Постанова
Іменем України
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 203/2861/19
провадження № 61-19060св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Управління-служба у справах дітей Центральної районної у м. Дніпрі ради, про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_2, поданою представником Машкевич Ольгою Вікторівною, на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2019 року, ухвалене суддею Казак С. Ю., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Управління-служба у справах дітей Центральної районної у м. Дніпрі ради, про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов мотивований тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . У червні 2015 року на прохання її онука ОСОБА_2, вона зареєструвала його та правнука ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у своїй квартирі. Після реєстрації відповідач разом із сином у квартирі за вказаною вище адресою не проживали, житлово-комунальні послуги не оплачували. Від родичів їй стало відомо про те, що відповідач разом із сином мешкають за кордоном. Посилаючись на ці обставини, а також на те, що вона має намір продати належну їй квартиру, але через реєстрацію у ній ОСОБА_2 і ОСОБА_3, не може реалізувати свої права власника, просила усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1, визнавши відповідачів такими, що втратили право користування нею.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що наявність реєстрації відповідачів в належній позивачці на праві власності квартирі та непроживання останніх у ній понад один рік, створює останній перешкоди у розпорядженні своєю власністю, що з огляду на положення статей 319, 321, 391 ЦК України та статей 150 ЖК України є неприпустимим.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Машкевич О. В., у якій вона просить скасувати рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року і передати справу на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права (стаття 411 ЦПК України), а саме ухвалення судом першої інстанції рішення за відсутності відповідача, якому взагалі не було повідомлено про дату, час і місце розгляду справи. На ці порушення норм процесуального права звертав увагу відповідач і в поданій до суду апеляційної інстанції апеляційній скарзі, однак ці доводи не були перевірені судом. Також суди не дослідили зібрані у справі докази, що були подані відповідачем.
Крім того, суди в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 грудня 2018 року у справі № 759/19394/15-ц (провадження № 61-9128св18), від 12 вересня 2018 року у справі № 727/11132/14-ц (провадження № 61-22201св18).
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
05 квітня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
15 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини у справі, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, яка належить їй на праві особистої приватної власності відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 21 листопада 1996 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 квітня 2006 року (а. с. 18, 21).
У вказаній квартирі разом з позивачем зареєстровані онук позивачки ОСОБА_2 та його син і правнук позивачки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідачі в квартирі були зареєстровані у червні 2015 року (а. с. 22), але не проживають з травня 2016 року. Комунальні послуги не оплачують.
Непроживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_1 підтверджено актом від 27 червня 2019 року (а. с. 16) та показами свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6 .
Посилаючись на положення статей 319, 321, 391 ЦК України, ОСОБА_1 як власник вищезазначеної квартири просила усунути їй перешкоди у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, а також якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалені у справі судові рішення не відповідають цим вимогам.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині першій статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини та практику ЄСПЛ як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (№ 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).
Право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене сенсу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) зазначено, що відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
Згідно зі статтею 211 ЦПК України розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.
Порядок виклику та вручення судових повісток визначено у статтях 128,
Частинами другою та п`ятою статті 128 ЦПК України передбачено, що суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
Разом із цим пунктом 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України встановлено, що у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.
Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання.
Як видно із позовної заяви згідно з відомостями адресно-довідкового підрозділу Головного управління Державної міграційної служби України станом на 27 серпня 2019 року місцем проживання ОСОБА_2 є квартира АДРЕСА_1 (а. с. 58-59).
Водночас матеріали справи взагалі не містять доказів надсилання судових повісток відповідачу.
Суд першої інстанції, замість надсилання відповідачу судових повісток на визначену адресу, обмежився розміщенням оголошення про виклик ОСОБА_2 в судове засідання на офіційному веб-порталі судової влади України.
У постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 283/289/18-ц (провадження № 61-18125св19), від 12 березня 2020 року у справі № 522/5315/15-ц (провадження № 61-40463св18), від 03 лютого 2021 року у справі № 309/1214/16-ц (провадження № 61-14277св20) суди дійшли висновку про те, що опублікуванню оголошенню про виклик на веб-сайті судової влади України повинно передувати з`ясування місця проживання (перебування) відповідача. З`ясувавши місце проживання (перебування) відповідача, суд відповідно статей 128, 130 ЦПК України, на цю адресу надсилає йому судову повістку про виклик у судове засідання.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що всупереч наведеним нормам процесуального права, положенням Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини, суд першої інстанції розглянув і вирішив справу за відсутності відповідача, не повідомивши йому про час та місце розгляду справи, чим порушив його право брати участь у судових засіданнях, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, поданій до суду апеляційної інстанції, вказав адресу свого місця реєстрації: АДРЕСА_1, та адресу місцезнаходження: АДРЕСА_3 .
Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
З матеріалів справи вбачається, що кореспонденція була направлена судом апеляційної інстанції на його адресу: АДРЕСА_1, та повернулася з відміткою "за закінченням терміну зберігання". У той же час суду апеляційної інстанції була відома інформація щодо місця перебування (проживання) відповідача на території Федеративної Республіки Німеччина, проте на цю адресу повідомлення не надсилалися.
Відповідно до частин першої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
З протоколу судового засідання в суді апеляційної інстанції від 17 листопада 2020 року вбачається, що апеляційний суд відхилив клопотання представника відповідача про дослідження нових доказів. При тому, що подати такі докази в суді першої інстанції відповідач не міг через невиконання судом першої інстанції вимог процесуального закону.
Хоча представництво інтересів відповідача в засіданні апеляційного суду було забезпечено, він був позбавлений можливості подання доказів, що заперечували позовні вимоги, а суди не забезпечили змагальність процесу та в порушення принципів, закладених у статтях 2, 12 ЦПК України, ухвалили рішення, що ґрунтувалося на доказах наданих лише позивачем.
Колегія суддів також звертає увагу на те, що статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції, охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Концепція "житла" має важливе значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Пунктом 2 статті 8 Конвенції визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
З іншого боку, згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У цій справі судам необхідно було, забезпечивши сторонам рівну можливість доводити свою позицію щодо позовних вимог, вирішити питання щодо пропорційності пріоритетів правового захисту ОСОБА_1 та прав і інтересів неповнолітнього ОСОБА_3, 2015 року народження, у разі визнання його таким, що втратив право на користування житлом.
При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з наявними у матеріалах справи відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 05 березня 2020 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Петренко Т. В. внесла запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 05 березня 2020 року (а. с. 142).
Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи викладене, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2019 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду