ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 червня 2021 року
м. Київ
справа № 520/13014/2020
провадження № К/9901/10502/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Кашпур О. В., Радишевської О. Р.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області, за участі третьої особи - Головного управління Державної казначейської служби у Харківській області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року (суддя Котеньов О. Г.) і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2021 року (судді Рєзнікова С. С., Бегунц А. О., Мельнікович Л. В.),
встановив:
1. У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області (далі - ТУ ДСА), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління Державної казначейської служби у Харківській області, у якому просила:
- визнати протиправними дії ТУ ДСА щодо нарахування і виплати судді Комінтернівського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження нарахування у сумі 47320 грн;
- зобов`язати ТУ ДСА нарахувати і виплатити судді Комінтернівського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на підставі частин другої, третьої, п`ятої, шостої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановленого на 1 січня 2020 року, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на загальну суму 204480,25 грн;
- стягнути з ТУ ДСА на користь позивача суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на підставі частин другої, третьої, п`ятої, шостої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановленого на 1 січня 2020 року, у загальному розмірі 204480,25 грн.
2. У справі встановлено, що Указом Президента України "Про призначення суддів" № 308/2006 від 14 квітня 2006 року ОСОБА_1 призначена на посаду судді Комінтернівського районного суду м. Харкова строком на 5 років.
3. Наказом голови Комінтернівського районного суду м. Харкова № 01-07/32 від 25 травня 2006 року позивача зараховано на посаду судді цього суду.
4. Постановою Верховної Ради України "Про обрання суддів" № 3286-VІ від 21 квітня 2011 року позивача призначено на посаду судді Комінтернівського районного суду м. Харкова безстроково.
5. У період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року позивачу нарахована і виплачена суддівська винагорода у розмірі, що не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати відповідно до статті 29 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (далі - Закон № 294-IX) у редакції, викладеній згідно із Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (далі - Закон № 553-ІХ). Загалом за указаний період, як встановили суди попередніх інстанцій, позивачці не доплатили суддівської винагороди в сумі 204480,25 грн, що підтверджується копіями розрахункових листів за квітень-серпень 2020 року.
6. Суди попередніх інстанцій зауважили також, що спору з приводу суми недоотриманих позивачем коштів (суддівської винагороди) не виникало.
7. Не погоджуючись з діями ТУ ДСА щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за вказаний період із застосуванням обмеження, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій
8. Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 18 листопада 2020 року позовні вимоги задовольнив частково.
8.1. Визнав протиправними дії ТУ ДСА щодо нарахування та виплати судді Комінтернівського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження нарахуванням у сумі 47320 грн.
8.2. Зобов`язав ТУ ДСА провести нарахування та виплату судді Комінтернівського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на підставі частин другої, третьої, п`ятої, шостої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановленого на 1 січня 2020 року, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у загальній сумі 204480,25 грн.
8.3. У задоволенні решти позовних вимог - відмовив.
9. Судове рішення у межах виплати суддівської винагороди за один місяць суд першої інстанції звернув до негайного виконання.
10. Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 02 лютого 2021 року залишив рішення суду першої інстанції без змін.
11. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Закон № 553-ІХ не може застосовуватися для визначення розміру виплати суддівської винагороди.
12. За текстом згаданого судового рішення, відповідач, діючи всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України, виплатив суддівську винагороду у розмірі значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України [від 02 червня 2016 року № 1402-VIII] "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII), а саме - з обмеженням сумою у 47230,00 грн з урахуванням утримань з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті, замість належної до виплати суми, чим порушив права позивача.
13. Зауважив також, що нараховуючи і виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застуванням обмеження її розміру, суб`єкт владних повноважень діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, що призвело до порушення прав та гарантій незалежності судді, тому порушене право позивача належить поновленню шляхом зобов`язання відповідача провести нарахування та виплату судді Комінтернівського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на підставі частин другої, третьої, п`ятої, шостої статті 135 Закону № 1402-VIII <…> у загальній сумі 204480,25 грн. Водночас суд першої інстанції додав, що позовна вимога про стягнення указаної суми з відповідача фактично дублює вимогу про зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити суму обмеження суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, а тому задоволенню не підлягає.
Касаційне оскарження
14. У касаційній скарзі ТУ ДСА просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2021 року та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
15. Правовими підставами для касаційного оскарження судових рішень у цій справі скаржник вказав пункти 1, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). З указаних підстав Верховний Суд ухвалою від 07 травня 2021 року відкрив касаційне провадження за цією скаргою.
16. Обґрунтовуючи свою позицію відповідач зазначив, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги висновку Верховного Суду, викладеному у пункті 73 постанови від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20. Пояснив, що як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня він не мав правових підстав виплачувати позивачці (протягом квітня-серпня 2020 року) суддівську винагороду у повному обсязі, тобто без урахування обмежень, встановлених статтею 29 Закону № 294-IX (у редакції, викладеній згідно із Законом № 553-ІХ). Додав, що як суб`єкт владних повноважень діяв відповідно до закону і не міг визначати який нормативно-правовий акт має перевагу, який слід виконувати і яким чином.
17. Зазначив також, що у період з квітня по серпень 2020 року стаття 29 Закону № 294-IX у редакції, викладеній згідно із Законом № 553-ІХ, була чинною. Конституційний Суд України визнав її такою, що не відповідає Конституції України (неконституційною) Рішенням від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, яке, наголосив відповідач, не має зворотної дії у часі. Отож, з 28 серпня 2020 року суддівська винагорода виплачується у повному обсязі. Водночас, з 18 квітня 2020 року і до дати ухвалення вказаного Рішення діяли законодавчо встановлені обмеження щодо розміру виплати суддівської винагороди, не виконувати яких ТУ ДСА як розпорядник бюджетних коштів не могло.
18. Щодо іншої правової підстави для касаційного оскарження судових рішень в цій справі (пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС) відповідач зазначив, що цю справу суд першої інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження, тоді як вона, зважаючи на своє значення, категорію, складність, обсяг і характер доказів, суспільний інтерес до справи, мала б розглядатися за правилами загального позовного провадження.
19. Позивач у визначений судом строк відзиву на касаційну скаргу не надіслала.
Релевантні джерела права
20. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
21. Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
22. У преамбулі Закону № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
23. За частинами першою, другою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
24. Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
25. За частиною другою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
26. Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону № 1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року
27. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 553-IX, згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон № 294-IX доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут мовиться про редакцію Закону № 294-IX, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): "установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)" (частина третя).
28. Конституційний Суд України Рішенням від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону № 553-IX.
29. За текстом цього Рішення, указані положення законів № 294-IX, № 553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Висновки Верховного Суду
30. В аспекті заявлених підстав для касаційного оскарження судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій колегія суддів передусім має відповісти, чи відповідає застосування судом апеляційної інстанції (який у цій справі погодився з висновками суду першої інстанції, залишивши без змін рішення цього суду) норм матеріального права правозастосовним висновками Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 340/1916/20. Окрім того, нагадаємо, відповідач акцентує на порушенні норм процесуального права як підставу для задоволення вимог касаційної скарги, що також вимагає правового оцінювання у контексті спірних правовідносин, однак спершу - до суті спору.
31. Правові висновки Верховного Суду, до яких апелює відповідач, доводячи, з одного боку, правомірність своїх дій, а з іншого - хибність висновків судів попередніх інстанцій при вирішенні справи, такі: " 73. Колегія суддів погоджується з доводами ДСА України про те, що відповідач як розпорядник бюджетних коштів не міг виплачувати позивачу суддівську винагороду (протягом згаданого періоду) понад виділені йому для цього бюджетні асигнування, на власний розсуд вирішуючи який нормативно-правовий акт потрібно виконувати. Це, втім, не заперечує того, що виплата позивачу протягом спірного періоду суддівської винагороди у розмірі, що не перевищував десяти прожиткових мінімумів відповідно до статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), з огляду на викладені вище мотиви, була правомірною".
32. Зауважимо, що постанову від 03 березня 2020 року у справі № 340/1916/20 Верховний Суд ухвалив за схожих фактичних обставин справи і правового регулювання спірних відносин. Нагадаємо, що спір у тій виник у зв`язку із обмеженням виплати суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 553-ІХ), що якраз і зумовило звернення до суду з позовом про нарахування недоотриманих коштів (суддівської винагороди). Відмінним є предмет спору і суб`єктний склад спірних правовідносин, але пам`ятаючи про підстави їх виникнення та власне суть порушеного права, за захистом якого подавався позов (у справі № 340/1916/20) у зіставленні з підходом і мотивами суду касаційної інстанції, на яких базується згадана постанова, можемо констатувати, що на застосовність правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 340/1916/20, до цієї справи зазначені відмінності не впливають.
33. Варто наголосити, що у вимірі встановлених обставин справи № 340/1916/20 Верховний Суд у постанові від 03 березня 2020 року висловив правову позицію з приводу застосування положень статті 135 Закону № 1402-VIII при виплаті суддівської винагороди (у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року), усуваючи таким чином правову колізію, яка виникла у зв`язку із набранням чинності положень Закону № 553-ІХ, яким Закон № 294-ІХ було доповнено статтею 29 (текст якої написано вище). Тобто у тій справі Верховний Суд головним чином загострив увагу на тому, який нормативно-правовий акт підлягає застосуванню при визначенні розміру суддівської винагороди. Власне, цей й було тим основним питанням, якого стосувався правовий висновок Верховного Суду.
34. У цьому зв`язку нагадаємо, що в постанові від 03 березня 2020 року Верховний Суд зазначив, що розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України (пункт 54). Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві (з квітня по травень 2020 року) не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було (пункт 55).
35. Щодо Закону № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ), на який покликається відповідач у спірному Наказі (який позивач, водночас, трактує як правову підставу для обмеження виплати йому суддівської винагороди), то у вимірі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних відносин колегія суддів зазначає, що цей Закон, позаяк він не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII (пункт 56). <…> Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). Ще раз підкреслюємо, що Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож "спеціальність" Закону № 1402-VIII, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її "продовженням", у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх) (пункт 58).
36. Водночас, згаданою постановою Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, адже для правильного вирішення спору потрібно було визначити належного відповідача у цих правовідносинах.
37. У ситуації, яка склалася у зв`язку із прийняттям Закону № 553-ІХ і, як наслідок, обмеження виплати суддівської винагороди десятьма прожитковими мінімумами протягом квітня-серпня 2020 року, безсумнівним, з огляду на висловлену правову позицію Верховного Суду, є те, що обмеження розміру суддівської винагороди протягом вказаного періоду було неправомірним. Поміж тим, при вирішенні питання про те, який суб`єкт владних повноважень повинен відповідати у такій-от ситуації за позовом, а також яким є ефективний спосіб захисту порушеного права, суд касаційної інстанції, направляючи справу [№ 340/1916/20] на новий розгляд, орієнтував суди нижчих інстанцій на те, щоб дослідили обставини щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на виплату суддівської винагороди.
38. Принагідно зауважимо, що відповідачем у тій справі був апеляційний суд (у якому позивач працює суддею), а предметом спору - наказ голови цього суду (в частині пункту 1, у якому йдеться про обмеження нарахування та виплати суддівської винагороди за квітень 2020 року, починаючи з 18 квітня 2020 року, який був застосований до судді Кропивницького апеляційного суду ОСОБА_2 із застуванням обмеження нарахування у сумі 47320,00 грн). У контексті спірних правовідносин тієї справи і фактичних підстав їх виникнення питання про те, чи міг апеляційний суд (як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня) виконувати свої зобов`язання по виплаті суддівської винагороди у повному обсязі (з огляду на наявність чи відсутність у нього фінансових ресурсів на цю виплату) було недослідженим. Тому оцінити правомірність дій конкретно відповідача (як розпорядника бюджетних коштів) у вимірі спірних правовідносин тієї справи, а також чи ефективним у такому випадку був застосований судами спосіб захисту порушеного права суд касаційної інстанції у межах своїх повноважень на цій стадії не міг. Це, втім, не заперечувало того, що недоплата суддівської винагороди протягом зазначеного періоду була правомірною, відповідно для захисту порушеного права вимагалося з`ясувати додаткові обставини (як-от щодо обсягу фінансування потреб на виплату суддівської винагороди протягом спірного періоду, зокрема чи вносилися зміни до кошторису суду в цій частині і які, яким чином розпорядилися цими коштами) для того, щоб правильно визначити відповідача за позовом і належний спосіб захисту (адже інакше сама лиш констатація адміністративним судом порушення права судді на отримання суддівської винагороди без його [ефективного] захисту, зважаючи на завдання адміністративного судочинства, була б позбавлена сенсу).
39. Такий лейтмотив закладено у пункті 73 постанови Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 340/1916/20, інтерпретувати який, на думку колегії суддів, потрібно з урахуванням усього контексту, а не вибірково, акцентуючи на "непричетності" розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня до порушення прав судді на отримання суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII як підстави для відмови у задоволенні позову.
40. Повертаючись до обставин цієї справи зазначимо, що задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що порушення допустило ТУ ДСА, а вимога про "стягнення" заборгованості по суті повторює вимоги про зобов`язання нарахувати і виплатити цю заборгованість.
41. Оцінюючи з правової позиції відповідність такого підходу наведеним висновкам Верховного Суду, спершу зауважимо, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми статті 135 Закону № 1402-VIII, констатуючи, що цей закон є спеціальним для спірних правовідносин і неправомірним було обмеження виплати позивачці суддівської винагороди протягом квітня-серпня 2020 року розміром, що не перевищував десяти прожиткових мінімумів на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ).
42. Треба додати також, що цей позов не стосувався відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом (законом), визнаним неконституційним. Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у контексті спірних правовідносин цієї справи не є підставою для звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості із виплати суддівської винагороди за період квітень-серпень 20202 року. Аргументація позивача ґрунтується на неправильному застосуванні відповідачем положень Закону № 1402-VIII, яким визначено розмір суддівської винагороди і, як наслідок, виплати цієї винагороди у значно меншому розмірі, що якраз і зумовило появу заборгованості. Тому доводи відповідача про недопустимість зворотної дії у часі Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у цій справі є недоречними.
43. З приводу належного відповідача за цим позовом (ТУ ДСА) і обраного способу захисту порушеного права у зіставленні з аргументацією Верховного Суду, на яку покликається відповідач, колегія суддів зазначає таке.
44. У постанові від 03 березня 2020 року № 340/1916/20 Верховний Суд не висловлював правової позиції з приводу того, хто має бути відповідачем за позовом (у справі № 340/1916/20), позаяк цей аспект вказаної справи вимагав з`ясування додаткових обставин, у зв`язку з чим справу було направлено на новий розгляд.
45. Аналогічне питання виникло також в рамках спірних правовідносин цієї справи і якраз на ньому акцентує відповідач у касаційній скарзі, переконуючи що як розпорядник бюджетних коштів діяв правомірно, тому позов не підлягав задоволенню.
46. Судячи зі змісту оскаржених судових рішень, суди попередніх інстанцій теж не з`ясовували обставин справи у цій площині. Зокрема поза їхньою увагою залишилися питання щодо обсягів фінансування витрат на виплату суддівської винагороди суддям Комінтернівського районного суду м. Харкова, зосібна судді Колодяжній І. М., протягом спірного періоду.
47. Зважаючи на аргументи ТУ ДСА, викладені у касаційній скарзі, у зіставленні з мотивами, які навів Верховний Суд у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 340/1916/20, орієнтуючи суди нижчих інстанцій на те, що має значення для визначення належного відповідача (у схожих правовідносинах), колегія суддів погоджується з доводами скаржника про те, що висновки судів попередніх інстанцій у цій частині не відповідають тим настановам і вказівкам, які за подібних обставин справи [№ 340/1916/20] позначив Верховний Суд для правильного вирішення спору щодо виплати суддівської винагороди.
48. З огляду на зазначене, колегія суддів змушена констатувати, що висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог в частині зобов`язання (саме) ТУ ДСА провести нарахування та виплату судді Комінтернівського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року <…> є поспішними, що, відповідно до вимог частини другої статті 353 КАС, є підставою для скасування судових рішень в цій частині і направлення справи на новий розгляд.
49. Водночас, з метою запобігти неоднозначному розумінню чи двоякому підходу до вирішення цієї справи колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
50. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 148 Закону № 1402-VIII, Державна судова адміністрація України (далі - ДСА) здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА.
51. Відповідно до статті 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
52. На думку колегії суддів, для правильного вирішення цієї справи суди попередніх інстанцій мали б з`ясувати також правовий (звідси - і процесуальний) статус ДСА (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди [позивачу], передбачених частинами першою, третьою статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), адже ТУ ДСА як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня може здійснювати свої повноваження виключно в межах тих асигнувань, які ДСА затвердила у його кошторисі (на 2020 рік).
53. Виплата суддівської винагороди (відповідачем) із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь ДСА у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема й до появи заборгованості з її виплати протягом квітня-серпня 2020 року.
54. Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону № 1402-VIII у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п`ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів виснувала, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА як суб`єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
55. Принагідно додамо, що у віданні ДСА діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів", призначена саме для таких-от цілей. За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею. У цьому зв`язку треба зауважити також, що враховуючи приписи частини першої статті 2, частини першої статті 3 Закону України від 05 червня 2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів (тут маємо на увазі - з ДСА).
56. Колегія суддів не може погодитися з висновком судів попередніх інстанцій про те, що стягнення заборгованості дублює вимогу про зобов`язання нарахувати і виплатити цю заборгованість. Це два різні способи захисту порушеного права і передбачають відмінний механізм виконання судових рішень.
57. У вимірі обставин цієї справи колегія суддів не намагається заперечити, що ТУ ДСА є належним відповідачем за позовом. Зазначення цього органу як відповідача у цій справі видається цілком закономірним, адже саме він як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня нараховує і виплачує суддівську винагороду суддям Комінтернівського районного суду м. Харкова. Тож його дії у ситуації, яка виникла з виплатою (в обмеженому розмірі) суддівської винагороди теж вимагали правового оцінювання, що суди і зробили.
58. Водночас, з огляду на наведені міркування, правильне вирішення справи і застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також була ДСА, яка є головним розпорядником бюджетних коштів і несе відповідальність за належне фінансування судів, зокрема й витрат на суддівську винагороду.
59. Між тим, суб`єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначила позивач. Ураховуючи принцип офіційного з`ясування обставин справи суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача (частина третя статті 48 КАС) чи залучити другого відповідача (частина четверта статті 48 КАС), якщо для цього є підстави. На думку колегії суддів, в такій площині суди попередніх інстанцій спірних правовідносин не розглядали, дійшовши помилкового висновку про те, що стягнення заборгованості дублює вимоги про її нарахування і виплату. Це дає колегії суддів підстави стверджувати, що рішення судів попередніх інстанцій в частині зобов`язання ТУ ДСА нарахувати і виплатити заборгованість і відмови у задоволенні вимог про її стягнення є помилковими.
60. Щодо доводів ТУ ДСА про порушення вимог процесуального закону, які полягали в тому, що цю справу розглянуто за правилами спрощеного, а не загального позовного провадження, колегія суддів зазначає таке.
61. Відповідно до частини першої статті 257 КАС за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
63. Відповідно до частини другої статті 257 КАС за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
64. За частиною третьою статті 257 КАС при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
65. Водночас, згідно з частиною четвертою статті 257 КАС за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
66. Такі самі положення містить також частини четверта статті 12 КАС, яку, окрім того, доповнено також пунктами 5 і 6 згідно із законами України від 13 березня 2018 року № 2325-VIII і від 13 травня 2020 року № 590-IX відповідно (<…> 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266 1 цього Кодексу).
67. Відповідно до частини шостої статті 12 КАС для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: 1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище; <…> 10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження; ; <…>.
68. З цими положеннями корелюються (частково) норми частини першої статті 263 КАС, яка визначає особливості розгляду окремих категорій справ незначної складності (<…> щодо: 1) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 3) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 4) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження та сума яких не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію).
69. Згідно з частиною п`ятою статті 12 КАС умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
70. Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів відповідача колегія суддів дійшла таких висновків:
у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС);
якщо справа не належить до справ незначної складності у розумінні частини шостої статті 12 КАС, це не забороняє її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, як і не вимагає, щоб такий розгляд відбувався за виключно за правилами загального позовного провадження (крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 257 КАС);
за відсутності імперативних вимог до порядку розгляду справи (спрощеного або загального) презюмується, що суд розглядає (усі) адміністративні справи за правилами спрощеного позовного провадження; водночас, з урахуванням вимог, встановлених у частині третій статті 257 КАС, суд може прийняти рішення про розгляд певної справи (яку дозволено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження) за правилами загального позовного провадження;
скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд з підстави, встановленої пунктом 2 частини другої статті 353 КАС, стосується тих випадків, коли суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, щодо якої процесуальний закон містить імперативні вимоги про розгляд за правилами загального позовного провадження.
71. Підсумовуючи написане через призму аргументації ТУ ДСА в цій частині колегія суддів має зазначити, що ця справа не належить до справ незначної складності у значенні частини шостої статті 12 КАС. Проте, віднесення її до цієї "категорії" не дає достатніх підстав вважати, що її розгляд мав відбуватися виключно за правилами загального позовного провадження.
72. Водночас, тільки те, що ця справа не є справою незначної складності ще не визначає процедури її розгляду (тобто за правилами загального позовного провадження). Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, як вважає відповідач, немає. Скоріш навпаки, адже за відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до частини другої статті 257 КАС).
73. Крім того, оцінити "значення справи для сторін" і "значний суспільний інтерес" мав би суд першої інстанції принаймні до початку її розгляду і таке оцінювання відбувається в рамках конкретних правовідносин, з яких виник спір. Це означає, що вказані підстави (для розгляду справи за правилами загального позовного провадження) повинні мати своєрідне "конкретизоване" пояснення у вимірі певної справи; посилання на ці підстави безвідносно до конкретних фактичних підстав не достатньо для того, щоб вимагати розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
74. З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що аргументи заявника про істотне значення цієї справи для сторін і значний суспільний інтерес (які у розумінні пунктів 1, 6 частини третьої статті 257 КАС є одними із чинників, які враховує суд при вирішенні питання про те, за якими правилами розглядати справу) у площині підстав для скасування судових рішень на підставі пункту 2 частини другої статті 353 КАС, є непереконливі. Позаяк порушені у касаційній скарзі питання щодо порядку розгляду цієї справи не знайшли свого підтвердження, то підстав для задоволення касаційної скарги ТУ ДСА в аспекті підстав, визначених пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС у зіставленні з пунктом 2 частини другої статті 353 КАС, немає.
75. Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
76. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
77. Відповідно до часини другої статті 353 КАС підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу; або <…>.
78. Отже, в обсязі встановлених в цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин (у вимірі порушених у касаційній скарзі питань) колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог про зобов`язання ТУ ДСА провести нарахування та виплату судді Комінтернівського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року <…> у загальній сумі 204480,25 грн є поспішними, а правильне вирішення справи в цій частині вимагає дослідження доказів і з`ясування на цій підставі обставин, у зв`язку з чим справу слід направити на новий розгляд (в цій частині).
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд