовлено.
Доводи захисника Юхименко Р. І. щодо порушення правил підслідності були предметом перевірки в апеляційному суді, який обґрунтовано визнав їх безпідставними.
Так, апеляційний суд установив, що відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) у цьому кримінальному провадженні було внесено 11 грудня 2014 року за № 12014140090004129 у зв`язку із самостійним виявленням слідчим кримінального правопорушення під час досудового розслідування(т. 1, а.п. 1-4). Згідно з постановою від 11 грудня 2014 року про виокремлення матеріалів досудового розслідування (т. 1, а.п. 10) слідчим слідчого відділення Шевченківського РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області Федьковичем Ю. В. розслідувалося кримінальне провадження № 12013150090000187, внесене до ЄРДР 15 січня 2013 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України. В ході розслідування зазначеного кримінального провадження було встановлено, що невідомі особи в період із вересня 2003 року по листопад 2004 року в м. Львові виготовили підроблений документ, а саме договір купівлі-продажу приміщення цілісного майнового комплексу від 04 листопада 1999 року, який надали ОСОБА_2, а останній подав його до суду, у зв`язку із чим 24 грудня 2007 року Апеляційний суд Львівської області виніс рішення, відповідно до якого вказаний об`єкт вибув із володіння ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, що їм належав на підставі договору купівлі-продажу від 25 квітня 2005 року № 1084. У зв`язку з чим із кримінального провадження № 12013150090000187 були виділені матеріали досудового розслідування в кримінальне провадження № 12014140090004129, відкрите ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України.
Як встановлено апеляційним судом, така процесуальна дія була виконана із дотриманням вимог ч. 3 ст. 217 КПК України, згідно з якою у разі необхідності матеріали досудового розслідування щодо одного або кількох кримінальних правопорушень можуть бути виділені в окреме провадження, якщо одна особа підозрюється у вчиненні кількох кримінальних правопорушень.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 КПК України слідчі органів Національної поліції здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, крім тих, які віднесені до підслідності інших органів досудового розслідування. За змістом ст. 216 КПК України розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 358 КК України, віднесено до підслідності органів Національної поліції.
Приписами ст. 218 КПК України передбачено, що досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення. Якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування якого не віднесене до його компетенції, він проводить розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.
Таким чином, оскільки у провадженні Шевченківського РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області перебувало кримінальне провадження № 12013150090000187, з матеріалів якого виділено матеріали кримінального провадження № 12014140090004129, Шевченківським РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області було проведено досудове розслідування цього кримінального провадження відповідно до ч. 2 ст. 218 КПК України, яка зобов`язує слідчого проводити розслідування, доки прокурор не визначить іншу підслідність, що у свою чергу свідчить про необґрунтованість доводів касаційної скарги в цій частині.
Доводи захисника про недопустимість як доказів висновків судових почеркознавчих та технічних експертиз від 04 жовтня 2004 року № 2486, від 23 лютого 2005 року № 584, від 17 листопада 2006 року № 9191/06, від 02 лютого 2009 року № 204/235, від 23 лютого 2009 року № 530/531, від 18 березня 2009 року № 2288, від 09 червня 2010 року № 731/732, предметом дослідження яких були договір купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року, відтиски печаток, рукописні тексти розписок тощо, через невідкриття стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України вищезазначених документів та матеріалів, а також постанов про призначення експертиз, огляду їх результатів і залучення до матеріалів кримінального провадження, не ґрунтуються на вимогах закону.
Відповідно до частин 2, 3 ст. 290 КПК України прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання. Також прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, а також надати доступ до приміщення або місця, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем держави, і прокурор має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді.
Законодавець встановив процедуру, яка забезпечує реалізацію права на справедливий суд у його процесуальному аспекті, тобто надає сторонам майбутнього судового розгляду можливість ознайомитися із доказами (в тому числі, речовими доказами) кожної із них і підготувати правову позицію, що буде ними обстоюватись у змагальній процедурі судового розгляду.
Слід звернути увагу, що на орган досудового розслідування покладено обов`язок надати сторонам майбутнього судового розгляду безперешкодно реалізувати їх можливість ознайомитися із доказами (у разі виявлення ними бажання), однак він не зобов`язаний здійснювати таке ознайомлення в обов`язковому порядку за відсутності ініціативи сторони.
Із протоколу про надання доступу до матеріалів досудового розслідування від 03 листопада 2015 року встановлено, що стороні захисту були відкриті всі матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12014140090004129 (т. 1, а.п. 331). Крім того, підозрюваному ОСОБА_2 та захиснику Юхименко Р. І. був вручений реєстр матеріалів досудового розслідування, в якому, зокрема, було зазначено про визнання та приєднання до кримінального провадження висновків експертиз.Сторона захисту не була позбавлена можливості у разі необхідності ознайомитися із цими доказами.
Беручи до уваги те, що кримінальний процесуальний закон чітко встановлює процесуальні підстави для проведення експертизи у кримінальному провадженні (ст. 242 КПК України), а у висновку експерта завжди вказується, на підставі якого рішення така експертиза проводилася, не можна говорити про те, що для сторони захисту в цілому буде неочікуваним побачити відповідний процесуальний документ, а за його відсутності в матеріалах кримінального провадження - вимагати у сторони обвинувачення відкриття такого документа.
Незважаючи на це, сторона захисту, будучи ознайомленою з висновками експертів, ані до, ані під час судового розгляду, не ставила під сумнів їх існування, не оспорювала повноважень слідчих та не посилалась на невідкриття вищезазначених матеріалів стороною обвинувачення в порядку ст. 290 КПК України під час судового розгляду.
Про це, зокрема, свідчать відсутність будь-яких зауважень захисника Юхименко Р. І., яка в протоколі про надання доступу до матеріалів досудового розслідування хоч і зазначила, що зауваження будуть надалі надані в письмовому вигляді, однак в подальшому їх не подала, та процесуальна поведінка сторони захисту під час судового розгляду, в ході якого були досліджені вищезазначені висновки експертиз, оригінал підробленого договору купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року та інші письмові докази. У процесі дослідження вказаних доказів сторона захисту будь-яких зауважень, заперечень, клопотань про визнання їх недопустимими з підстав відсутності відповідних процесуальних документів або ж невідкриття їй доказів у порядку ст. 290 КПК України не заявляла.
Крім того, сторона захисту не була позбавлена процесуальної можливості за необхідності клопотати про надання доступу до матеріалів, які досліджував експерт. За відсутності такого клопотання з урахуванням ст. 22 КПК України слід розуміти, що сторона захисту, самостійно обстоюючи свою правову позицію, не вважала за доцільне скористатися на згаданій стадії провадження правом на відкриття їй відповідних документів та матеріалів.
У наведеній ситуації, зважаючи на статті 22, 290, 412 КПК України у їх взаємозв`язку, істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону було би невідкриття слідчими органами стороні захисту саме висновків експертів, що могло спричинити визнання їх недопустимими доказами на підставі ст. 87 зазначеного Кодексу. Разом із цим безспірно встановлена свідома добровільна мовчазна відмова сторони захисту від реалізації права заявляти клопотання про надання на стадії виконання ст. 290 КПК України доступу до документів, які досліджував експерт, автоматично не ставить під сумнів допустимість висновків експертів. Більш того, таке право може бути реалізовано під час судового чи апеляційного розгляду кримінального провадження, що не суперечить меті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Однак, як убачається з матеріалів провадження, сторона захисту не порушувала питання про надання їй доступу до документів та матеріалів, за результатами дослідження яких експертами були сформовані висновки, в тому числі під час судового та апеляційного розгляду кримінального провадження.
Таким чином, з урахуванням наведеного, доводи захисника про недопустимість як доказів висновків експертів у цьому кримінальному провадженні є неприйнятними. Порушення вимог ст. 290 КПК України не було допущено.
Були перевірені апеляційним судом і визнані необґрунтованими доводи захисника щодо складення висновку судово-технічної експертизи реквізитів документів та судово-технічної експертизи друкарських форм від 02 лютого 2009 року № 204/235 з порушенням вимог Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень від 08 жовтня 1998 року № 53/5. При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що зазначений висновок експерта відповідає вимогам п. 29 вказаних рекомендацій, оскільки для проведення експертизи було надано вільні зразки, зроблені приблизно в той же період часу, що і досліджуваний об`єкт, зокрема у 2000 році. За результатами проведеного дослідження експерт, який був попереджений стосовно кримінальної відповідальності за ст. 384 КК України, надав висновок у категоричній формі про те, що відтиск круглої печатки ТОВ "Ярмарх" у договорі про купівлю-продажу від 04 листопада 1999 року нанесений не круглою печаткою ТОВ "Ярмарх", вільні зразки якої надані на дослідження, а іншою рельєфною еластичною (гумовою, фотополімерною) друкарською формою за допомогою водорозчинної фарбувальної речовини типу штемпельної фарби та чорнила.
Доводи захисника про отримання висновків експертів від 04 жовтня 2004 року № 2486, від 23 лютого 2005 року № 584, від 17 листопада 2006 року № 9191/06 у спосіб, не передбачений кримінальним процесуальним законом, необґрунтовані, оскільки, як убачається з матеріалів кримінального провадження, вказані докази були зібрані слідчим шляхом отримання доступу до цивільної справи на підставі ухвал слідчих суддів у порядку тимчасового доступу до речей і документів, тобто за передбаченою КПК України процедурою (т. 1, а.п. 154, 155, 170, 171). Зазначені висновки експертів відповідають вимогам статей 101, 102 КПК України, а тому були слушно покладені судом в основу вироку.
Відповідно до ч. 4 ст. 99 КПК Українидублікат документа (документ, виготовлений таким самим способом, як і його оригінал), а також копії інформації, що міститься в інформаційних (автоматизованих) системах, телекомунікаційних системах, інформаційно-телекомунікаційних системах, їх невід`ємних частинах, виготовлені слідчим, прокурором із залученням спеціаліста, визнаються судом оригіналом документа.
Як було зазначено вище, в кримінальне провадження № 12014140090004129 слідчим у копіях були виділені документи з кримінального провадження № 12013150090000187. Отже, відповідно до наведених положень закону долучені слідчим копії матеріалів з іншого кримінального провадження аргументовано визнані судами як докази.
Таким чином, доводи захисника Юхименко Р. І. про те, що суд досліджував копії документів, які виділені з іншого кримінального провадження, чим порушені вимоги ч. 3 ст. 99 КПК України, є необґрунтованими.
До того ж, як видно з матеріалів кримінального провадження, в судовому засіданні 16 серпня 2016 року судом були досліджені письмові докази. В ході зазначеного засідання прокурор наголошував, що долучає копії документів з іншого кримінального провадження, стосовно чого сторона захисту будь-яких сумнівів та заперечень не висловлювала, клопотань про дослідження оригіналів документів не заявляла.
Зміст ухвали апеляційного суду свідчить про те, що під час апеляційного розгляду були ретельно перевірені доводи сторони захисту, аналогічні тим, що викладені у касаційній скарзі, та не було встановлено неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність або істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути кримінальне провадження та дати правильну юридичну оцінку вчиненому. Наведені в ухвалі докладні мотиви, з яких суд визнав безпідставними доводи сторони захисту, є обґрунтованими і відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам.
Згідно зі ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо.
Зазначена засада кримінального судочинства має значення для повного з`ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК України, та сформувати повне й об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
За змістом ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише показаннями, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які було отримано в порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу.
Виходячи з такої засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів (п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23 КПК України), апеляційний суд не вправі давати доказам іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо доказів, наданих сторонами обвинувачення й захисту, не було безпосередньо досліджено під час апеляційного перегляду кримінального провадження.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушенням, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в апеляційній скарзі, а також під час апеляційного розгляду клопотань про повторне дослідження доказів сторона захисту не заявляла, а тому суд апеляційної інстанції, враховуючи принцип змагальності сторін кримінального провадження, зберігаючи об`єктивність та неупередженість,створюючи необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, не мав підстав для повторного дослідження доказів за відсутності відповідного клопотання.
Таким чином, апеляційний суд, обґрунтовуючи винуватість ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України, іншої оцінки доказам, яких безпосередньо не досліджував, не давав.
Доводи захисника про те, що апеляційний суд послався в ухвалі на письмові пояснення ОСОБА_2 від 19 липня 2005 року, які стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України не були відкриті та судом першої інстанції не були досліджені, є необґрунтованими.
За матеріалами кримінального провадження, вищезазначені пояснення ОСОБА_2 та інші матеріали в порядку ч. 11 ст. 290 КПК України були відкриті прокурором стороні захисту 11 травня 2018 року, про що свідчать відповідні розписки (підкріплені до обкладинки тому 2). Суд першої інстанції дослідив ці матеріали в судовому засіданні 11 травня 2018 року (т. 3, а.п. 147) та надав їм оцінку на виконання до вимог ст. 94 КПК України.
Вищезазначені пояснення ОСОБА_2 від 19 липня 2005 року, які були здобуті в період дії КПК України 1960 року, обґрунтовано визнані судами допустимим доказом відповідно до п. 8 розділу ХІ "Перехідні положення" КПК України 2012 року, згідно з яким допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, визначається в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
Отже, не були підтверджені доводи касатора про істотне порушення судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону, а саме порушення принципу безпосередності дослідження доказів.
Матеріалами кримінального провадження підтверджено те, що висновки судів обох інстанцій про доведеність винуватості засудженого зроблені з дотриманням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Із вироку суду першої інстанції вбачається, що після призначення покарання суд звільнив від нього ОСОБА_2 на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Вказані вимоги закону дотримано апеляційним судом під час постановлення ухвали за наслідками апеляційного розгляду в цьому кримінальному провадженні.
Переглянувши вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд відповідно до ст. 419 КПК України дав належну оцінку доводам, викладеним в апеляційній скарзі захисника, які є аналогічними доводам у касаційній скарзі, та обґрунтовано визнав їх неспроможними. З наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції погоджується й колегія суддів касаційного суду.
Інші доводи касатора висновків судів першої та апеляційної інстанцій також не спростовують і фактично зводяться до переоцінки доказів та встановлених у справі обставин, що на підставі ст. 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.
Враховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність або невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, які би були безумовними підставами для скасування або зміни судових рішень, касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд