Постанова
іменем України
10 червня 2021 року
м. Київ
справа № 755/13797/17
провадження № 51-241км21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Матієк Т.В.,
суддів Марчука О.П., Слинька С.С.,
за участю:
секретаря судового засідання Матвєєвої Н.В.,
прокурора Піх Ю.Г.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на ухвалу Київського апеляційного суду від 3 вересня 2020 рокуу кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017100040009445, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ), такого, що раніше не судимий,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК.
Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини
За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 12 листопада 2018 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 128 КК, та призначено йому покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.
Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.
За вироком місцевого суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 4 липня 2017 року приблизно о 16:30, перебуваючи біля будинку № 17/3 на вул. Черемшини у м. Києві, в той час коли інспектор Управління патрульної поліції у м. Києві ОСОБА_2 мав намір одягнути на нього кайданки, з метою уникнення адміністративного затримання, не передбачаючи можливості настання таких наслідків для здоров`я потерпілого, хоча діючи з більшою обачністю повинен був і міг їх передбачити, здійснив різкий рух головою назад та завдав удар головою в область голови вищевказаного інспектора, чим заподіяв останньому згідно з висновком судово-медичної експертизи від 25 серпня 2017 року № 1253/Е тілесне ушкодження у вигляді закритого уламкового перелому дуги правої виличної кістки зі зміщенням уламків, тобто тілесне ушкодження середнього ступенів тяжкості.
Апеляційний суд ухвалою від 3 вересня 2020 року апеляційну скаргу прокурора залишив без задоволення, а вирок місцевого суду - без змін.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що дії ОСОБА_1 за ст. 128 КК кваліфіковано неправильно без надання належної оцінки усім наявним у матеріалах кримінального провадження доказам, і його дії необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 345 КК, оскільки, на переконання прокурора, ОСОБА_1 чинив активний опір працівникам поліції, які були у форменому одязі, маючи нагрудні значки працівників поліції, під час якого наніс цілеспрямований удар головою в ділянку голови інспектора патрульної поліції ОСОБА_2 . Указує на те, що місцевий суд не надав належної оцінки показанням свідка ОСОБА_3, які не спростовують показання потерпілого та свідка ОСОБА_4 (суд показання цих осіб взагалі не взяв до уваги), а навпаки підтверджують їх, зокрема в частині вчинення ОСОБА_1 активних дій щодо опору працівникам поліції, а той факт, що свідок ОСОБА_3 не бачив момент нанесення удару потерпілому, попри висновки місцевого суду, не спростовує показань ОСОБА_2 та ОСОБА_4 щодо факту завдання умисного удару засудженим. Зазначає про порушення місцевим судом вимог ст. 370 КПК, оскільки формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, суперечить кваліфікації дій ОСОБА_1 за ст. 128 КК, а висновки місцевого суду щодо відсутності в діях останнього порушень вимог КУпАП та оцінка дій працівників поліції виходить за межі висунутого ОСОБА_1 обвинувачення.
Вважає, що апеляційний суд, залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, не перевірив викладених у ній доводів, не надав на ці доводи вичерпних відповідей, через що рішення цього суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Крім того, на переконання сторони обвинувачення, судом апеляційної інстанції неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосовано закон, який підлягав застосуванню, оскільки апеляційний суд, залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, повинен був застосувати до ОСОБА_1 положення статей 49, 74 КК, з огляду на те, що з дня вчинення ним злочину і на час постановлення ухвали минуло 3 роки.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до положень ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
При цьому ст. 412 КПК передбачено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За змістом п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23, ст. 91, ст. 94 КПК суд надає оцінку доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності та достатності для підтвердження обвинувачення лише на підставі їх безпосереднього дослідження.
Дотримання цієї вимоги виступає необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду та забезпечує реалізацію таких засад кримінального провадження, як верховенство права, законність, презумпція невинуватості, забезпечення доведеності вини та права на захист. Без безпосереднього дослідження доказів, їх належної перевірки та оцінки, суд позбавлений можливості встановити обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та відповідно правильно кваліфікувати вчинене особою діяння.
До того ж суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Зважаючи на приписи ст. 419 КПК, суд апеляційної інстанції зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. При залишенні заявлених вимог без задоволення в ухвалі має бути зазначено підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Недотримання цих положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке тягне за собою скасування судового рішення.
Суд апеляційної інстанції при перегляді вироку належно не виконав зазначених приписів закону.
Зокрема, як убачається з обвинувального акта, органом досудового розслідування ОСОБА_1 пред`явлено обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК. Зокрема, за версією слідства, 4 липня 2017 року приблизно о 16:30 біля будинку № 17/3 на вул. Черемшини у м. Києві ОСОБА_1 був зупинений інспекторами Управління патрульної поліції у м. Києві ОСОБА_4 та ОСОБА_2, які, будучі у форменому одязі, маючи нагрудні значки працівників поліції, здійснюючи патрулювання Дніпровського району м. Києва з охорони громадського порядку у складі автопатруля "Форт-412", прибули за викликом за вказаною адресою. Інспектори ОСОБА_2 та ОСОБА_4 представилися ОСОБА_1, назвавши свої посади, спеціальні звання та прізвища, з метою встановлення його особи для подальшого складання адміністративного протоколу за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 178 КУпАП, запропонували ОСОБА_1 представитися та пред`явити документи, що посвідчують його особу.
Надалі, без тривалого розриву у часі, перебуваючи за вищевказаною адресою, ОСОБА_1 для ухилення від адміністративної відповідальності вирішив самостійно залишити місце події та на законні вимоги працівників поліції зупинитися - не реагував. У подальшому ОСОБА_4 та ОСОБА_2 попередили його про те, що такі дії суперечать законодавству, та у разі їх неприпинення до нього будуть застосовані заходи фізичного впливу та спецзасоби, однак ОСОБА_1 продовжував спроби втекти від працівників поліції. Після чого, інспектори ОСОБА_4 та ОСОБА_2, керуючись ст. 41 ЗУ "Про Національну поліцію", виконуючи свої службові обов`язки, з метою подальшого затримання ОСОБА_1, для встановлення особи та з`ясування обставин порушення, почали застосовувати до нього заходи фізичного впливу, взявши ОСОБА_1 за руку, однак останній, з метою уникнення затримання та відповідальності, усвідомлюючи, що зазначені особи являються працівниками правоохоронного органу та перебувають під час виконання своїх службових обов`язків, свідомо посягаючи на здоров`я працівника правоохоронного органу та здійснюючи йому опір, умисно завдав інспектору патрульної поліції ОСОБА_7 один удар головою в ділянку голови, чим заподіяв останньому згідно з висновком судово-медичної експертизи від 25 серпня 2017 року № 1253/Е тілесне ушкодження у вигляді закритого уламкового перелому дуги правої виличної кістки зі зміщенням уламків, тобто тілесне ушкодження середнього ступенів тяжкості.
Розглянувши кримінальне провадження щодо ОСОБА_1, місцевий суд дійшов висновку про невідповідність здійсненої органом досудового розслідування кваліфікації дій обвинуваченого фактичним обставинам кримінального провадження та кваліфікував ці дії за ст. 128 КК.
Обґрунтовуючи свої висновки, суд, дослідивши наявні у матеріалах провадження докази, показання обвинуваченого, потерпілого та свідків, дійшов до висновку про відсутність у діях обвинуваченого умислу на спричинення потерпілому тілесних ушкоджень. При цьому суд першої інстанції відкинув як доказ показання потерпілого та свідка ОСОБА_4 щодо нанесення обвинуваченим умисного удару, оскільки ці показання, на переконання суду, спростовуються показаннями свідка ОСОБА_3 .
Не погодившись з такими висновками місцевого суду, прокурор оскаржив вирок в апеляційному порядку, в тому числі через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме необґрунтовану перекваліфікацію дій засудженого. При цьому прокурор зазначав про безпідставне неврахування місцевим судом показань потерпілого та свідка ОСОБА_4 про те, що в ході здійснення активного опору інспекторам патрульної поліції ОСОБА_1 наніс цілеспрямований удар інспектору ОСОБА_7, які не спростовуються, а навпаки підтверджуються показаннями свідка ОСОБА_3, котрий хоча і не бачив моменту самого удару, однак був очевидцем події та факту здійснення ОСОБА_1 активного опору інспекторам поліції ОСОБА_7 та ОСОБА_4 та його супротиву виконати законні вимоги вищевказаних інспекторів поліції, а також підтверджуються відеозаписами з нагрудних камер інспекторів поліції від 4 липня 2017 року, що, на думку прокурора, свідчить про наявність у діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК.
На ці доводи скарги суд апеляційної інстанції в ухвалі відповіді не дав та, залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, своїх висновків належним чином не мотивував, не зазначив підстав, з яких доводи у вказаній апеляційній скарзі визнано необґрунтованими, обмежившись при цьому перерахуванням доказів, покладених в основу вироку місцевого суду, та без наведення достатніх мотивів погодився з висновками суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 128 КК.
Водночас заслуговують на увагу доводи у касаційній скарзі прокурора про те, що суди попередніх інстанцій усупереч вимог ст. 94 КПК необґрунтовано відкинули показання потерпілого ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_4 і безпідставно не оцінили ці показання у сукупності з іншими наявними у матеріалах кримінального провадження доказами.
Так, показаннями потерпілогота свідка ОСОБА_4 підтверджуються обставини отримання ними виклику, прибуття на виклик, поведінку ОСОБА_1 по відношенню до працівників поліції, відмова останнього називатися, надавати документи, вчинення активного опору працівникам поліції та обставини спричинення інспектору патрульної поліції ОСОБА_7 удару.
Вказані показання є логічними, послідовними та узгоджуються із іншими доказами, а також показаннями свідка ОСОБА_3 (очевидця події), який під час допиту в суді першої інстанції вказав про те, що був очевидцем вчинення ОСОБА_1 активних дій щодо спротиву працівникам поліції. При цьому, той факт, що свідок ОСОБА_3 не бачив момент нанесення удару потерпілому, не спростовує показання ОСОБА_7 та ОСОБА_4 .
Крім того, вищевказані показання потерпілого та свідка ОСОБА_4 підтверджуються також дослідженими судами попередніх інстанцій відеозаписами з нагрудних камер інспекторів патрульної поліції.
Так, в ході перегляду відео, зокрема з нагрудної камери потерпілого, встановлено, що під час розмови інспекторів патрульної поліції з ОСОБА_1, останній відмовляється вказати свої анкетні дані та надати будь-який документ, що підтверджує його особу, чинить активний опір на законну вимогу інспекторів проїхати до відділення поліції для встановлення його особи, під час якого завдав удар потерпілому, що спричинило падіння нагрудної камери інспектора патрульної поліції ОСОБА_2 на землю.
Саме про такий розвиток події вказували потерпілий та свідок ОСОБА_4 під час їхнього допиту у суді першої інстанції.
Отже, місцевим судом, що, як правильно вказує у касаційній скарзі прокурор, було залишено поза увагою апеляційним судом, істотно порушено вимоги ст. 94 КПК, не надано оцінки усім доказам в їх сукупності, що призвело до передчасного висновку про кваліфікацію дій ОСОБА_1 за ст. 128 КК.
А саме: ч. 2 ст. 345 КК передбачена відповідальність особи за умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам побоїв, легких тілесних ушкоджень у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків.
Потерпілими від цього злочину можуть бути, у тому числі працівники правоохоронного органу.
Об`єктивна сторона злочину може бути виражена у заподіянні побоїв, а також тілесних ушкоджень - легких, середньої тяжкості або тяжких, суб`єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та мотивом: у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків.
Вчинення злочину під час виконання особою службових обов`язків означає, що посягання має місце під час реалізації цією особою наданих їй прав на виконання обов`язків, які встановлені відповідними нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність представника влади або органу, в якому працює особа, яка відповідає ознакам потерпілого від цього злочину.
Натомість, як констатувалося на підставі вищевикладених доказів, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що злочин ОСОБА_1 був вчинений відносно інспекторів Управління патрульної поліції у м. Києві ОСОБА_8 та ОСОБА_7, які, виконуючи свої службові об`явки з охорони громадського порядку, прибули за викликом до будинку АДРЕСА_2, де зупинили особу, за підозрою у скоєнні адміністративного правопорушення, яким виявився ОСОБА_1, і будучи у форменому одязі, маючи нагрудні значки працівників поліції, представилися інспекторами патрульної поліції, назвавши ОСОБА_1 свої посади, спеціальні звання і прізвища, та підстави його затримання. Надалі ОСОБА_1 відмовився повідомити інспекторам патрульної поліції свої анкетні дані та/або надати документи, які посвідчують його особу, що стало підставою для інспекторів ОСОБА_4, та ОСОБА_2 для затримання ОСОБА_1 з метою доставлення до відділення поліції для встановлення особи та з`ясування обставин порушення. Оскільки ОСОБА_1 добровільно відмовився виконати законні вимоги інспекторів патрульної поліції, останні почали застосовувати до нього заходи фізичного впливу, взявши ОСОБА_1 під руку, однак він з метою уникнення затримання та відповідальності, усвідомлюючи, що зазначені особи являються працівниками правоохоронного органу та перебувають під час виконання службових обов`язків, почав чинити їм активний опір, під час якого завдав інспектору патрульної поліції ОСОБА_7 один удар головою в ділянку голови, чим спричинив останньому тілесне ушкодження у вигляді травматичного перелому правої лицевої дуги.
Таким чином, юридично значима обставина про те, що ОСОБА_1 достеменно був обізнаний про спеціальний службовий статус потерпілого, не отримала належної оцінки судами попередніх інстанцій.
Окрім того, передчасним є і висновок у вироку місцевого суду та ухвалі апеляційного суду про відсутність умислу у діях ОСОБА_1 на спричинення потерпілому тілесних ушкоджень.
Зокрема, у фабулі обвинувачення, визнаного судом доведеним, встановлено, що саме в результаті поведінки ОСОБА_1 (здійснення різкого руху головою назад і завдання удару своєю головою в ділянку голови потерпілого) ОСОБА_7 спричинено тілесні ушкодження. Наведене ґрунтується, у тому числі на показаннях самого ОСОБА_1, який підтверджував такий факт. Як доведеним визнано і те, що дії обвинуваченого мали активний характер, у зв`язку із намаганням уникнути адміністративного затримання та протидіяти одяганню на нього кайданок.
За таких обставин висновки про відсутність умислу на спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_7 є неумотивованими.
З огляду на це твердження у вироку місцевого суду, які визнано правильними в ухвалі апеляційного суду, про те, що спричинення тілесних ушкоджень інспектору патрульної поліції ОСОБА_7 за викладених обставин є діянням, яке посягає виключно на охоронюваний законом порядок суспільних відносин у сфері життя та здоров`я особи, є передчасними.
Такі висновки зроблено без урахування того, що ст. 345 КК і ст. 128 КК є відповідно спеціальною і загальною нормами, а тому за наявності потерпілого із спеціальним статусом підлягає застосуванню саме ст. 345 КК.
За вищевикладених обставин, Верховний Суд дійшов до висновку, що апеляційний суд формально розглянув кримінальне провадження щодо ОСОБА_1, чим порушив право учасників процесу на об`єктивний, неупереджений розгляд кримінального провадження в апеляційному суді.
Таким чином, апеляційний суд порушив вимоги ст. 419 КПК при розгляді провадження в апеляційному порядку, що перешкодило суду постановити законне та обґрунтоване рішення, і відповідно до ч. 1 ст. 412, пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК є підставою для його скасування,з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суду необхідно повно й всебічно, з використанням усіх процесуальних можливостей, ретельно дослідити обставини, які мають значення для кримінального провадження, надати переконливі відповіді на усі доводи апеляційної скарги прокурора та ухвалити законне, обґрунтоване і вмотивоване рішення, з дотриманням норм процесуального і матеріального права.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд