ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 червня 2021 року
м. Київ
справа № 815/2030/16
адміністративне провадження № К/9901/41454/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Юрченко В.П.,
суддів: Васильєвої І.А., Пасічник С.С.,
секретар судового засідання - Титенко М.П.,
за участю:
представника позивача - не з`явився,
представника відповідача - Чілей М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області, як відокремленого підрозділу ДПС України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2016 року (суддя Катаєва Е.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2017 року (головуючий суддя Димерлій О.О., судді: Єщенко О.В., Вербицька Н.В.) у справі №815/2030/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бергнер Україна" до Головного управління ДПС в Одеській області, як відокремленого підрозділу ДПС України про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Бергнер Україна" (надалі - позивач, підприємство, товариство, платник податків) звернулось до Одеського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління ДПС в Одеській області, як відокремленого підрозділу ДПС України (надалі відповідач, податковий орган, контролюючий орган), в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 2 грудня 2015 року №0003832203, №0003862203 та №0003872203.
Позовні вимоги обґрунтовані відсутністю порушень податкового законодавства. Позивач посилається на реальність господарських операцій підприємства з його контрагентами та відсутності відповідальності за дії третіх осіб. Вважає вирок суду відносно контрагентів позивача не є підставою для не визнання таких господарських операцій.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2017 року, адміністративний позов було задоволено. Визнані протиправними та скасовані податкові повідомлення-рішення контролюючого органу від 2 грудня 2015 року №0003832203, №0003862203 та №0003872203.
Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що факт виконання господарських зобов`язань за укладеними договорами між позивачем та його контрагентами підтверджується первинними документами бухгалтерської та податкової звітності, які є належними та достатніми доказами того, що господарські операції фактично відбулися.
Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2017 року і прийняти нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права. Вказує на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій фактичним обставинам справи, які, на думку скаржника, полягають у нереальності здійснення господарських операцій, та непідтвердження таких операцій відповідними первинними документами. Посилається на лише документальне оформлення первинних документів без фактичного здійснення господарської діяльності за укладеними договорами між позивачем та іншими суб`єктами господарювання з підстав відсутності достатньої кількості трудових ресурсів, виробничо-складських приміщень, транспортних засобів та іншого майна, які економічно необхідні для виконання умов укладених договорів. Зауважує про наявність недоліків у первинних документах та відсутність довіреностей і товарно-транспортних накладних в підтвердження транспортування товарно-матеріальних цінностей.
Верховний Суд, переглянувши рішення попередніх інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що податковим органом проведено документальну позапланову виїзну перевірку товариства, за результатами якої складено акт від 16 листопада 2015 року №6643/22-213/33137920/230 (надалі - акт перевірки)
Не погодившись з висновками акту перевірки, підприємство подало заперечення до акту перевірки, які залишені без задоволення податковим органом.
На підставі акту перевірки контролюючим органом прийняті податкові повідомлення-рішення від 2 грудня 2015 року №0003832203, яким підприємству збільшено грошове зобов`язання з податку на прибуток на суму 3 734 396 грн (2 987 517 грн за основним платежем, 746 879 грн за штрафними фінансовими санкціями), №0003862203, яким збільшено грошове зобов`язання з податку на додану вартість на суму 8701688 грн (5801125 грн за основним платежем, 2900563 грн за штрафними (фінансовими) санкціями) та №0003872203, яким зменшено розмір від`ємного значення суми податку на додану вартість у сумі 864720 грн.
Позивач оскаржив прийняті рішення податкового органу в адміністративному порядку, за результатами якого рішеннями Головного управління ДФС України в Одеській області від 2 лютого 2016 року та ДФС України від 1 квітня 2016 року скарги залишені без задоволення.
Перевіркою встановлено порушення підприємством пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, в наслідок чого занижено податок на прибуток у сумі 2 987 517 грн; пунктів 198.1, 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, в наслідок чого занижено податок на додану вартість на суму 5 801 125 грн та завищено від`ємне значення податку на додану вартість у розмірі 864720 грн.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що підприємством були укладені договори на поставку товарів з контрагентами, зокрема, Товариством з обмеженою відповідальністю "Люкспромсервіс" від 1 квітня 2014 року №9, овариством з обмеженою відповідальністю "Профсітістрой" від 9 лютого 2015 року №27, Товариством з обмеженою відповідальністю "Корес ЛТД" від 2 березня 2015 року №27, Товариством з обмеженою відповідальністю "Вейсес" від 1 червня 2015 року №34, Товариством з обмеженою відповідальністю "Ідеал Інвест" від 1 червня 2015 року №36. Суми податку на додану вартість за податковими накладними, отриманими від вказаних контрагентів, включені позивачем до податкового кредиту відповідного періоду, відображено у реєстрі отриманих податкових накладних за відповідний період та відповідають даним Додатків №5 до податкових декларацій з податку на додану за відповідні періоди.
На підтвердження виконання умов договору позивачем надано податкові та видаткові накладні, договори надання послуг з транспортування, платіжні доручення, товарно-транспортні накладні, акти виконаних робіт, виписки по банківським рахункам та інші первинні документи, а також використані бази даних АІС.
Висновки податкового органу про нереальність господарських операцій між позивачем та наведеними контрагентами висновувалися на тому, що підприємством не надано довіреностей на отримання товару та товарно-транспортні накладні за окремими господарськими операціями.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів зазначає про таке.
Статтею 134 Податкового кодексу України визначено, що об`єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду.
Відповідно до пункту 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об`єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ Податкового кодексу України.
За приписами підпункту 139.1.9 пункту 139.1. статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Положеннями пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України встановлено, що об`єктом оподаткування є операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у чому числі операції з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/ орендарю.
Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.
Пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
За змістом положень пункту 198.6 цієї ж статті не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).
За приписами абзацу 1 пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
Частиною першою статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16 липня 1999 року №996-ХІV (надалі - Закон №996-ХІV) визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Частиною другою зазначеної статті передбачено, що первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
За приписами статті 1 Закону №996-ХІV визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки, платіжні доручення, тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.
Враховуючи, що контролюючим органом під час перевірки не встановлено будь-яких порушень щодо постачання товарів по взаємовідносинам позивача з контрагентами, фактично розрахунки за отримані товарно-матеріальні цінності було здійснено позивачем через банк, підтвердженням чого є належним чином оформлені платіжні доручення та така оплата підтверджується відповідачем під час проведення перевірки, та встановлення судами попередніх інстанцій підтвердження реальності господарських операцій позивача з його контрагентами належними первинними документами бухгалтерського та податкового обліку, встановлення відповідного руху активів, Верховний Суд не може погодитись з доводами податкового органу про нереальність здійснення господарських операцій позивача з наведеними контрагентами.
Доводи податкового органу про не підтвердження господарських операцій зустрічними перевірками контрагентів досліджено судами та надано їм відповідну оцінку.
Правильність формування платником податків податкового кредиту вимагає наявності зв`язку витрат платника податків на придбання товарів (послуг) з його господарською діяльністю, що полягає у намірі платника податку отримати користь від придбаних товарів (послуг). За відсутності ж останнього відсутні підстави для зменшення бази оподаткування податком на прибуток і податком на додану вартість за рахунок витрат та податкового кредиту.
Дослідивши рух активів, наявність господарської мети при вчиненні позивачем угод з вищезазначеними контрагентами, судами встановлено, що усі наявні у матеріалах справи документи дають змогу визначити, який саме товар придбавався, які роботи замовлялись, за якою ціною, між якими контрагентами.
Враховуючи встановлені судами обставини, Верховний Суд погоджується з висновками судів, що укладені між позивачем та переліченими вище контрагентами правочини відповідають вимогам чинного законодавства України, своїми наслідками спричинили зміни у майновому стані учасників правочину, є економічно виправданими, факт виконання господарських зобов`язань сторін підтверджується первинними документами бухгалтерської та податкової звітності, які є належними та достатніми доказами того, що господарські операції фактично відбулися, а операції між позивачем та цими контрагентами враховані відповідно до їх дійсного економічного змісту, обумовлені розумними економічними причинами (цілями ділового характеру) та відповідають меті здійснення господарської діяльності.
Колегія суддів не приймає посилання скаржника на відсутність товарно-транспортних накладних по окремим господарським операціям, оскільки судами встановлено, що такі документи було вилучено правоохоронними органами.
В матеріалах справи міститься вирок Солом`янського районного суду міста Києва від 15 березня 2017 року за кримінальним провадженням від 23 червня 2015 року №42015000000001259 по обвинуваченню директора Товариств з обмеженою відповідальністю "Західспецбудмеханізація" та "Захід-Трейд" у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 205 та частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України, в якому міститься інформація про взаємовідносини зазначених підприємств з контрагентом позивача, зокрема, Товариством з обмеженою відповідальністю "Вейсес", але наведений вирок не містить у собі встановлених обставин, які б свідчили про невиконання контрагентом своїх договірних зобов`язань саме по господарських відносинах з позивачем або обставин, які б свідчили про фіктивність (нереальність) господарських операцій саме між вказаними суб`єктами господарської діяльності.
Верховний Суд визнає, що доказів, які б свідчили про наявність вироку суду відносно контрагента позивача, який набрав законної сили, під час розгляду справи, контролюючим органом не надано, а наведений вирок не може бути належним доказом фіктивності розглядуваних господарських операцій та не тягне за собою правових наслідків саме для позивача у даній справі.
Податковий орган доводами касаційної скарги не спростовує висновків судів попередніх інстанцій щодо правомірності відображення позивачем у податковому обліку господарських операцій з наведеними вище контрагентами.
Суд зазначає, що відповідачем в касаційній скарзі не наведено обґрунтувань із зазначенням того, у чому полягає неправильне застосування судами норм матеріального права.
Відповідач у касаційній скарзі просить про переоцінку, додаткову оцінку доказів стосовно реальності здійснення господарських операцій позивача з його контрагентами, що знаходиться поза межами касаційного перегляду встановленими частиною другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відтак, доводи касаційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження, спростовуються матеріалами справи та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення, судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального права.
За правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтоване рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішень суду не встановлено.
Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -