Постанова
Іменем України
15 червня 2021 року
м. Київ
справа № 595/970/20
провадження № 61-4017св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданніу порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 02 грудня 2020 року в складі судді: Федорончука В. Б., та постанову Тернопільського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Гірського Б. О., Бершадської Г. В.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим будинком.
Первісний позов мотивований тим, що ОСОБА_1 на праві особистої власності належить житловий будинок по АДРЕСА_1, що підтверджено відповідним штемпелем у договорі довічного утримання, який був укладений 06 грудня 2005 року нею з ОСОБА_4 . Вказаний договір не укладався нею в інтересах сім`ї, відповідно до статті 61 СК України, а тому не створював жодних обов`язків для відповідача - її колишнього чоловіка, підтвердженням чому є відсутність його обов`язкової згоди на укладення цього договору, згідно положень статті 65 СК України. У зазначеному будинку, крім неї, зареєстровані відповідач ОСОБА_2 та їх діти. З жовтня 2018 року відповідач за місцем реєстрації не проживає, комунальні послуги не сплачує, не несе інших витрат по утриманню даного житлового приміщення.
ОСОБА_1 просила:
усунути перешкоди у користуванні житловим будинком, шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням по АДРЕСА_1 .
У липні 2020 року ОСОБА_2 звернувся з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя та про визнання права власності на майно.
Зустрічний позов мотивований тим, що 17 січня 1997 року між сторонами зареєстровано шлюб. 06 грудня 2005 року приватним нотаріусом Бучацького районного нотаріального округу Іванів Л. І. посвідчено договір довічного утримання, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . За умовами договору ОСОБА_1 отримала у власність житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 . Разом з сторонами у справі в будинку АДРЕСА_1 проживав ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . На день смерті ОСОБА_4 та на день укладення договору довічного утримання у житловому будинку проживали та були зареєстровані ОСОБА_2, дружина ОСОБА_1 та їх діти: дочка ОСОБА_5 та син ОСОБА_6 . Вони за час спільного проживання в одному будинку користувалися будинком, утримували його та обслуговували, дбали про будинок, проводили ремонтні роботи, обробляли землю, за спільні кошти сплачували комунальні послуги. Після смерті ОСОБА_4, сторони спільно та за власний рахунок поховали останнього, а також справили поминальні обіди. ОСОБА_2 працював водієм у ТОВ "Нечипорук транспорт Сервіс" та "Транссервіс № 1", відповідач працювала медичною сестрою в Бучацькій районній поліклініці, зароблені кошти вносилися до сімейного бюджету, як спільне майно подружжя ОСОБА_2 . За кошти купували продукти харчування, одяг, ліки та інші речі як для себе так і для дітей, а також за ці кошти відповідач, як сторона договору довічного утримання, і він, як чоловік останньої, матеріально забезпечували ОСОБА_4, а саме купували останньому продукти харчування, з них готували йому їжу, при необхідності купували ліки, таким чином дбали про нього і про його здоров`я. Житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1, який ОСОБА_1 набула у власність у період шлюбу з ним, на підставі договору довічного утримання, є їх спільною сумісною власністю подружжя. Метою укладення договору довічного утримання між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 були не лише особисті інтереси ОСОБА_1, а й інтереси, на день укладення договору довічного утримання, подружжя, а на даний час, колишнього подружжя сторін.
ОСОБА_2 просив:
визнати житловий будинок по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя;
поділити між ним та ОСОБА_1 спірний житловий будинок, визнавши, за кожним, право власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Бучацького районного суду від 28 липня 2020 року зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя та про визнання права власності на майно, прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим будинком та вимоги за зустрічним позовом об`єднано в одне провадження з первісним позовом.
Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 02 грудня 2020 року взадоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя та про визнання права власності на майно задоволено.
Визнано, що житловий будинок АДРЕСА_1 є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований в АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований в АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щоконструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Згідно частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Набувачами за договором можуть бути кілька фізичних осіб, які стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання, на праві спільної сумісної власності, та відповідно несуть солідарний обов`язок перед відчужувачем (частина третя статті 746 ЦК України). Договір довічного утримання є відплатним договором, доказів того, що це майно придбалося не з використанням коштів сімейного бюджету чи справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім`ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов`язані із сімейними (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17) ОСОБА_1 не надала.
Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 березня 2020 року, яке набрало законної сили, відмовлено в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення. Судом встановлено, що спірне житло по АДРЕСА_1 придбане сторонами у період їх шлюбу. Згідно статті 63 СК України дружина й чоловік мають рівні права володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Представник ОСОБА_1 у судовому засіданні стверджував, що спірний житловий будинок є особистою власністю ОСОБА_1, однак, доказів, які б підтверджували той факт, що житловий будинок є особистою власністю позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом, не надано. Суд відхилив як доказ права особистої власності ОСОБА_1 на будинок - штемпель на договорі довічного утримання, який зареєстровано 10 січня 2006 року Бучацьким районним бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 11-Д, за реєстраційним номером 277, на якому є слова "зареєстрований на праві особистої власності за ОСОБА_1", оскільки між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 договір довічного утримання укладено в інтересах сім`ї, тобто, під час перебування ОСОБА_1 з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Представник ОСОБА_1 ОСОБА_3 необґрунтовано посилався на статтю 65 СК України щодо згоди другого з подружжя на укладення договорів одним із подружжя, оскільки стаття 65 СК України стосується договорів, які подружжя або один з них укладає з іншими особами щодо майна, яке їм належить на праві спільної сумісної власності. Згідно статей 60, 61, 65 СК України спірне майно - житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, є спільною сумісною власністю подружжя, яка підлягає поділу та за кожною із сторін необхідно визнати право власності на Ѕ частину вказаного житлового будинку.
Оскільки ОСОБА_2 належить Ѕ частки в праві спільної власності на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що по АДРЕСА_1, його право є непорушним, а тому він не може бути визнаний таким, що втратив право користування вказаним житловим будинком, у зв`язку з чим позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 22 лютого 2021 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Бучацького районного суду від 02 грудня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що договір довічного утримання було укладено в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних з сім`єю інтересах ОСОБА_1, тому ОСОБА_2 є співвласником спірного будинку. Посилання в апеляційній скарзі про те, що наявність штемпеля на договорі довічного утримання, який зареєстровано 10 січня 2006 року Бучацьким районним бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 11-Д, за реєстраційним номером 277, на якому є слова "зареєстрований на праві особистої власності за ОСОБА_1, не дає підстав вважати будинок спільною сумісною власністю подружжя, оскільки судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 договір довічного утримання укладено в інтересах сім`ї, тобто під час перебування ОСОБА_1 з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який виконував обов`язки за таким договором солідарно з набувачем ОСОБА_1 .
Колегія суддів відхилила твердження в апеляційній скарзі про пропуск ОСОБА_2 позовної давності. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. Суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_2 не пропущено позовну давність, оскільки про порушення своїх прав він дізнався лише весною 2020 року, після розгляду в суді справи про визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим будинком. Тому ОСОБА_2 не пропущено позовну давність на подання позову про визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя та про визнання права власності на майно.
Аргументи учасників справи
У березні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 02 грудня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року, в якій просила скасувати оскаржені судові рішення та передати справу на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що житловий будинок належить ОСОБА_1 на праві особистої власності, що підтверджено відповідним штемпелем (відміткою) у договорі довічного утримання. Вказаний договір через відмову чоловіка ОСОБА_2 щодо його згоди на укладення такого договору не укладався ОСОБА_1 в інтересах сім`ї, а тому не створював жодних обов`язків і прав для відповідача. Необґрунтованим є посилання судів на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 березня 2020 року у справі № 595/1797/19, оскільки у цій справі було помилково долучено копію другого примірника договору довічного утримання, на якому не ставиться відмітка районного БТІ про те, що вказане майно зареєстровано за ОСОБА_1 на праві особистої власності.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року: відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 02 грудня 2020 року відмовлено.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 22 квітня 2021 року зазначено, що Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.