Постанова
Іменем України
10 червня 2021 року
м. Київ
справа № 202/5036/16-к
провадження № 51-4090 км 20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Білик Н.В.,
суддів Кравченка С.І., Ємця О.П.
за участю:
секретаря судового засідання Ковтюка В.В.,
прокурора Зленка О.В.,
захисника Бабаніної М.П. (у режимі відеоконференції)
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Бабаніної М.П. на вирок Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2019 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 29 травня 2020 року у кримінальному провадженні № 12016040640001639 за обвинуваченням
ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, раніше судимого за вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2005 року за ч. 3 ст. 289 КК України до 5 років позбавлення волі з конфіскацією Ѕ майна, звільненого 16 жовтня 2008 року умовно-достроково на 1 рік 1 місяць 28 днів,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 115, п.п. 2, 9, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 289 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2019 року ОСОБА_1 засуджений за:
- ч. 2 ст. 289 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років без конфіскації майна, яке є його власністю;
- ч. 1 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років;
- п.п. 2, 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі.
На підставі ч.ч. 1, 2 ст. 70 КК України ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі без конфіскації майна, яке є його власністю.
Зараховано на підставі ч. 5 ст. 72 КК України у строк відбування покарання ОСОБА_1 строк його попереднього ув`язнення з 15 квітня 2016 року до набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 100 739,21 грн. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 1 000 000 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 29 травня 2020 року апеляційну скаргу захисника залишено без задоволення, а вирок районного суду - без зміни.
За вироком суду ОСОБА_1 визнаний винуватим у тому, що він 01 квітня 2016 року у період часу з 17:00 по 20:00 год. у квартирі АДРЕСА_2 під час конфлікту на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, який перейшов у бійку, умисно, з метою протиправного заподіяння смерті іншій людині, наніс удар ножем у ліву частину грудної клітини ОСОБА_3 .
У цей же час малолітній ОСОБА_5, намагаючись захистити останнього, вдарив ОСОБА_1 невстановленим предметом по голові. Після цього ОСОБА_1 з метою приховання вчинення особливо тяжкого злочину, умисно, усвідомлюючи, що ОСОБА_5 є малолітньою дитиною та свідком вбивства ОСОБА_3, наніс ножем малолітньому потерпілому удар в груди, від якого останній впав без ознак життя.
Після цього ОСОБА_1 з метою прискорити настання смерті ОСОБА_3 наніс ножем ще два удари в груди та подушкою надавив на обличчя, тим самим позбавивши його можливості дихати.
В подальшому ОСОБА_1 розчленував трупи та перевіз їх на територію домоволодіння АДРЕСА_1, де спалив.
Крім того, ОСОБА_1 01 квітня 2016 року з метою приховання слідів вчинених злочинів, а саме вивезення трупів ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5, незаконно, повторно, заволодів автомобілем "Suzuki Grand Vitara", який належав ОСОБА_2 та ключі від якого засуджений взяв у квартирі померлого. Тим самим ОСОБА_1 незаконно заволодів транспортним засобом, вартість якого складає 214 147,75 грн.
Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник просить змінити судові рішення, перекваліфікувати дії ОСОБА_1 з п.п. 2, 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України за епізодом умисного вбивства малолітнього ОСОБА_5 на ч. 3 ст. 135 КК України та призначити йому за цим законом покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років і на підставі ст. 70 цього Кодексу призначити засудженому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років без конфіскації майна. Захисник зазначає, що висновки суду про винуватість ОСОБА_1 в умисному вбивстві малолітнього не ґрунтуються на матеріалах провадження, оскільки потерпілий помер від удару головою об акваріум, а засуджений винен лише в тому, що залишив потерпілого в небезпечному для життя стані. Також захисник вказує на те, що в основу вироку в цій частині покладені недопустимі докази, а саме, протоколи слідчих експериментів із підозрюваним, де він визнавав свою вину, у той же час в судовому засіданні ОСОБА_1 відмовився від цих показань, проте суд усупереч принципу безпосередності взяв до уваги саме показання, які засуджений давав під час вказаної слідчої дії.
Позиції інших учасників судового провадження
Від потерпілої ОСОБА_2 надійшла заява, в якій вона заперечувала проти задоволення скарги та просила залишити судові рішення без зміни.
Захисник у судовому засіданні підтримала свою скаргу та просила її задовольнити з наведених у скарзі підстав.
Прокурор у суді касаційної інстанції заперечував проти задоволення скарги, вказував на законність та обґрунтованість судових рішень і просив залишити їх без зміни.
Мотиви суду
Згідно ст. 433 КПКУкраїни суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст.438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
Доводи захисника щодо неповноти та однобічності судового слідства, незгоди з оцінкою окремих доказів, яка надана судами, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії події, що стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, виходячи з вимог ст. 438 КПК України, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Разом з цим, при перегляді судових рішень судом касаційної інстанції у межах передбачених законом повноважень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, за які його засуджено.
Так, із ухваленого вироку слідує, що суд належним чином проаналізував досліджені докази і, дотримуючись вимог ч. 3 ст. 374 КПК України, зазначив з яких саме підстав дійшов висновку про доведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 115, п.п. 2, 9, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 289 КК України.
При цьому доводи, аналогічні тим, що викладені у касаційній скарзі, були ретельно перевірені як місцевим судом, так і судом апеляційної інстанції під час перегляду вироку. Зазначені в рішеннях судів мотиви про визнання доводів сторони захисту безпідставними колегія суддів знаходить обґрунтованими і такими, що відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам.
Зокрема, доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність при кваліфікації дій ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю у засудженого складу інкримінованого йому злочину за епізодом умисного вбивства малолітнього ОСОБА_5 є неприйнятними з огляду на таке.
Суб`єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі умислу, тобто при вчиненні умисного вбивства винний усвідомлює, що своїми діями посягає на життя потерпілого та бажає настання його смерті. Виходячи з положень статей 23, 24 КК України умисел є однією з форм вини, яка включає в себе інтелектуальну та вольову ознаки: усвідомлення характеру свого діяння, передбачення його наслідків та бажання чи свідоме допускання їх настання. Питання про наявність умислу необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Мотив злочину - це усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яке викликає намір діяти певним чином. Мету становить конкретно сформульоване уявлення про бажаний наслідок свого діяння та спрямованість на його досягнення в обраний спосіб.
Для встановлення зазначених обставин, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу, мотиву винного суди дослідили докази, надавши оцінку яким дійшли обґрунтованого висновку про те, що дії ОСОБА_1 за цим епізодом слід кваліфікувати за пунктами 2, 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України.
Так, засуджений у суді не заперечував фактичні обставини скоєння вбивства ОСОБА_3, проте заперечував факт вбивства неповнолітнього ОСОБА_5, стверджував, що останній від його поштовху вдарився головою об акваріум та втратив свідомість. Також ОСОБА_1 підтвердив, що він з метою приховати сліди злочину повернувся до квартири, прибрав там, забрав тіла ОСОБА_3 та ОСОБА_5, вивіз їх до місця свого проживання, де спалив.
Свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 підтвердили, що засуджений привіз до власного будинку великі клітчасті сумки, вміст яких декілька діб спалював у багатті в дворі.
Згідно протоколів огляду місця події, висновків судово-медичних, молекулярно-генетичних та інших експертиз, на рукоятці ножа, виявленого на місці події, виявлені сліди крові, що можуть походити від потерпілого ОСОБА_3, а також у незначній мірі від потерпілого ОСОБА_5 . Крім того, під час проведення слідчих експериментів ОСОБА_1 у присутності захисника розповів та показав механізм заподіяння ним тілесних ушкоджень як потерпілому ОСОБА_3, так і неповнолітньому ОСОБА_5, зокрема, вказував на те, що під час бійки з ОСОБА_3 неповнолітній ОСОБА_5 почав кликати на допомогу, чимось вдарив його по голові. Після цього ОСОБА_1 повернувся до неповнолітнього, підтягнув його до себе і вдарив у груди ножем.
Оскільки наведені докази у повній мірі узгоджуються між собою та з іншими доказами по справі, суд обґрунтовано поклав їх в основу вироку.
Твердження захисника про недопустимість як доказів протоколів проведення слідчих експериментів із підозрюваним, є безпідставними.
Погоджуючись із висновком суду про допустимість такого доказу, як протокол слідчого експерименту, колегія суддів слідує позиції, викладеній в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 вересня 2020 року (справа № 740/3597/17). Згідно даної позиції, метою слідчого експерименту відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК України є перевірка й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення. Проведення за участю підозрюваного слідчого експерименту з метою перевірки й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, крім отримання відомостей, передбачає також здійснення учасниками слідчого експерименту певних дій, спрямованих на досягнення мети цієї слідчої (розшукової) дії.
Відповідно до нормативного змісту засади безпосередності (ст. 23 КПК України), суд досліджує докази безпосередньо з метою встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення, де протокол слідчого експерименту за участю підозрюваного, обвинуваченого є предметом оцінки суду за правилами, визначеними ст. 94 цього Кодексу. Отже, протокол слідчого експерименту після його оцінки судом із точки зору належності, допустимості й достовірності набуває значення судового доказу.
При цьому об`єднана палата зауважила, що термін "показання" в контексті ч. 4 ст. 95 КПК України використовується для позначення відомостей, які надаються в судовому засіданні під час судового провадження. Правило, закріплене в цій нормі, має застосовуватися лише до відомостей, що відповідають ознакам показань як самостійному процесуальному джерелу доказів за вимогами ст. 95 цього Кодексу. Якщо відомості повідомлено підозрюваним, обвинуваченим під час проведення інших процесуальних дій, то вони є складовим компонентом змісту документа як іншого окремого процесуального джерела доказів, зокрема, протоколу слідчого експерименту, де фіксуються його хід та результати. Отже, показання і протокол слідчого експерименту є окремими самостійними процесуальними джерелами доказів, які суд оцінює за правилами ст. 94 КПК України.
За встановленим кримінальним процесуальним законом порядком належна правова процедура проведення слідчого експерименту за участю підозрюваного містить низку процесуальних гарантій, дотримання яких виключає обґрунтовані сумніви щодо правомірного отримання відомостей від суб`єкта за відсутності протиправного тиску на підозрюваного, обвинуваченого, за його волею та вільним волевиявленням, за умов усвідомлення ним права мовчати і не свідчити проти себе, забезпечення права на захист, справедливості кримінального провадження в цілому. До системи таких гарантій належить також участь понятих, здійснення безперервного відеозапису слідчої дії як складові судового контролю за дотриманням засад кримінального провадження, детальне і ґрунтовне роз`яснення прав та процесуальних наслідків участі особи в проведенні слідчого експерименту тощо.
Судами першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно було досліджено протоколи слідчих експериментів від 14 квітня та 11 травня 2016 року за участю ОСОБА_1 й встановлено, що зазначені слідчі дії проведені із дотриманням вимог чинного кримінального процесуального закону. Під час слідчого експерименту, який відбувався у присутності захисника, обвинувачений не тільки розповів, але й показав на місці механізм спричинення ним тілесних ушкоджень, зокрема й малолітньому потерпілому ОСОБА_5 . Обвинувачений показав як під час конфлікту він взяв ніж, яким завдав тілесних ушкоджень ОСОБА_3 . Також показав що після того, малолітній ОСОБА_5 вдарив його чимось по голові, він повернувся, схопив малолітнього за ремінь, підтягнув до себе та вдарив один раз ножем у груди, після чого потерпілий упав. Тобто, слідчі експерименти відбувалися у формі, що містили ознаки відтворення дій, обстановки, обставин події, що свідчить про те, що ці слідчі дії були проведені із дотриманням вимог закону та прав обвинуваченого, а тому вони є допустимими доказами. Суд у вироку послався на протоколи цих слідчих дій як на цілісний документ, що є джерелом доказів, а не на показання обвинуваченого, яке за своєю природою є самостійним джерелом доказів, визначеним ст. 84 КПК України.
Отже, встановлені фактичні обставини кримінального провадження свідчать про те, що суд правильно врахував сукупність усіх обставин вчиненого діяння та дійшов обґрунтованого висновку що винуватість ОСОБА_1 у пред`явленому йому обвинуваченні доведена поза розумним сумнівом, а кваліфікація його дій відповідає встановленим обставинам справи.
Погоджуючись з таким висновком, суд касаційної інстанції звертає увагу на дії засудженого після вчинення ним вбивства потерпілих, направлені на приховання злочину, а саме: повернення в квартиру, її прибирання, розчленування тіл для зручності їх перевезення та спалювання останніх з постійним підтриманням багаття протягом двох діб. Наведений характер дій ОСОБА_1 свідчить про усвідомленість ним своєї поведінки, умисність його дій та бажання настання результату у виді смерті потерпілих.
За викладених обставин колегія суддів дійшла висновку про правильність кваліфікації дій винного за епізодом умисного вбивства потерпілого ОСОБА_5 за п.п. 2, 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України, а тому доводи захисника про перекваліфікацію цих дій на ч. 3 ст. 135 КК України є неспроможними.
Призначене ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчинених злочинів, особу винного, обставини, що обтяжують та пом`якшують покарання.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Як передбачено положеннями ст. 64 КК України, довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.
З матеріалів кримінального провадження слідує, що місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, при призначенні ОСОБА_1 покарання як за кожний злочин, так і остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі, дотримався наведених вище положень закону України про кримінальну відповідальність.
Так, суд урахував, що ОСОБА_1 вчинив три умисних злочини, два з яких є особливо тяжкими, що призвели до непоправних наслідків у вигляді позбавлення життя двох осіб, у тому числі малолітньої дитини. При цьому суд правильно врахував наявність у діях засудженого декількох кваліфікуючих ознак умисного вбивства, що впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину.
Також суд врахував дані про особу ОСОБА_1, який раніше притягався до кримінальної відповідальності, суспільно-корисною працею не займався, не висловлював жалю з приводу заподіяння смерті двом особам, ставиться особливо цинічно до життя людини, нехтує ним як найвищою цінністю, не вибачився перед потерпілими, не намагався відшкодувати шкоду, а отже не розкаявся у своїй поведінці.
Отже, зважаючи на конкретні особливості вчинення злочинів у сукупності з наведеними даними про особу засудженого, суд обґрунтовано зробив висновок, що ОСОБА_1 є особою, виключно небезпечною для суспільства. Тому колегія суддів погоджується з висновками суду про неможливість призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на певний строк і вважає справедливим застосування щодо нього виняткової міри покарання - довічного позбавлення волі.
Суд апеляційної інстанції із дотриманням положень ст. 404 КПК України, у межах своїх повноважень перевірив усі доводи апеляційної скарги захисника, які за змістом є аналогічними доводам його касаційної скарги, навів в ухвалі відповідно до вимог ст. 370, ст. 419 КПК України докладні мотиви на спростування доводів апеляційної скарги, зазначив підстави, з яких скаргу визнано необґрунтованою. Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судових рішень не встановлено.
Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. У зв`язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити судові рішення без зміни.