ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 червня 2021 року
м. Київ
справа № 813/740/17
адміністративне провадження № К/9901/25313/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року (суддя Кравців О.Р.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року (судді Онишкевич Т.В., Іщук Л.П., Шинкар Т.І.) у справі № 813/740/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області (далі - ГУНП у Львівській області, відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 30 січня 2017 року № 102о/с "По особовому складу" в частині звільнення зі служби в поліції за власним бажанням за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VІІІ "Про Національну поліцію" майора поліції ОСОБА_1, дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУНП у Львівській області;
- поновити майора поліції ОСОБА_1 на посаді дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУНП у Львівській області з 31 січня 2017 року, зарахувавши час вимушеного прогулу до вислуги років;
- зобов`язати ГУНП у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) за час вимушеного прогулу з дня звільнення всі види грошового забезпечення (в тому числі премію), які були йому визначені на день звільнення;
- звернути до негайного виконання постанову суду в частині поновлення майора поліції ОСОБА_1 на службі в Національній поліції України на посаді дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУНП у Львівській області з 31 січня 2017 року та в частині зобов`язання ГУНП у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) за час вимушеного прогулу всіх видів грошового забезпечення (в тому числі премії), які були йому призначені на день звільнення у межах суми стягнення за один місяць;
- у порядку, передбаченому частиною першою статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Львівський окружний адміністративний суд постановою від 17 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Постановою Верховного Суду від 22 листопада 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
У названій постанові Верховний Суд зазначив, що під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно установити, коли та за яких обставин ОСОБА_1 був написаний рапорт про звільнення, при цьому, урахувавши показання допитаних у суді свідків про обставини написання позивачем вказаного рапорту, із зазначенням аргументів про їх прийняття або відхилення, а також те, що рапорт ОСОБА_1 був написаний у перший день його тимчасової непрацездатності як стаціонарного хворого. Надати оцінку тій обставині, що в матеріалах справи містяться дві розписки ОСОБА_1 про отримання ним трудової книжки. Крім того, суду необхідно з`ясувати обставини, що зумовили внесення відповідачем через досить тривалий час змін до наказу від 30 січня 2017 року № 102о/с "По особовому складу" у частині дати звільнення позивача. Суд під час нового розгляду повинен ретельно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків і надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 КАС України.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Приймаючи означені судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства України на підставі власноручно написаного ним рапорту. Покази свідків не спростували обставин звільнення позивача, натомість відповідач належними та допустимими доказами довів правомірність прийнятого ним рішення. яке відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, її рух у касаційній інстанції, позиція інших учасників справи
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суд з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року, ухвалити у справі нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
На переконання скаржника, оскаржувані судові рішення не відповідають критеріям законності та обґрунтованості, оскільки прийняті з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права. Суди попередніх інстанцій неповно з`ясували всі обставини справи та належним чином не дослідили наявні у ній докази, при цьому при вирішенні справи проявили суто формальний підхід, що потягло за собою ухвалення незаконних рішень, які підлягають скасуванню. Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 22 листопада 2019 року у цій справі.
Підставою касаційного оскарження скаржник визначає пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - при застосуванні статті 2, частини другої статті 71, статей 90 та 242 КАС України, статті 19 Конституції України.
Ухвалою від 22 жовтня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
У відзиві на касаційну скаргу представник ГУ НП у Львівській області просить відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки вважає їх правомірними та обґрунтованими, а доводи скаржника безпідставними та такими, що зводяться до переоцінки обставин справи.
Ухвалою від 22 червня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 проходив службу в органи внутрішніх справ з 18 березня 2005 року на різних посадах.
07 листопада 2015 року ОСОБА_1 прийнятий на службу в органи Національної поліції на посаду інспектора відділу превентивної діяльності Галицького відділу поліції ГУНП у Львівській області (далі - Галицький ВП ГУНП у Львівській області) на підставі наказу ГУНП у Львівській області № 61 о/с від 07 листопада 2015 року в порядку переатестації.
У подальшому, позивач пройшов переатестацію та був призначений на посаду дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУНП у Львівській області.
Відповідно до рапорту від 27 січня 2017 року, написаного на ім`я начальника ГУ НП у Львівській області генерала поліції 3-го рангу Середи В.В., позивач просив звільнити його з поліції з 31 січня 2017 року за власним бажанням у зв`язку із переходом на іншу роботу.
На підставі вказаного рапорту позивача начальником Галицького ВП ГУ НП у Львівській області на ім`я начальника ГУ НП у Львівській області внесено подання від 27 січня 2017 про звільнення з Національної поліції дільничного офіцера поліції сектору превенції Галицького ВП ГУ НП у Львівській області майора поліції ОСОБА_1
Наказом ГУНП у Львівській області від 30 січня 2017 року № 102о/с "По особовому складу" відповідно до Закону України "Про Національну поліцію" звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 частини першої статті 77 (за власним бажанням) майора поліції ОСОБА_1, дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУНП з 31 січня 2017 року. Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 30 січня 2017 року.
Наказом ГУ НП від 25 травня 2017 року № 406 о/с внесено зміни до наказу від 30 січня 2017 № 102о/с у частині звільнення зі служби в поліції майора поліції ОСОБА_1 - "надруковано: Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 30.01.2017, слід читати: Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 27.01.2017".
Наказом ГУНП у Львівській області від 25 жовтня 2017 року № 803 о/с "По особовому складу", на підставі листа сектору правового забезпечення ГУНП у Львівській області від 09 жовтня 2017 року № 1131/32/04-2017 та копії довідки від 01 лютого 2017 року №134, виданої Львівським обласним державним клінічним лікувально-діагностичним кардіологічним центром, внесено зміни до наказу від 30 січня 2017 року № 102о/с "По особовому складу", в частині зазначення дати звільнення ОСОБА_1 зі служби, а саме, з 02 лютого 2017 року.
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Правовідносини щодо проходження служби в органах внутрішніх справ врегульовано Законом України від 02 липня 2015 року № 580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон № 580-VIII), Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УССР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114).
За частиною першою статті 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 60 Закону № 580-VIII).
Пунктом 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VІІІ передбачено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення (частина друга статті 77 Закону).
Розділом XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VІІІ установлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.
Підпунктом "ж" пункту 64 Положення № 114 передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.
Відповідно до пункту 68 зазначеного Положення особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Тобто, у межах передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору можуть домовитися про звільнення у більш короткий строк.
Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Таким чином, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.
При цьому, за змістом наведеного законодавчого припису, до закінчення тримісячного строку попередження особа має право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк. У разі якщо сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк, особа має право відкликати поданий рапорт про звільнення до спливу цього строку.
Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, визначених статтею 341 КАС України, виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведені положення Основного Закону кореспондують з приписами Закону № 580-VІІІ, згідно з частиною першою статті 8 якого Поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Для правильного вирішення публічно-правого спору, предметом оскарження в якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним у частині другій статті 2 КАС Україні, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Як зазначалося вище, підставою для передачі Верховним Судом даної справи на новий розгляд до суду першої інстанції слугувало неповне з`ясування усіх обставин звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції. Зокрема, судами попередніх інстанцій не було з`ясовано дійсні обставини написання рапорту ОСОБА_1, не надано оцінку показам свідків, не досліджено належним чином розписки позивача про отримання ним трудової книжки, а також установлення обставин щодо видання наказу від 30 січня 2017 року № 102о/с "По особовому складу" у частині дати звільнення позивача.
Так, при новому розгляді даної адміністративної справи судами встановлено, що позивачем не заперечується те, що ним власноручно було написано рапорт, датований 27 січня 2017 року, на ім`я начальника ГУ НП у Львівській області генерала поліції 3-го рангу Середи В.В. з проханням звільнити його з поліції з 31 січня 2017 року за власним бажанням у зв`язку із переходом на іншу роботу, на підставі якого начальником Галицького ВП ГУ НП у Львівській області було підготовлено відповідне подання від 27 січня 2017 року на ім`я начальника ГУ НП у Львівській області та прийнято оспорюваний наказ від 30 січня 2017 року № 102о/с.
Дослідивши вказані обставини суди попередніх інстанцій дійшли висновку, з яким погоджується і колегія суддів, що матеріали цієї справи не містять достатніх належних і достовірних доказів для висновку про те, що рапорт від 27 січня 2017 року ОСОБА_1 був написаний під тиском працівників ГУ НП у Львівській області та не виражав волі позивача на звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з 31 січня 2017 року. Відповідач, у свою чергу, виконуючи бажання працівника звільнитися, видав оспорюваний наказ та звільнив ОСОБА_1 у дату, визначену останнім у рапорті.
Необхідно зауважити про те, що ГУНП у Львівській області мало право звільнити ОСОБА_1 до закінчення передбаченого законодавством строку попередження у зазначений позивачем у рапорті про звільнення строк.
Одночасно колегія суддів зазначає, що під час нового розгляду даної справи в судах першої та апеляційної інстанцій були допитані свідки, що викликалися по ініціативі позивача та покази яких не спростували висновку судів щодо правомірності звільнення ОСОБА_1 та у своїй сукупності не підтвердили написання позивачем рапорту про звільнення від 27 січня 2017 року під тиском з боку керівництва.
На думку колегії суддів, суди попередніх інстанцій обґрунтовано зауважили про те, що зазначені позивачем обставини про написання рапорту про звільнення "заднім числом" можуть оцінюватися за нормами Кримінального кодексу України, оскільки події про які повідомив позивач, у разі їх доведення, містять ознаки кримінального правопорушення, за вчинення яких передбачено кримінальну відповідальність.
При цьому, судами встановлено та не заперечується сторонами, що в подальшому ОСОБА_1 не звертався до відповідача із рапортом про відкликання свого рапорту про звільнення, датованого 27 січня 2017 року, та не заперечував проти отримання трудової книжки та повного розрахунку при звільненні.
Щодо тверджень скаржника про те, що оспорюваний наказ ГУ НП у Львівській області від 30 січня 2017 року № 102о/с виданий у період його тимчасової непрацездатності, то колегія суддів зауважує, що в постанові від 22 листопада 2019 року у цій справі Верховним Судом уже надавалося оцінка вказаним доводам позивача та зазначено, що встановлена статтею 40 КЗпП України заборона звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності розповсюджується на випадки звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з підстав, визначених частиною першої статті 40 КЗпП України (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), у той час, як ОСОБА_1 був звільнений зі служби в поліції за власним бажанням згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VІІІ.
Також судами попередніх інстанцій досліджено питання наявності двох розписок позивача про отримання трудової книжки, зокрема зі слів останнього встановлено, що у день звільнення 31 січня 2017 року йому було видано трудову книжку та витяг з наказу, а 08 лютого 2017 року він повторно отримав витяг з наказу та військовий квиток, про що надав повторну розписку. Вказані обставини підтвердив і представник відповідача.
Стосовно обставин внесення відповідачем змін до наказу про звільнення ОСОБА_1 суди першої та апеляційної інстанцій установили, що внесення таких змін було зумовлено тим, що відповідачу на момент видання оспорюваного наказу не було відомо про стаціонарне лікування позивача. В подальшому, за результатами розгляду лікарняного листка позивача було внесено зміни до наказу про його звільнення у частині зазначення дати звільнення ОСОБА_1 зі служби, а саме, з 02 лютого 2017 року.
За наведеного правового регулювання та встановлених судами обставин справи Верховний Суд приходить до висновку про те, що при виданні наказу від 30 січня 2017 року № 102о/с "По особовому складу" в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за власним бажанням за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VІІІ, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 колегія суддів не знаходить.
Колегія суддів констатує, що суди першої та апеляційної інстанцій врахували висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 22 листопада 2019 у цій справі та за результатами її нового розгляду повно та всебічно з`ясували фактичні обставини справи та дослідили усі питання, про які Суд зазначав у названій постанові. Висновки судів зроблені на підставі належної оцінки усіх аргументів та доводів сторін із наведенням мотивів їх прийняття або відхилення, і Суд не знаходить підстав уважати ці висновки необґрунтованими чи помилковими.
Ураховуючи викладене колегія суддів уважає, що рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Доводи скаржника не спростовують висновків судів і зводяться до переоцінки встановлених у справі обставин.
В цьому аспекті колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Росії", "Нєлюбін проти Росії"), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Положеннями частин першої та другої статті 341 КАС України закріплено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року залишенню без змін.