ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 червня 2021 року
м. Київ
справа № 640/7563/19
адміністративне провадження № К/9901/15276/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року (суддя Васильченко І. П.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2020 року (судді Кобаль М. І., Лічевецький І. О., Файдюк В. В.) у справі № 640/7563/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У травні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) від 28 березня 2019 року № 103-19 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Позовні вимоги мотивовано тим, що в липні 2018 року позивач звернувся до органу міграційної служби із заявою про надання захисту в Україні, однак спірним рішенням йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таке рішення відповідача позивач уважає неправомірним та необґрунтованим. На його думку, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач не прийняв до уваги реальні побоювання позивача, у зв`язку з політичними переконаннями, за власне життя у разі повернення до країни походження - Ісламської Республіки Іран, де йому буде загрожувати смертна кара, що суперечить Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Відповідач і третя особа заперечують проти задоволення позову, вказують, що рішення відповідача про відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту видано з урахуванням всіх обставин та з урахуванням вимог законодавства, якими регулюються спірні правовідносини.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено реальності загрози його життю чи ймовірності стати жертвою переслідувань з політичних мотивів в країні походження. Судами зазначено, що у позовній заяві інформація щодо можливих причин визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині, а наведені ним дані при зверненні із відповідною заявою не дають можливості встановити наявність у позивача обставин, за якими він міг отримати заявлений ним статус. За таких обставин, позивачу правомірно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Також указано, що відповідачем доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2020 року та ухвалити у справі нове рішення - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Скаргу мотивує тим, що незаконні дії посольства Ісламської Республіки Іран (далі також - ІРІ ) та посадових осіб ДМС України по створенню умов для вивезення його до Ірану для подальшої страти, загальновідома інформація про порушення прав людини в ІРІ, тортури, страти за політичною, етнічною, релігійною і статевою ознакою, відсутність правосуддя, підтверджують обґрунтованість загрози його життю, а зв`язки посадовцями ДМС України з Посольством ІРІ та заперечення керівництвом ДМС України очевидних фактів, виключають можливість самостійного прийняття відповідачем законного і обґрунтованого рішення з урахуванням загальновідомої інформації про ситуацію в Ісламській Республіці Іран.
Скаржник зазначає, що незаконна відмова у визнанні його особою, яка потребує додаткового захисту призведе до вивезення його до Ірану і страти шляхом повішання, що в умовах загальнопоширеного насильства в ситуаціях систематичного порушення прав людини в Ірані є неминучим.
Зауважує, що суди взагалі не досліджували актуальну інформацію у країні походження позивача, хоч виключно її вивчення дозволяє зробити висновок про безпечність тієї чи іншої країни.
Підставами для касаційного оскарження скаржник визначив пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України. У цьому зв`язку пояснив, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 березня 2017 року у справі № 815/20927/17, від 23 травня 2018 року у справі № 820/1309/16.
Ухвалою від 24 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Яковенка М. М., Дашутіна І. В., Шишова О. О, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
02 жовтня 2020 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Яковенка М. М., визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Соколов В. М., судді: Єресько Л. О., Загороднюк А. Г.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вказує, що ним були належним чином проаналізовані всі подані позивачем відомості та причини звернення за захистом, і тому, на підставі Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийнято обґрунтоване рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою від 18 червня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В. М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1, громадянин Ірану, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Бехбезан провінції Хузестан Іран, віросповідання - мусульманин-шаїт, рідна мова-перська.
Позивач залишивши країну походження 22 серпня 2016 року та легально прибув до Грузії, а 06 грудня 2017 року прибув до України - аеропорт "Бориспіль", де був затриманий співробітниками Окремого контрольно-пропускного пункту "Київ" в порядку статей 208, 582 КПК України з метою подальшого застосування процедури екстрадикційного арешту.
20 липня 2018 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 28 березня 2019 року № 103-19 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", про що направлено повідомлення від 08 квітня 2019 року.
Уважаючи таке рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся з до суду з даним адміністративним позовом.
Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
За приписами частини першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, визначених статтею 341 КАС України, виходить з такого.
Для правильного вирішення публічно-правового спору, предметом оскарження у якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним частині другій статті 2 КАС України, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI, тут і надалі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-V, за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Відповідно до статті 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року "Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту" які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Матеріали справи свідчать про те, що позивач своє звернення до міграційної служби обґрунтовував тим, що він є громадським діячем, журналістом та співаком, був прибічником "Зеленої революції" в Ірані, відмовився брати участь у відмиванні коштів для уряду Іран; кримінальна справа в якій обвинувачують заявника є сфальсифікованою; обвинувачення в тому, що заявник представляється сином Верховного лідера автоматично тягне за собою смертну кару. Заявляв про те, що причиною через яку він не може повернутись в країну походження є реальні побоювання стати жертвою переслідування з боку влади з політичних мотивів.
Судами попередніх інстанцій установлено, що спірне рішення відповідача вмотивовано відсутністю умов, передбачених пунктом 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, відсутністю у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з боку влади за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідач визначив, що факти повідомлені ОСОБА_1 стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
З позицією відповідача погодилися суди першої та апеляційної інстанцій.
Зокрема суди установили, що позивач на час проживання на території країни походження жодного разу не затримувався правоохоронними органами та не був заарештований до моменту відкриття кримінального провадження за звинуваченням у відмиванні коштів; вільно займався підприємницькою діяльністю; мав можливість легального виїзду за межі країни громадянської належності, тощо.
Вказали, що позивачем не зазначено обставин, що перешкоджали йому завернутися за захистом в країнах, де позивач перебував до прибуття в Україну, тобто третіх країнах.
Суди наголосили, що з листа Генеральної прокуратури України від 18 липня 2019 року № 14/1/2-23825-17 вбачається, що остання просить Ісламську Республіку Іран надати інформацію чи приймалося 3 відділенням Спеціалізованого Ісламського Революційного суду з розгляду економічних злочинів м. Тегерана, 05 травня 2019 року рішення про засудження позивача до смертної кари.
Відповідно до Ноти посольства Ісламської Республіки Іран № НОМЕР_1, рішення суду надане Генеральній прокуратурі України є сфальсифікованим. Також зазначено, що позивач використовуючи свою винахідливість та хитрість, зокрема підробивши рішення суду, вводить в оману судові органи України. Посольство просить якнайшвидше здійснити екстрадицію ОСОБА_1 .
Вказаною Нотою, посольство Ісламської Республіки Іран підтвердило, що позивач обвинувачений не за політичні погляди, а за вчинений економічний злочин, кваліфікований як шахрайство та відмивання грошей.
Отже, аналізуючи таку інформацію, суди попередніх інстанцій погодилися з висновком органу міграції, що позивач не має обґрунтованих підстав стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Ірані його особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Разом з тим, слід урахувати, що в заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. При цьому, суди правильно зазначили, що при розгляді цієї категорії справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Суд звертає увагу, що "Побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.
Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Водночас, у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій немає посилань на зібрану та проаналізовану відповідачем або самостійно використану інформацію по країні походження позивача (Іран) (включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті), яка б дозволяла стверджувати про відсутність умов, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Однак, суди попередніх інстанцій у рішеннях не надали оцінку інформації про ситуацію в країні походження позивача - Ісламській Республіці Іран.
Суди не досліджували та не надавали оцінку інформації по країні походження на яку посилався позивач (як в позовній заяві так і в апеляційні скарзі) з посиланням на електронні адреси. В той же час, позивач стверджував, що інтернет містить численні дані про порушення прав людини в Ірані, смертну кару і знущання над людьми навіть за просте невдоволення і без вступу у будь-яку партію.
Таким чином, Верховний Суд вважає висновки судів попередніх інстанції передчасними, оскільки, рішення судів попередніх інстанцій не містять вмотивованого аналізу зазначених обставин, що на переконання колегії суддів унеможливлює об`єктивне прийняття рішення за результатами розгляду справи.
За такого правового регулювання та обставин справи колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій, так само як і відповідач при прийнятті спірного рішення, не встановили всіх обставин у справі та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивача. Формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та інформації по країні походження, призвели до прийняття передчасного рішення щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судами попередніх інстанцій, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність їхніх висновків в цілому по суті спору.
Виходячи із змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.
Отже, у цій справі судами першої та апеляційної інстанцій не надано оцінки кожному специфічному, доречному та важливому аргументу, що є порушенням вимог статті 242 КАС України.
Підсумовуючи наведене, Верховний Суд констатує, що висновки судів першої та апеляційної інстанції про законність спірного рішення є передчасними, та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 КАС України, а відтак оскаржувані судові рішення не є такими, що відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 242 КАС України.
За правилами частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
З огляду на викладене, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Таким чином, зважаючи на приписи статті 353 КАС України прийняті судами рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий судовий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
При новому розгляді судам слід врахувати наведене, більш повно і всебічно встановити обставини справи та в залежності від установленого вирішити спір.