ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 червня 2021 року
м. Київ
справа № 420/5005/20
адміністративне провадження № К/9901/34180/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року (суддя Радчук А.А.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року (судді Єщенко О.В., Димерлій О.О., Шляхтицький О.І.) у справі № 420/5005/20 за позовом громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У червні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 13 травня 2020 року № 149-20, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .
Позов мотивований тим, що в 2019 році позивач звернувся до органу міграційної служби із заявою про надання захисту в Україні, однак спірним рішенням відповідача йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таке рішення ДМС України позивач уважає неправомірним та необґрунтованим, оскільки відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження, що вказує на формальний підхід до розгляду справи. На думку позивача, в нього наявні умови, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а тому його заява про надання захисту в Україні не може вважатися необґрунтованою.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 17 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року, в задоволенні позову відмовив.
Приймаючи означене судове рішення суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не наведено фактів та обставин, які свідчать про його, або його родичів переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, а наведені ним дані при зверненні із відповідною заявою не дають можливості встановити наявність у позивача обставин, за якими він міг отримати заявлений ним статус. Відтак, позивачу правомірно було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції констатував, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов`язане лише з бажанням легалізації перебування на території України.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, її рух у касаційній інстанції, позиція інших учасників справи
На рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та задовольнити позов у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 420/6070/18 та від 28 листопада 2018 року у справі № 815/4141/17 щодо оцінки побоюванням, яка обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, що шукає притулку.
Скаржник наголошує, що судами першої та апеляційної інстанцій взагалі не досліджувалася актуальна ситуація у країні походження позивача.
Крім того, скаржник зазначає про те, що дана справа має для нього виняткове значення, оскільки невизнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може призвести до його видворення до Афганістану, де існує загроза його життю.
Ухвалою від 28 грудня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
У відзиві на касаційну скаргу представник ДМС України просить залишити скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що доводи позивача є надуманими, оскільки він не навів обставин і фактів, які можна розцінювати, як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого ДМС України рішення при розгляді його заяви.
Ухвалою від 22 червня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1, уродженець м. Мазарі-Шариф, провінції Балх (Афганістан).
Позивач вибув автомобільним транспортом до м. Кабул (Афганістан), де звернувся до туристичної фірми "Хайджі Хайр Мохаммад", представники якої займались оформленням позивачу туристичної візи до Казахстану. В м. Кабул (Афганістан) позивач проживав протягом приблизно 20-ти днів.
Приблизно в 2009- 2010 роках позивач вибув за межі Афганістану авіарейсом Кабул (Афганістан) - Алмати (Казахстан) легально, на підставі паспортного документа гр. Афганістану та оформленого дозволу до м. Алмати (Казахстан). На території Казахстану позивач перебував протягом місяця. Із заявою про надання міжнародного захисту на території Казахстану позивач не звертався.
В подальшому, використовуючи автомобіль, вибув в напрямок російсько-казахського кордону до м. Волгоград (Російська Федерація).
У 2010 році позивач домовився з посередником, який займався нелегальним перевезенням людей за межі Російської Федерації. В подальшому, вищевказаний посередник власним автомобілем разом з позивачем та нелегальними мігрантами з Афганістану вирушили в бік кордону з Україною. Державний кордон позивач перетнув пішки через залізничну колію, в той час як посередник перетнув кордон легально, власним автомобільним транспортом, через пункт пропуск. Після потрапляння на територію України позивача забрав той самий посередник, який відвіз його до м. Харків (Україна). В подальшому заявник автобусом вибув до м. Одеса (Україна).
04 листопада 2010 року позивач звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області із заявою про надання статусу біженця.
21 грудня 2010 року у зв`язку з письмовим клопотанням позивача щодо припинення розгляду його заяви у зв`язку з довготривалою неявкою до Управління міграційної служби в Одеській області, було прийнято наказ № 97 про припинення розгляду заяви позивача щодо надання статусу біженця в Україні.
25 листопада 2019 року позивач повторно звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто через 9 років після потрапляння на територію України та перебування у якості нелегального мігранта.
За результатами розгляду заяви позивача було складено висновок від 14 квітня 2020 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ураховуючи висновок Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області, відповідач рішенням від 13 травня 2020 року № 149-20 відмовив ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
22 травня 2020 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області позивачу направлено повідомлення № 99 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у зв`язку з наступним: подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана від позивача інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Не погодившись із прийнятим рішенням за своєю заявою, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Росії", "Нєлюбін проти Росії"), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, визначених статтею 341 КАС України, Верховний Суд виходить з такого.
Для правильного вирішення публічно-правого спору, предметом оскарження в якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним у частині другій статті 2 КАС Україні, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовані Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктами 1, 4 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-VI, за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів;
неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин", а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Судами встановлено, що при зверненні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказував, що наразі не бажає повертатися до країни громадянської належності через загрозу переслідувань з боку свого партнера по підприємницькій діяльності на установчі дані ОСОБА_1 через невирішену суперечку матеріального характеру. При цьому твердження позивача не вказували на існування для нього загрози на цей період часу у випадку повернення на територію країни громадянської належності.
За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача не виявлено жодного підтвердження обставин роботи у крамниці на ринку " Анвар Маркет" та підтримання контактів з особою на установчі дані ОСОБА_1, її відношення до людей ОСОБА_4, що стало підставою для ймовірних переслідувань.
В той же час, при зверненні у 2010 році позивач зазначав, що ОСОБА_5 був одним із командирів діючого мера, лідером моджахедів (ОС № 2010/234, арк. 1 заяви від 04.11.2010). У подальшому зазначав, що він був багатою людиною, командиром в "приватному" порядку (арк. 12 протоколу співбесіди від 12.12.2019 року).
Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що обставина дружніх стосунків заявника із вищезазначеною особою, відсутності конфліктів з нею на політичному та/або ідеологічному підґрунті (арк. 12 протоколу співбесіди від 12.12.2019; арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 22.01.2020) вказує на відсутність перспектив переслідувань позивача за конвенційними ознаками на території країни громадянської належності.
Одночасно необхідно наголосити, що позивач не заявляв про те, що він був жертвою переслідувань за будь-якою конвенційною ознакою в період перебування у його країні походження.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Як слідує зі змісту спірного рішення відповідача, підставою для його прийняття став той факт, що у позивача не існує об`єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. При поверненні до країни громадянської належності, а саме на територію Афганістану, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Крім того, подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана від позивача інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. Тобто у випадку з позивачем відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
В ході розгляду справи позивачем не було надано суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у переслідуваннях і наявності загрози його життю чи здоров`ю.
Позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI і доказів, що підтверджують переслідування саме позивача.
Судами правильно зазначено про те, аналізуючи надану позивачем інформацію у сукупності з інформацією по країні походження, не підтверджено наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Афганістану.
Натомість, надані позивачем відомості про наявність суперечки майнового характеру з партнером по підприємницькій діяльності на установчі дані ОСОБА_1 не можуть слугувати належними підставами в розумінні Закону № 3671-VI, Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з тим дають підстави вважати, що до органу міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації, що підпадає під поняття "мігрант", тобто особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв`язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI знайшли своє підтвердження та є правомірними. Натомість, заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на території Афганістану його особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Додатково варто зазначити й про те, що позивач з 21 грудня 2010 року по 25 листопада 2019 року не звертався із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Водночас судами не встановлено будь яких перешкод звернення позивача за захистом до міграційної служби раніше.
Судами попередніх інстанцій правомірно та обґрунтовано зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни через переконання особистого характеру.
Доводи скаржника щодо недослідження інформації про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних реальних побоювань позивача стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.
Так само є безпідставним посилання заявника касаційної інстанції на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення, з огляду на наступне.
Пункт 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Тож інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
В аспекті зазначеного колегія суддів уважає за необхідне зосередити увагу на підставі касаційного оскарження судових рішень у даній справі.
За змістом пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
У касаційній скарзі заявник вказує на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 420/6070/18 та від 28 листопада 2018 року у справі № 815/4141/17 щодо оцінки побоюванням, яка обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, що шукає притулку.
Так, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
У справі № 420/6070/18 заява особи про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, була обґрунтована тим, що на сьогоднішній день на території Сирійської Арабської Республіки продовжується внутрішній збройний конфлікт, а тому позивач має об`єктивні побоювання за своє життя та здоров`я у разі повернення до країни громадянської належності.
Судом апеляційної інстанцій було встановлено, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, і це є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказуванню у цій справі не потребують.
Таким чином за результатом розгляду даної справи суд апеляційної інстанції, з позицією якого погодився Верховний Суд, дійшов висновку про те, що відповідачем не спростовано відсутність загрози життю, безпеці чи свободі позивачки в Сирійській Арабській Республіці через побоювання застосування щодо нього смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
У справі № 815/4141/17 позивач обґрунтовував заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тим, що повернутись до Сирії не має можливості через проведення військових дій на території країни громадянської належності та загрозу переслідування з боку представників державної влади країни громадянської належності. Також, заявник зазначив, що в якості додаткових причин, з якої він не бажає повертатися на батьківщину, шукач захисту називає можливість свого примусового рекрутування до лав збройних сил Сирії та через загрозу свого ув`язнення або застосування по відношенню до нього іншого виду покарання у випадку повернення на батьківщину.
За результатом розгляду даної справи суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що ДМС України, при постановленні рішення, що становить предмет оскарження у даній справі, не врахувала усіх обставин та подій, що відбуваються в країні походження позивача.
Отже, у справах № 420/6070/18, № 815/4141/17 заяви шукачів захисту були мотивовані саме побоюваннями повернення до Сирії у зв`язку проведенням військових дій та загрозою переслідування з боку представників державної влади країни громадянської належності.
В означених справах органом міграційної служби при прийнятті спірних рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано належну оцінку ситуації, що відбувається в країні походження позивачів.
Натомість, у справі, що розглядається, заява ОСОБА_1 обґрунтована небажанням повертатися до Афганістану через загрозу переслідувань з боку свого партнера по підприємницькій діяльності на установчі дані ОСОБА_1 через невирішену суперечку матеріального характеру. При цьому, про переслідування його за конвенційними ознаками на території країни громадянської належності позивач не зазначав. Крім того, в даній справі органом міграційної служби було проаналізовано та надано оцінку ситуації, що існує у країні походження позивача.
Наведене вище свідчить, що правовідносини, які вирішувалися у справах № 420/6070/18 і № 815/4141/17, не є подібними правовідносинам у справі за позовом ОСОБА_1, зокрема у частині встановлених судами фактичних обставин справи.
За таких умов, висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 11 листопада 2019 року у справі № 420/6070/18 та від 28 листопада 2018 року у справі № 815/4141/17, не могли бути застосовані судами попередніх інстанцій під час вирішення даної справи.
Ураховуючи правове регулювання спірних правовідносин та обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки рішення ДМС України від 13 травня 2020 року № 149-20 є правомірним та відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України.
На підставі викладеного Суд констатує, що рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Доводи скаржника не спростовують висновків судів, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.