ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 906/280/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,
та представників позивача: Войдевич О.А.; Ципаненко А.Ю. (присутні в судовому засіданні в режимі відеоконференції)
представники відповідача: не з`явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Севастьянова Єгора Геннадійовича
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2020 (судді Саврій В.А, Дужич С.П., Миханюк М.В.) та рішення Господарського суду Житомирської області від 05.08.2020 (суддя Вельмакіна Т.М.) у справі № 906/280/20
за позовом Акціонерного товариства "Укрпошта" в особі Житомирської дирекції Акціонерного товариства "Укрпошта"
до Фізичної особи-підприємця Севастьянова Єгора Геннадійовича
про стягнення 205 993, 17 грн за договором від 18.06.2018 № 481,
та за зустрічним позовом Фізичної особи-підприємця Севастьянова Єгора Геннадійовича
до Акціонерного товариства "Укрпошта" в особі Житомирської дирекції Акціонерного товариства "Укрпошта"
про визнання недійсним договору оренди,
ВСТАНОВИВ:
Житомирська дирекція Акціонерного товариства "Укрпошта" звернулась до господарського суду з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця Севастьянова Єгора Геннадійовича заборгованості за договорами оренди нерухомості № 448 та № 481, яка складається з суми основного боргу, пені, 3% річних та інфляційних втрат.
ФОП Севастьянов Єгор Геннадійович звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання вказаних договорів оренди недійсними.
Суд першої інстанції прийняв зустрічний позов до розгляду, вказані вимоги роз`єднав, виділив в самостійні провадження.
Розглядаючи дану справу по суті первісного позову - про стягнення 205 993, 17 грн за договором від 18.06.2018 № 481 - та зустрічного - про визнання вказаного договору недійсним - суди попередніх інстанцій встановили, що 18.06.2018 за результатом проведеного аукціону між фізичною особою - підприємцем Севастьяновим Єгором Геннадійовичем (орендарем) та ПАТ "Укрпошта" (орендодавцем) укладено договір оренди нерухомості № 481, на умовах якого орендодавець передав за актом приймання-передачі від 18.06.2018 (додаток 1 до договору), а орендар прийняв частину приміщення, розташованого за адресою: Житомирська область, м. Коростень, вул. Героїв Небесної сотні, 20, пл. 54,9 кв.м.
Відповідно до п. 3.1. Договору за домовленістю сторін орендна плата становить 11195,83 грн без ПДВ на місяць за загальну орендовану площу 54,9 кв.м. Додатково до орендної плати нараховується ПДВ за ставкою 20%. В п. 3.2. Договору сторони погодили, що починаючи з 18.06.2019 кожного року оренди ставки плати користування майном автоматично збільшуються на 10% від ставок, які діяли за попередній рік оренди; така зміна ставок плати користування майном та розміру орендної плати відбуватиметься без укладення будь-яких змін та доповнень до цього Договору. Згідно з п. 3.4. Договору оплата орендної плати за перший та останній місяць оренди здійснюється орендарем не пізніше 10 робочих днів після підписання Акта приймання-передачі майна в оренду. Відповідно до п. 3.5. Договору щомісячно не пізніше 7 числа місяця, наступного за звітним, орендодавець надає орендарю рахунок-акт, який є одночасно актом наданих послуг і підтверджує обсяг та вартість послуг оренди за звітний місяць. Підставою для оплати є даний договір. Не виставлення рахунку орендодавцем не звільняє орендаря від сплати орендної плати за договором. В п. 3.6. Договору погоджено, що орендна плата сплачується орендарем шляхом перерахування у безготівковому порядку на поточний банківський рахунок орендодавця до 15 числа місяця, наступного за розрахунковим місяцем.
За умовами п. 8.2 Договору, у разі порушення строків виконання грошових зобов`язань за цим договором, орендар на вимогу орендодавця сплачує пеню від суми простроченого зобов`язання в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за весь час прострочення.
Відповідно до пп.11.1. Договору останній набирає чинності після підписання його сторонами і діє до 18.05.2021 включно та до повного виконання сторонами своїх зобов`язань.
Звертаючись з позовом про стягнення заборгованості за цим Договором, орендодавець посилався на неналежне виконання орендарем своїх зобов`язань зі своєчасної сплати орендних платежів, у зв`язку з чим у останнього утворилась заборгованості, а також виник обов`язок зі сплати передбаченої Договором пені, а також 3% річних та інфляційних за весь час прострочення сплати боргу, а саме, за період з 18.06.2018 по 31.10.2019.
Орендар в свою чергу стверджує про помилковість тривалості періоду, протягом якого майно перебувало у нього в оренді, посилається при цьому на Акт приймання-передачі майна від 05.02.2019. Також, за його доводами, вказаний Договір має бути визнаний недійсним з огляду на невідповідність його істотних умов Типовому Договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженого наказом Фонду державного майна України №1774 від 23.08.2000; а також у зв`язку з тим, що встановлена в Договорі орендна плата не відповідає ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Постанові Кабінету Міністрів України "Про Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу від 04.10.1995 № 786".
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 05.08.2020 первісний позов задоволено повністю, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Стягуючи з відповідача всю суму заявленої в первісному позові заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи містять листи орендодавця та його претензію, з яких вбачається, що орендар розглядав звернення орендодавця щодо дострокового припинення договору оренди №481, складені в період червень-вересень 2019 року, тобто, після складання поданого відповідачем за первісним позовом Акта прийому-передачі орендованого майна. Вказане листування за висновками суду дає підстави вважати, що до вересня 2019 року приміщення повернуто не було, відповідачем не надано доказів спростування відомостей, викладених у листах позивача. До того ж позивач заперечував проти достовірності дати повернення майна з оренди, зазначеної в поданому відповідачем Акті, та наголосив, що орендодавець такого Акта не мав, а лише 03.06.2020 отримав від ФОП Севастьянова Є.Г. При цьому, відсутні жодні відомості про існування даного Акта до його подачі відповідачем до суду першої інстанції 03.06.2020; докази його направлення орендодавцю до 03.06.2020 в матеріалах справи також відсутні.
Щодо зустрічного позову, то суд першої інстанції дійшов висновку про його безпідставність, з огляду на недоведеність наявності підстав для визнання Договору недійсним. При цьому суд зауважив, що орендар з власної ініціативи взяв участь у торгах, під час проведення яких самостійно піднімав ціну, внаслідок чого став переможцем останніх. Крім того, суд бере до уваги, що ФОП Севастьянов Є. Г. уклав Договір з орендодавцем та користувався орендованим приміщенням впродовж тривалого терміну, при цьому, не сплачуючи орендної плати.
Зважаючи на те, що позивачем підтверджено розмір існуючої у відповідача заборгованості зі сплати орендних платежів у сумі 167176,20 грн, на момент розгляду справи, не подано доказів щодо погашення вказаної вище суми заборгованості, не спростовано її розмір, суд першої інстанції визнав позовні вимоги в цій частині обґрунтованими, а також дійшов висновку про правильність розрахунку решти нарахувань, тому задовольнив первісний позов у повному обсязі.
В постанові від 02.12.2020 Північно-західний апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого суду в частині обґрунтованості вимог про стягнення боргу з орендної плати, разом з цим, здійснив власний перерахунок заявленої до стягнення суми пені за період прострочення з 16.07.2018 по 15.12.2019, застосувавши передбачений ст. 232 Господарського кодексу України максимально можливий шестимісячний період її нарахування від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, за кожен місяць прострочки окремо по кожному нарахуванню орендної плати, за наслідком чого відмовив у стягненні пені, нарахованої поза межами такого періоду; первісний позов задовольнив частково, в решті залишив рішення місцевого суду без змін; рішення в частині відмови у зустрічному позову його заявником не оскаржено.
Не погоджуючись з висновками судів обох інстанцій в частині задоволення первісного позову, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилається на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та не враховано наявні у справі докази на підтвердження того, що орендоване приміщення ним було повернуто за актом приймання-передачі від 05.02.2019; просить постанову та рішення скасувати, справу передати на новий розгляд.
У відзиві на касаційну скаргу позивач заперечує проти доводів скаржника, вважає висновки суду апеляційної інстанції правильними та обґрунтованими, а вимоги скаржника - безпідставними.
Ухвалою Верховного Суду від 19.05.2021 касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою відкрито на підставі п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Пунктом 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Переглянувши в передбачених ст. 300 ГПК України межах правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права за доводами касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.
За змістом ч. 3 ст. 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є принцип змагальності сторін, який згідно зі ст. 13 цього Кодексу полягає в наявності у кожної сторони обов`язку доведення обставин, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. При цьому, за приписами цієї статті кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
Водночас, відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За приписами ст. 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 79 ГПК України встановлено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Колегія суддів звертає увагу, що із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Іншими словами тлумачення змісту ст. 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Одночасно ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених ст. 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Верховний Суд також зазначає, що згідно з п.п. 1 - 3 ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
При цьому, колегія суддів зазначає, що наведенні вище правові висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 04.03.2021 у справі № 908/1879/17 та від 21.04.2021 у справі № 910/701/17.
Зі змісту оскаржуваних судових рішень видно, що судами обох інстанцій надавалась оцінка всім вагомим і ключовим доводам обох сторін у справі, якими вони обґрунтовували наявність чи відсутність підстав для задоволення позову. Так само, як і надавалась оцінка висновкам місцевого господарського суду щодо більшої вірогідності наданих позивачем доказів. Судами обох інстанцій зроблено всебічну оцінку наданому скаржником акту приймання-передачі майна від 05.02.2019 в сукупності з іншими матеріалами справи, за наслідком якої вказаний доказ визнано неналежним, недопустимим та таким, що не доводить обставину повернення майна з оренди за таким актом.
Так, судами обох інстанцій враховано, що матеріали справи містять листи орендодавця та його претензію, з яких вбачається, що орендар розглядав звернення орендодавця щодо дострокового припинення договору оренди №481, складені в період червень-вересень 2019 року, тобто, після складання поданого відповідачем за первісним позовом Акта прийому-передачі орендованого майна.
Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок судів про те, що вказаним листуванням підтверджено користування відповідачем приміщенням до вересня 2019 року, водночас відповідачем не спростовано відомостей, викладених у листах позивача.
Також судами обох інстанцій правильно прийнято до уваги заперечення позивача щодо достовірності дати повернення майна з оренди, зазначеної в поданому відповідачем Акті, з урахуванням також відсутності будь-яких посилань відповідача на існування даного Акта до його подачі до суду першої інстанції 03.06.2020, а також ненаданням доказів його направлення орендодавцю до 03.06.2020.
На переконання колегії суддів касаційної інстанції, висновки судів попередніх інстанцій в частині встановлення дійсного періоду оренди та в частині визначення розміру заборгованості за його користування зроблені з повним дотриманням присів ст.ст. 73, 74, 77, 79, 86 ГПК України.
При цьому, колегія суддів зауважує, що викладені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди із здійсненою судами оцінкою наявних у справі доказів, однак в силу приписів ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Таким чином, оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної у п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховним Судом не було встановлено допущених судами попередніх інстанцій порушень норм матеріального та процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.
Відповідно до ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на таке, відповідно до ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору підлягають покладення на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Cуд