Постанова
Іменем України
17 червня 2021 року
м. Київ
справа № 361/4396/16-ц
провадження № 61-18571св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк", Публічне акціонерне товариство "Омега Банк", Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк"), Публічного акціонерного товариства "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк"), Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк")про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги (факторингу) до фізичної особи.
Позов обгрутований, що 28 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Омега Банк", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір.
25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, згідно з яким ПАТ "Сведбанк" відступило ПАТ "Дельта Банк" правовимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, згідно з додатком, зокрема, і за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1
15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта банк" та ПАТ "Альфа-Банк" укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, згідно з яким ПАТ "Дельта банк" відступило ПАТ "Альфа-банк" право вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, згідно з додатком, зокрема, і за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1 .
На часукладення між відповідачами вказанихдоговорів чинним було розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" від 03 квітня 2009 року № 231(далі - Розпорядження № 231), згідно з пунктом 1.2 якого до фінансової послуги факторингу віднесено операції з фінансовими активами набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі право вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників -суб`єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. Наявність обмеження щодо відступлення права вимоги (факторингу) до фізичної особи-боржника, яка не є суб`єктом господарювання, є підставою для визнання договорів купівлі-продажу права вимоги (факторингу) недійсними відповідно до частини першої статті 203 ЦК України.
Просила визнати недійсними договір купівлі-продажу права вимоги (факторингу), укладений 25 травня 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк") та ПАТ "Дельта Банк" в частині передачі прав вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 липня 2008 року, визнати недійсним договір купівлі-продажу права вимоги (факторингу), укладений 15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта Банк" та ПАТ "Альфа-Банк" в частині передачі прав вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 липня 2008 року.
Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної, касаційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги (факторингу), укладений 25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" в частині передачі прав вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 липня 2008 року. Визнано недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги (факторингу), укладений 15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта Банк" та ПАТ "Альфа-Банк" в частині передачі прав вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 липня 2008 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що договори купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року та від 15 червня 2012 року на час їх укладення суперечили законодавству, а саме Розпорядженню № 231.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2017 року заяву ПАТ "Альфа-Банк" про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 грудня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Альфа Банк" задоволено. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Суд апеляційної інстанції, скасувавши заочне рішення суду першої інстанції та відмовивши в позові, виходив з того, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних договорів, оскільки вказаними договорами не вирішено питання про її права та обов`язки, наявність договорів про передачу прав вимоги за кредитним договором не змінює обсяг прав та обов`язків позивача, а тому позивач не наділена правом на оспорення зазначених договорів купівлі-продажу прав вимоги за вказаним кредитним договором.
Постановою Верховного Суду від 19 червня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 грудня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова мотивована тим, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам позивача про її законний інтерес та не мотивував спростування цих доводів. Відмовивши в позові, зокрема з підстав того, що спірними правочинами не змінено обсяг прав та обов`язків позивача, суд апеляційної інстанції не встановив правову природу спірних правочинів, обсяг прав та обов`язків сторін за цими договорами, не навів мотивів, з яких не взяв до уваги доводи позивача про те, що спірні договори є саме правочинами факторингу та не спростував їх або не підтвердив у визначеному процесуальним законом порядку.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2019 року апеляційну скаргу ПАТ "Альфа-Банк" задоволено. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в позові. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції відмовивши в позові, виходив з того, що за укладеними між відповідачами договорами ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є ПАТ "Омега Банк", відступив ПАТ "Дельта Банк", який у свою чергу відступив ПАТ "Альфа-банк" право вимоги за грошовими зобов`язаннями, що виникли з кредитного договору, стороною якого є ОСОБА_1 . З огляду на це, між сторонами оспорюваних правочинів відсутні правовідносини, що виникли з договору факторингу. Натомість, між відповідачами виникли правовідносини згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2019 року, просила скасувати оскаржуване судове рішення, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що оскаржувані договори факторингу суперечать вимогам законодавства, чинного на момент їх укладення, зокрема, пункту 1 Розпорядження № 231, оскільки фінансові операції з набуття відступленого права грошової вимоги, зокрема, права вимоги, яке виникне у майбутньому, до боржників-фізичних осіб не відносилися до фінансової послуги факторингу.
Крім того, спірні правочини є саме договорами факторингу, оскільки таким договорам притаманна можливість здійснювати відступлення як наявної, так і майбутньої грошової вимоги.
ОСОБА_1 зауважує, що її право на звернення із вказаним позовом передбачено законом, оскільки статтею 627 ЦК України визначено право вільного вибору стороною договору у виборі контрагента.
Суд апеляційної інстанції, під час нового перегляду справи, не встановив правову природу оскаржуваного договору та не дослідив питання відплатності та її умов.
Суд апеляційної інстанції не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 28 липня 2008 року між ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є ПАТ "Сведбанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2615/0708/88-025.
25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ "Сведбанк" продало (відступило) ПАТ "Альфа-банк" за винагороду свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, згідно з додатком, зокрема, і за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1
15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта банк" та ПАТ "Альфа-банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ "Дельта банк" відступило ПАТ "Альфа-банк" за винагороду свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, згідно з додатком, зокрема, і за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 .
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2015 року змінено рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 28 квітня 2015 року в частині порядку стягнення заборгованості за кредитним договором. Стягнено солідарно з ОСОБА_1 ОСОБА_2, а також стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Альфа-Банк" заборгованість за кредитним договором від 28 липня 2008 року за період з 10 серпня 2009 року до 28 липня 2018 року в сумі 1 379 649,36 грн. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У листопаді 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційну скаргу у цій справі подано у жовтні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсними договори купівлі-продажу прав вимоги, вказуючи на те, що за правовою природою спірні правочини є саме договорами факторингу. На момент укладення між відповідачами вищенаведених договорів чинним було Розпорядження № 231, яке містило обмеження щодо відступлення права вимоги (факторингу) до фізичної особи-боржника, яка не є суб`єктом господарювання.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_1, хоча і не є стороною оспорюваних договорів, проте, договори купівлі-продажу прав вимоги стосуються її майнових інтересів.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Відповідно до статей 525, 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від зобов`язання не допускається.
Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно з частиною першою статті 513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Відповідно до статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Згідно зі статтею 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21, вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, дійшла висновку, що необхідно виходити із суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. Якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.
Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.
Зміст зобовʼязання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.
Відповідно до пункту 1 Розпорядження № 231, в редакції чинній на час укладення спірних договорів, віднесено до фінансової послуги факторингу сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб`єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно з частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи. Обов`язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою.
Суд апеляційної інстанції, дослідивши надані сторонами докази в їх сукупності, урахувавши вільне волевиявлення ПАТ "Сведбанк", ПАТ "Дельта Банк" та ПАТ "Альфа-Банк"при укладенні договорів купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором від 28 липня 2008 року та бажання настання реальних наслідків його укладення (перехід права вимоги до боржників, в тому числі до ОСОБА_1 ), не надання позивачем належних доказів на підтвердження наявності правових підстав для визнання спірних договорів недійсними та не зазначення, в чому саме полягає порушення її прав оскаржуваними договорами, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими.
Суд апеляційної інстанції, відмовивши в позові, дійшов правильного висновку, що між сторонами оспорюваних правочинів відсутні правовідносини, що виникли з договору факторингу, проте між відповідачами виникли правовідносини відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України.
Доводи касаційної скарги про те, що Розпорядженням № 231 на час укладення спірного договору встановлювалися обмеження щодо укладення договорів факторингу, за якими відступаються права грошової вимоги до боржників - фізичних осіб є необгрунтованими, оскільки зазначене розпорядження не містить зазначених обмежень на укладення договорів факторингу, а лише відносить сукупність певних операцій з фінансовими активами до фінансової послуги факторингу.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що фактично під виглядом договорів купівлі-продажу прав вимог за кредитним договором був укладений договір факторингу, оскільки оспорювані позивачем правочини за своєю правовою природою є комбінованими договорами, оскільки їх предметом є як передача права грошової вимоги, так і право вимоги за договорами забезпечення (іпотеки, застави), тоді як договір факторингу, відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України передбачає передання однією стороною виключно грошових коштів у розпорядження іншої, за плату із зобов`язанням відступу прав грошової вимоги до третьої особи (боржника). За таких обставин, укладений між відповідачами договір купівлі-продажу прав вимог за кредитами не може бути віднесений до договору факторингу.
З огляду на це, посилання ОСОБА_1 на те, що суд апеляційної інстанції не встановив дійсну правову природу оспорюваних договорів, є необгрунтованими. Крім того, зазначене не може бути підставою для скасування правильного по суті та законного оскаржуваного судового рішення, оскільки позивач обґрунтовувала позовні вимоги порушенням при укладенні договорів купівлі-продажу прав вимоги Розпорядження № 231 щодо заборони укладення договорів факторингу, за якими відступаються права грошової вимоги до боржників - фізичних осіб, яке не містить зазначених обмежень.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 є необгрунтованими, оскільки зазначена постанова прийнята за наявності інших фактичних обставин справи, зокрема стосується укладення договору факторингу між неналежними суб`єктами (відсутності у фактора відповідної ліцензії на здійснення факторингових операцій тощо).
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.