Постанова
Іменем України
14 червня 2021 року
м. Київ
справа № 2-7556/11
провадження № 61-16702св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач (за зустрічним позовом відповідач) - ОСОБА_1,
відповідачі (за зустрічним позовом позивачі): ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 липня 2019 року в складі судді Калашнікової О. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
У січні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, укладеним 27 лютого 2007 року.
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси, ухваленим 20 липня 2011 року позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі.
01 грудня 2011 року скасовано дане заочне рішення за заявою спадкоємця відповідача ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, - ОСОБА_3 та призначено справу до розгляду в загальному порядку.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 06 червня 2019 року об`єднані в одне провадження справи № 2-7556/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та справи № 509/2669/19 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним.
З урахуванням заяви про уточнення позовних вимог ОСОБА_1 просив стягнути із спадкоємців ОСОБА_4 - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 в рівних частках в межах вартості спадкового майна суму позики 30 000,00 доларів США за курсом НБУ на день ухвалення рішення та суму 3 % річних від простроченої суми боргу у розмірі 7 727,67 доларів США за курсом НБУ на день ухвалення рішення, а також судові витрати.
Первісний позову мотивований тим, що відповідачі є спадкоємцями боржника ОСОБА_4, який не повернув суму позики, отриману згідно договору позики, укладеного у формі письмової розписки від 27 лютого 2007 року, у розмірі 30 000,00 доларів США. У зв`язку із цим позивач ОСОБА_1 просив стягнути суму боргу, а також суму 3 % річних за період прострочення повернення суми позики за період з 11 грудня 2010 року по 12 липня 2019 року.
Зустрічний позов мотивований тим, що на момент укладення договору позики 27 лютого 2007 року ОСОБА_4 за станом здоров`я не розумів значення своїх дій і не міг ними керувати. У звязку із цим позивачі за зустрічним позовом просили визнати недійсним договір позики від 27 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 липня 2019 року первісний позов ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики залишено без задоволення.
Зустрічний позов ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним задоволено; визнано недійсним договір позики, укладений 27 лютого 2007 року у формі розписки між ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_1 .
Рішення судів мотивовані тим, що на час укладення договору позики у формі письмової розписки 27 лютого 2007 року, позичальник ОСОБА_4 не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, що підтверджується відповідним висновком судово-психіатричної експертизи, а тому це свідчить про недійсність даного правочину. У зв`язку із цим судами були встановлені відповідні обставини, які стали підставою для задоволення зустрічного позову про визнання недійсним спірного правочину (договору позики), та відповідно первісний позов про стягнення боргу за недійсним правочином не підлягав задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_1, не погодившись із рішенням Київського районного суду м. Одеси 15 липня 2019 року та постановою Одеського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 17 грудня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси 15 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами неправомірно та безпідставно ухвалено рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволено зустрічний позов, оскільки суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили надані докази. На думку заявника, висновок судово-психіатричної експертизи щодо встановлення стану психічного здоров`я позичальника ОСОБА_4 є суперечливим, необ`єктивним, не узгоджуються із іншими доказами, що унеможливило встановлення судами дійсних обставин справи. Посилається у касаційній скарзі на порушення судами норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
28 січня 2021 року представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - ОСОБА_5, надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв`язку із цим просила суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.
Фактичні обставини, встановлені судами
27 лютого 2007 року ОСОБА_4 і ОСОБА_1 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 позичив, а ОСОБА_4 отримав 30 000,00 доларів США. Строк дії договору сторони не визначили.
Договір позики вчинений у письмовій формі у вигляді розписки ОСОБА_4 ; текст розписки виконано друкованим способом, підпис і дату - рукописно.
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08 червня 2011 року в справі № 2о-194/11 ОСОБА_4 визнано недієздатним внаслідок хронічного стійкого психічного розладу здоров`я. Згідно із актом № 530 комісійної амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 23 червня 2011 року, який складено в рамках даної справи, ОСОБА_4 страждає на хронічний стійкий психічний розлад у вигляді деменції у зв`язку зі змішаним захворюванням (Віл-інфекція, наслідки гострого порушення кровообігу за ішемічним типом з лівостороннім гемипарезом, гіпертонічна хвороба 3 ступеню, церебральний атеросклероз, дисциркуляторна енцефалопатія), у зв`язку з чим не змозі усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 1512/675/2012 встановлено, що спадкоємцями ОСОБА_4 є його дружина - ОСОБА_3 і син - ОСОБА_2 . У висновку судово-психіатричного експерта від 24 грудня 2015 року, який складено в рамках даної справи, зазначено, що ОСОБА_4, починаючи з 2007 року чи раніше, в тому числі і в серпні 2008 року та в червні 2009 року страждав на органічне ураження головного мозку судинно-інтоксикаційного ґенезу із слабоумством і за своїм психічним станом не міг в зазначений період усвідомлювати свої дії та керувати ними.
У висновку судово-психіатричного експерта № 15 від 16 січня 2019 року, який складений експертами державної установи "Центр психологічного здоров`я моніторингу наркотиків та алкоголю Міністерства охорони здоров`я України", зазначено, що ОСОБА_4, який померІНФОРМАЦІЯ_1, за життя, в тому числі і 27 лютого 2007 року страждав на стійкий виражений психічний розлад у формі органічного слабоумства (судинно-інтоксикаційного ґенезу F07,0), а тому не міг за своїм психічним станом усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент вчинення підпису на борговій розписці від 27 лютого 2007 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно зі статтею 16 ЦК Українивизнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-третьої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною третьою статті 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначено, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК України (статті 105 ЦПК в чинній редакції) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визначення правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України (статті 89 ЦПК України у чинній редакції).
Отже, підставою для визнання правочину недійсним за вказаної підстави може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано встановлено, що висновок судово-психіатричного експерта № 15 від 16 січня 2019 року, який складено в рамках розгляду даної справи, містить чітку відповідь на поставлене питання, що ОСОБА_4 на день підписання договору позики (письмової розписки), а саме 27 лютого 2007 року, страждав на стійкий виражений психічний розлад у формі органічного слабоумства (судинно-інтоксикаційного ґенезу F07,0), а тому не міг за своїм психічним станом усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент вчинення підпису на борговій розписці від 27 лютого 2007 року.
Зазначений висновок складено на підставі комісійної експертизи, яку проведено двома експертами першого і вищого кваліфікаційного класу, із стажем роботи по спеціальності десять та двадцять сім років відповідно.
Висновок судово-психіатричного експерта є повним і чітким, не викликає сумнівів у його правильності, ґрунтується на дослідженні чисельної медичної документації, матеріалів цивільної справи, амбулаторному та стаціонарному дослідженню психічного стану ОСОБА_4 та не суперечить наявним у справі доказам.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
На підставі вищевикладеного, з урахуванням наявних в матеріалах справи доказів, суди дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання спірного правочину - договору позики у формі письмової розписки від 27 лютого 2007 року недійсним.
З урахуванням вищевикладеного, Верховний Суд повністю погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що первісний позов ОСОБА_1 про стягнення боргу за недійсним правочином (договором позики у формі розписки) від 27 лютого 2007 року не підлягає задоволенню; зустрічний позов ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання цього правочину недійсним є обґрунтованим та підлягав задоволенню.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильних висновків про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 у зв`язку із його необґрунтованістю та про задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .
Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.
Згідно зі статтею 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Первинною є експертиза, при проведенні якої об`єкт досліджується вперше. Додаткова експертиза призначається після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з`ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо. Висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об`єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер. В ухвалі про призначення додаткової експертизи суду необхідно зазначати, які висновки експерта суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо необ`єктивності та неналежності як доказу відповідного висновку судово-психіатричного експерта від № 15 від 16 січня 2019 року, оскільки він узгоджується із іншими доказами на підтвердження відповідного негативного психічного стану здоров`я ОСОБА_4 та підстав ставити його під сумнів Верховним Судом на виявлено. Слід також зазначити, що ОСОБА_1 не скористався своїм правом заявити клопотання про призначення повторної або додаткової судов-психіатричної екпертизи.
Наведені в обґрунтування касаційної скарги інші аргументи не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не свідчать про незаконність відповідних рішень, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію їх обґрунтованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.