Постанова
Іменем України
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 205/9586/16-ц
провадження № 61-5315 св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
треті особи: орган опіки та піклування Новокодацької районної у м. Дніпрі ради, Новокодацький відділ державної виконавчої служби у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), ОСОБА_3 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовомдо ОСОБА_2, треті особи: орган опіки та піклування Новокодацької районної у м. Дніпрі ради, Новокодацький відділ державної виконавчої служби у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), ОСОБА_3, про витребування майна із чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що 21 вересня 2010 року між нею (покупцем) та ОСОБА_5 (продавцем) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Білоус С. В. Право власності на вказану квартиру на своє ім`я вона не зареєструвала, оскільки є громадянкою Росії та після придбання житла вимушена була повернутися до місця свого постійного проживання у зв`язку з хворобою батька. В подальшому вона також не могла зареєструвати право власності на квартиру у зв`язку за накладенням на квартиру арешту.
12 лютого 2015 року вона дізналася, що належна їй на праві власності квартира АДРЕСА_1 продана на електронних торгах, які були проведені ДП "Інформаційний центр" на замовлення Ленінського відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (далі - Ленінський ВДВС ДМУЮ), про що було складено протокол проведення електронних торгів від 12 лютого 2015 року № 49479, у порядку, встановленому для виконання судових рішень про стягнення боргу з ОСОБА_5
26 березня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Стародубцевою В. М. було видано свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів на ім`я ОСОБА_3
09 жовтня 2015 року ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О. за реєстровим № 2114.
Вказувала, що рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року, яке набрало законної сили, за нею визнано право власності на спірну квартиру. Отже, відповідач набув право власності на це майно неправомірно, всупереч вимогам частини другої статті 328 ЦК України.
Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на свою користь квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 30,5кв. м, житловою площею 18,4 кв. м.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира АДРЕСА_1, власником якої на підставі договору купівлі-продажу від 21 вересня 2010 року є ОСОБА_1, вибула із її власності поза її волею, продана на електронних торгах у порядку, встановленому для виконання судових рішень за боргами попереднього власника квартири - ОСОБА_5 та в подальшому відчужена на користь ОСОБА_2, що є підставою для витребування спірної квартири у добросовісного набувача ОСОБА_2 на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року апеляційні скарги Новокодацького відділу державної виконавчої служби у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) та ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня 2019 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до частин третьої та четвертої статті 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Апеляційним судом встановлено, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений 21 вересня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Білоус С. В., державну реєстрацію не пройшов. Право власності на спірну квартиру позивач набула на підставі рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року вже після проведення електронних торгів по реалізації квартири, які відбулися 12 лютого 2015 року. Тому відсутні правові підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, для витребування спірної квартири у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 183/7765/15, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 205/9586/16-ц із Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 травня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає з моменту такого посвідчення. Отже, право власності на спірну квартиру ОСОБА_1 набула з моменту посвідчення цього договору нотаріусом, а саме 21 вересня 2010 року.
Апеляційним судом не враховано вимоги пункту 1 частини першої статті 346 ЦК України, відповідно до якої право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна. Таким чином, право власності ОСОБА_5 на спірну квартиру припинилось з моменту її відчуження й станом на час накладення на квартиру арешту державним виконавцем власником квартири остання не була. Спірна квартира продана на прилюдних торгах у порядку, встановленому для виконання судових рішень про стягнення боргу з ОСОБА_5, тоді як рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року, яке набрало законної сили, за ОСОБА_1 визнано право власності на цю квартиру.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2020 року Новокодацький відділ державної виконавчої служби у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню у зв`язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, апеляційним судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що згідно Інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 02 березня 2009 року.
21 вересня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, яка складається з: 1 - коридору, 2 - санвузла, 3 - кухні, 4 - житлової, І - балкону, загальною площею 30,5 кв. м, житловою - 18,4 кв. м. Продаж квартири вчинено за 37 508 грн. Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Білоус С. В. за реєстровим № 867 (а. с. 34-36, т. 1).
Право власності на вказану квартиру за договором купівлі-продажу від 21 вересня 2010 року на своє ім`я ОСОБА_1 не зареєструвала.
Позивач зазначала, що 02 лютого 2015 року їй стало відомо, що вказана квартира виставлена Ленінським ВДВС ДМУЮ на електронні торги для реалізації у порядку, встановленому для виконання судових рішень, по зведеному виконавчому провадженню про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованості.
Апеляційним судом перевірено та досліджено матеріали виконавчого провадження, з яких встановлено, що на примусовому виконанні в Ленінському ВДВС ДМУЮ перебували: виконавчий лист № 2-1423/2011, виданий 03 червня 2011 року Ленінським районним судом м. Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованості у розмірі 19 383,85 грн (ВП № 40605867); виконавчий лист № 200/11076/13, виданий 16 жовтня 2013 року Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованості у розмірі 28 972,78 грн (ВП № 41535649); виконавчий лист № 200/11076/13, виданий 16 жовтня 2013 року Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" судового збору в розмірі 229,40 грн (ВП № 41535781).
Постановою державного виконавця Ленінського ВДВС ДМУЮ Єремєєвої О. О. від 11 листопада 2013 року відкрито виконавче провадження ВП №40605867 з виконання виконавчого листа № 2-1423/2011, виданого 03 червня 2011 року Ленінським районним судом м. Дніпропетровська, про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" боргу в розмірі 19 383,85 грн (а. с. 164, т. 1).
Постановою державного виконавця Ленінського ВДВС ДМУЮ Єремєєвої О. О. від 14 листопада 2013 року накладено арешт на все майно ОСОБА_5
08 лютого 2014 року старшим державним виконавцем Ленінського ВДВС ДМУЮ Єремєєвою О. О. складено акт опису та арешту майна боржника ОСОБА_5, а саме: квартири АДРЕСА_1 .
04 лютого 2015 року та 11 лютого 2015 року позивач через свого представника - ОСОБА_7 зверталася до Ленінського ВДВС ДМУЮ із заявами про зняття з продажу на електронних торгах квартири АДРЕСА_1, що належить їй на праві власності, які були залишено без задоволення.
12 лютого 2015 року квартира АДРЕСА_1 була реалізована на електронних торгах, проведених ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України на замовлення Ленінського ВДВС ДМУЮ, переможцем торгів визнано учасника № 8, що підтверджується протоколом № 49479 проведення електронних торгів від 12 лютого 2015 року (а. с. 11, т. 1).
02 березня 2015 року старшим державним виконавцем Ленінського ВДВС ДМУЮ Єремєєвою О. О. було складено акт проведення електронних торгів (аукціону) по реалізації арештованого майна, згідно якого переможцем торгів став ОСОБА_3 (а. с. 12, т. 1).
Постановою старшого державного виконавця Ленінського ВДВС ДМУЮ Єремєєвої О. О. від 19 березня 2015 року виконавче провадження закінчено.
26 березня 2015 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, зареєстроване 26 березня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
На підставі договору купівлі-продажу від 09 жовтня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. за реєстровим № 2114, ОСОБА_3 відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 (а. с. 13-14, т. 1).
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 (а. с. 15, т. 1).
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року, яке набрало законної сили, за ОСОБА_1 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 16-17, т. 1).
Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2018 року у справі № 205/1093/15-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до Новокодацького відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції, ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України, треті особи: ПАТ КБ "ПриватБанк", ОСОБА_9, ОСОБА_2, про визнання недійсними електронних торгів з реалізації спірного нерухомого майна, оформлених протоколом від 12 лютого 2015 року, визнання недійсним акту державного виконавця від 02 березня 2015 року про проведення електронних торгів по реалізації арештованого нерухомого майна, визнання незаконним та скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, виданого 26 березня 2015 року на ім`я ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1, - відмовлено (а. с. 94-96, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не забороняються законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 334 ЦК України (в редакції станом на 21 вересня 2010 року) встановлено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Відповідно до статті 657 ЦК України (в редакції станом на 21 вересня 2010 року) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України (в редакції станом на 21 вересня 2010 року), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, 21 вересня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Білоус С. В. та зареєстровано у реєстрі за номером 867.
В договорі зазначено, що він підлягає державній реєстрації відповідно до статті 182 ЦК України, право власності на відчужувану квартиру підлягає державній реєстрації у Комунальному підприємстві "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської області ради.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 21 вересня 2010 року був лише нотаріально посвідчений, державну реєстрацію не пройшов, право власності на спірну квартиру ОСОБА_1 не зареєструвала.
Право власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 набула на підставі рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року, вже після проведення електронних торгів по реалізації спірної квартири, які відбулися 12 лютого 2015 року.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.
Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388
ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило
у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику у його фактичне володіння.
Відповідно до частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, врахувавши усі обставини справи, обгрунтовано виходив із того, що квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_3 на електронних торгах, у порядку, встановленому для виконання судових рішень, в подальшому відчужена відповідачу ОСОБА_2, а тому спірне майно не може бути витребувано у відповідача з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України ЦК України.
Судом апеляційної інстанції враховано, що постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2018 року у справі № 205/1093/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсними електронних торгів з реалізації спірного нерухомого майна, оформлених протоколом від 12 лютого 2015 року, визнання недійсним акту державного виконавця від 02 березня 2015 року про проведення електронних торгів по реалізації арештованого нерухомого майна, визнання незаконним та скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, виданого 26 березня 2015 року на ім`я ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 .
Отже, правомірність проведення електронних торгів з реалізації спірної квартири встановлена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Тому вимоги ОСОБА_1 не можуть бути задоволені з підстав, зазначених у позові.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).
Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 183/7765/15, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах. Крім того, у вказаних справах фактичні обставини відмінні від обставин справи, яка переглядається.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.