Постанова
Іменем України
15 червня 2021 року
м. Київ
справа № 761/23325/17
провадження № 61-5841св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Міністерство юстиції України,
третя особа - державна установа "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України",
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства юстиції України на постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, третя особа - державна установа "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України", про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовна заява мотивована тим, що 30 вересня 2014 року наказом Державної пенітенціарної служби України № 145/ОС-14 його призначено на посаду директора Департаменту забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України.
18 жовтня 2016 року наказом Міністерства юстиції України № 2984/5 Департамент забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України перейменовано в Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України.
Наказом Міністерства юстиції України від 30 січня 2017 року № 420/К у зв`язку з перейменуванням Департаменту забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України у Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2016 року № 2984/5 та з метою приведення у відповідність посад, позивача було визнано таким, що з 31 січня 2017 року обіймає посаду директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України.
Наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2017 року № 878/5 утворено державну установу "Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України" та припинено в результаті реорганізації шляхом приєднання Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України.
20 березня 2017 року йому вручено попередження про звільнення, яке обґрунтоване тим, що Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України припиняється шляхом приєднання до державної установи "Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України" та внаслідок цього скорочується посада директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України. Згідно з попередженням про звільнення він підлягав звільненню протягом двомісячного строку з моменту отримання вказаного попередження.
Наказом Міністерства юстиції України від 26 травня 2017 року № 1961/К його звільнено з посади директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України з 30 травня 2017 року у зв`язку з реорганізацією установи відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Вважаючи таке звільнення незаконним, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним та скасувати наказ Міністерства юстиції України про його звільнення від 26 травня 2017 року № 1961/К; поновити його на посаді директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України; стягнути з Міністерства юстиції України середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку середньомісячного заробітку (доходу) на день звільнення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2020 року у складі судді Рибака М. А. в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України припинив свою діяльність, його штат скорочено, у зв`язку з чим на момент попередження позивача про звільнення та звільнення його була відсутня відповідна посада.
Позивача відповідно до вимог статті 49-2 КЗпП України було попереджено за два місяці про його звільнення внаслідок скорочення посади директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, яку він обіймав. Відповідачем було дотримано порядок звільнення позивача з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. У даному випадку відбулося звільнення позивача у зв`язку із реорганізацією підприємства, в результаті якої можливість запропонувати йому іншу роботу на тому самому підприємстві була відсутня з огляду на повне скорочення штату. За вказаних обставин у відповідача була відсутня можливість запропонувати позивачу іншу роботу на вказаному підприємстві.
Постановою Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2020 року скасовано та прийнято постанову, якою позов задоволено.
Визнано недійсним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 26 травня 2017 року № 1961/К про звільнення ОСОБА_1 з посади директора державної установи "Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України".
Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України.
Стягнуто з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 142 021,85 грн, без врахування податків та інших обов`язкових платежів.
Вирішено питання судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що жодних доказів, які б підтверджували, що позивач відмовився від переведення на іншу роботу, а також, що роботодавець не мав можливості перевести позивача з його згоди на іншу роботу матеріали справи не містять, а отже при звільненні ОСОБА_1 з роботи відповідачем було порушено вимоги статей 40, 49-2 КЗпП України, а тому позовна вимога про скасування наказу та поновлення позивача на посаді є обґрунтованою та підлягає до задоволення.
Враховуючи, що позивач був незаконно звільнений 26 травня 2017 року та має бути поновленим на роботі, апеляційний суд прийшов до висновку, що позивач має право на середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 травня 2017 року до 03 березня 2021 року, тобто, 45 місяців з 26 травня 2017 року до 26 лютого 2021 року та 3 робочих дні з 01 березня до 03 березня 2021 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, Міністерство юстиції України, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Шевченківського районного суду міста Києва.
19 травня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що відповідач законно звільнив ОСОБА_1 із займаної посади, оскільки відбулася ліквідація установи та інші вакантні посади були відсутні.
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 березня 2021 року в справі № 570/2709/19 та від 27 березня 2019 року в справі № 212/9737/15-ц.
Доводи інших учасників справи
У травні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги.
У червні 2021 року державна установа "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" подала пояснення до касаційної скарги, в яких вказує на законність дій відповідача стосовно звільнення позивача.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 30 вересня 2014 року наказом Державної пенітенціарної служби України № 145/ОС-14 ОСОБА_1 призначеного на посаду директора Департаменту забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України (т. 1 а. с. 165).
Наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2016 року № 2984/5 Департамент забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України перейменовано на Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України та переведено до сфери управління Міністерства юстиції України (т. 1 а. с. 116).
Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України мав статус юридичної особи, ідентифікаційний код 08565003, дані про основний вид економічної діяльності: державне управління загального характеру (т. 1 а. с. 125).
Наказом Міністерства юстиції України від 30 січня 2017 року № 420/К у зв`язку з перейменуванням Департаменту забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України у Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2016 року № 2984/5 та з метою приведення у відповідність посад, ОСОБА_1 визнано таким, що з 31 січня 2017 року обіймає посаду директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України (т. 1 а. с. 166).
Наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2017 року № 878/5 утворено державну установу "Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України" та припинено Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України та бюджетну установу "Управління капітального будівництва та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України" в результаті реорганізації шляхом приєднання останніх до державної установи "Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України". Установлено, що після завершення процедури припинення Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України та бюджетної установи "Управління капітального будівництва та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України" їх права та обов`язки перейдуть до державної установи "Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України" (т. 1 а. с. 170-186).
20 березня 2017 року ОСОБА_1 під особистий підпис вручено попередження про звільнення, в якому зазначено, що Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України припиняється шляхом приєднання до державної установи "Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України". Внаслідок скорочення посади директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України ОСОБА_1 підлягав звільненню протягом двомісячного строку з моменту отримання вказаного попередження (т. 1 а. с. 126).
24 травня 2017 року ОСОБА_1 написав і подав заяву на ім`я виконуючого обов`язки Державного секретаря Міністерства юстиції України, в якій просив звільнити його з роботи відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України з 30 травня 2017 року та виплатити вихідну допомогу у зв`язку із звільненням (т. 1 а. с. 168).
Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 28 березня 2017 року № 1223/к визнано таким, що втратив чинність наказ Міністерства юстиції України від 28 листопада 2016 року № 5341/к та скорочено організаційну структуру та штат Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України. Визнано таким, що втратив чинність наказ Міністерства юстиції України від 21 лютого 2017 року № 827/к та скорочено структуру бюджетної установи "Управління капітального будівництва та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України" (т. 1 а. с. 53).
Наказом Міністерства юстиції України від 26 травня 2017 року № 1961/К ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України 30 травня 2017 року у зв`язку з реорганізацією установи, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Підстава звільнення: наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2017 року № 878/5, попередження про звільнення ОСОБА_1 від 17 березня 2017 року, заява ОСОБА_1 про звільнення від 24 травня 2017 року (т. 1 а. с. 136, 167).
Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 14 липня 2017 року № 2239/5 державну установу "Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України" перейменовано у державну установу "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" (т. 1 а. с. 208).
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, третя особа - державна установа "Генеральна дирекція державної кримінально-виконавчої служби України", про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 червня 2018 року скасовано. Провадження у справі закрито. Роз`яснено ОСОБА_1 його право на звернення за захистом своїх прав в порядку цивільного судочинства.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно із частиною четвертою статті 36 КЗпП України у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (вивільнення працівників).
З огляду на частину першу статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці, а згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з частиною третьою статті 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Під час розгляду трудових спорів, пов`язаних зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Процедура звільнення працівника у разі скорочення має відбуватися на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, відповідно до якого скорочення чисельності або штату працівників - одна з підстав для розірвання трудового договору.
Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.
При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 201/6689/19 (провадження № 61-5965св20).
Відповідно до частин першої, п`ятої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій припиняються всі її права та обов`язки. У разі ліквідації вся чисельність працівників скорочується та весь штат працівників ліквідується.
Реорганізація - це інша форма припинення юридичної особи. Під час реорганізації юридична особа теж припиняється, однак всі її права й обов`язки у порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. Реорганізація може здійснюватися злиттям, приєднанням, поділом та перетворенням юридичної особи за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.
Враховуючи, що реорганізація (припинення) Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, загальною чисельністю посад - 231,5 (т. 1 а. с. 34-41) відбулася шляхом приєднання до державної установи "Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України", загальною чисельністю посад - 280 (т. 1 а. с. 54-65), до якої перейшли всі права й обов`язки припиненої установи, відповідач повинен був запропонувати ОСОБА_1 іншу роботу в новоствореній установі.
Верховний Суд України в постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі № 810/1783/13-а неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Оскільки жодних доказів, які б підтверджували, що позивач відмовився від переведення на іншу роботу, а також, що роботодавець не мав можливості перевести позивача з його згоди на іншу роботу матеріали справи не містять, а тому апеляційний суд дійшов правильного висновку, що при звільненні ОСОБА_1 з роботи відповідачем було порушено вимоги статей 40, 49-2 КЗпП України, а тому позовна вимога про скасування наказу та поновлення позивача на посаді є обґрунтованою та підлягає до задоволення.
Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Оскільки підстав для звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України не встановлено і відповідач законність звільнення не довів, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав, відповідно до статті 235 КЗпП України, для його поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував волевиявлення заявника на звільнення, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції та їм надана належна правова оцінка.
Верховний Суд зазначає, що у поданій ОСОБА_1 заяві від 24 травня 2017 року про звільнення немає посилання на його власне бажання як підставу звільнення, а вказано причину звільнення у зв`язку з реорганізацією за статтею 40 КЗпП України.
За змістом частини першої статті 38, пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України право розірвати трудовий договір, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні працівник має лише в разі ініціювання звільнення з роботи за власним бажанням.
Отже, подана позивачем заява про звільнення від 24 травня 2017 року у зв`язку з реорганізацією підприємства на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України не звільняла відповідача від обов`язку запропонувати ОСОБА_1 будь-яку іншу посаду в новоствореній установі.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 березня 2021 року в справі № 570/2709/19 та від 27 березня 2019 року в справі № 212/9737/15-ц, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин даної справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.
У справі № 570/2709/19 відсутні відомості про те, що відбулася реорганізація, а у справі № 212/9737/15-ц постановою Верховного Суду від 03 березня 2021 року залишено без змін судові рішення попередніх інстанцій про поновлення позивача на роботі.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.