Постанова
Іменем України
15 червня 2021 року
місто Київ
справа № 0438/3191/2012
провадження № 61-22874св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК",
відповідачі: ОСОБА_1, який діє в своїх та інтересах малолітньої ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 14 вересня 2018 року у складі судді Щербини Н. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У листопаді 2012 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк), яке змінило найменування банку на Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - АТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк), звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відповідачів.
Позивач обґрунтовував позов тим, що між банком та відповідачем ОСОБА_1 20 квітня 2007 року укладено кредитний договір № DNISGA00000001, відповідно до якого відповідач отримав кредит у розмірі 500 000, 00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14, 04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 20 квітня 2017 року, за яким позичальник зобов`язався щомісячно надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, відсотків, комісії та інших витрат. У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між сторонами 20 квітня 2007 року укладено договір іпотеки № DNISGA00000001, відповідно до якого відповідач надав в іпотеку банку нерухоме майно - будинок, загальною площею 393, 30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Позичальник не виконував умови договору, внаслідок чого виникла істотна за розміром заборгованість.
Стислий виклад заперечень відповідача
ОСОБА_1, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, позов не визнав, подав до суду зустрічний позов про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними. Позовна заява обґрунтовувалася тим, що позивач навмисно не надав повної інформації за відсотками за кредитним договором та комісії. Усупереч вимогам закону позивачем у кредитному договорі від 20 квітня 2007 року не наведені умови, які статтею 11 Закону України "Про захист прав споживачів" визначені як обов`язкові, а саме, не визначена річна відсоткова ставка. Вважав, що позивачем надано розрахунок без повної орієнтовної вартості кредиту, який проведений поверхнево та незрозуміло для споживача.
Також вважав, що позивач не надав відповідачеві, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Відповідач зазначав, що сплатив винагороду за видачу кредитних коштів у розмірі 1, 5 % від суми виданого кредиту, але позивач вважав, що відповідач повинен сплачувати винагороду щомісяця у розмірі 0, 2 % від суми виданого кредиту, до того ж це без врахування відсотків, які він повинен сплачувати позивачеві щомісяця за користування кредитними коштами, яка протягом всього часу, пропорційно заборгованості за кредитом не зменшується. Позивачем графік погашення кредиту у розрізі сум тіла кредиту, відсотків за користування кредитом, комісії взагалі не видавався і яким чином суми, на які рахунки зараховувалися - невідомо, що свідчить про проведення зарахування на рахунки позивачем на свій погляд. Також зазначав, що аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Щодо позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним, то ОСОБА_1 зазначав, що дочка відповідача, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає у житловому будинку фактично з моменту народження, що було достовірно відомо позивачеві на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки нерухомо майна. Однак відповідач за дозволом на вчинення правочину щодо майнових прав малолітньої дитини не звертався, що свідчить про недійсність договору іпотеки.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 14 вересня 2018 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.
Відмовляючи у первісному позові, суд першої інстанції керувався тим, що загальний розмір вимог позивача за кредитним договором не підтверджений належними доказами, зокрема, шляхом проведення судової економічної експертизи та представниками позивача в судовому засіданні визнано непідтвердження такого розрахунку. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла, оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції посилався на те, що на час укладення кредитного договору позичальник був обізнаний з основними умовами кредитного договору, а саме, прописана валюта кредитування, відсоткова ставка, винагорода, розмір платежу, відповідальність, права та обов`язки сторін договору. Відповідач отримав повну інформацію про умови кредитування та власноручно підписав кредитний договір. Посилання ОСОБА_1 на обов`язковість отримання дозволу Служби у справах дітей на укладання спірного іпотечного договору суд не взяв до уваги, оскільки відповідач не довів суду факт реєстрації малолітньої дитини на час укладання такого договору саме у предметі іпотеки.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано у частині відмови у задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено нове рішення у цій частині про відмову у позові. В іншій частині рішення залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи у відповідній частині рішення суду першої інстанції, зазначив, що позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав іпотекодержателя, а суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у частині відмови у зустрічному позові, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність законодавчо визначених підстав для визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2019 року, ОСОБА_1, який діє в інтересах ОСОБА_2, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні зустрічного позову, ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що оспорювані договори укладені із дотриманням вимог законодавства. Зазначив, що позивач навмисно не надав повної інформації по відсотках та комісії. Усупереч вимогам закону позивачем у кредитному договорі від 20 квітня 2007 року немає умов, які статтею 11 Закону України "Про захист прав споживачів" визначені обов`язковими, а саме не визначена річна відсоткова ставка. Також вважав, що позивач не надав відповідачеві, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Відповідач зазначав, що сплатив винагороду за видачу кредитних коштів у розмірі 1, 5 % від суми виданого кредиту, але позивач вважав, що відповідач повинен сплачувати винагороду щомісяця в розмірі 0, 2 % від суми виданого кредиту. Висновки судів про законність оскаржуваного договору іпотеки також є необґрунтованими, оскільки на момент його укладення ОСОБА_2 проживала у предметі іпотеки, отже необхідний був дозвіл органу опіки і піклування на укладення такого договору.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві банк просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між банком та ОСОБА_1 20 квітня 2007 року укладено договір № DNISGA00000001, відповідно до якого відповідач отримав кредит у вигляді непоновлюваної лінії у сумі 500 000, 00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом 14, 04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 20 квітня 2017 року.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 20 квітня 2007 року укладено договір іпотеки № DNISGA00000001. Відповідно до цього договору відповідач надав в іпотеку належне йому на праві власності згідно з нотаріально посвідченим 16 липня 2005 року приватним нотаріусом Солонянського районного нотаріального округа Долгопятою С. О., за реєстром № 978, та витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 05 квітня 2007 року, нерухоме майно - житловий будинок, загальною площею 393, 30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 625 000, 00 грн.
Зазначеним договором іпотеки передбачено, що у випадку невиконання зобов`язань, передбачених кредитним договором, позивач як позикодавець та іпотекодержатель має право з метою задоволення своїх вимог з виконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки у вигляді житлового будинку. При цьому іпотека поширюється і на земельну ділянку для будівництва житлового будинку, господарських будівель та споруд, на якій розташований предмет іпотеки та яка належить на праві власності іпотекодавцю на підставі виданих 14 червня 2006 року Василівською сільською радою Солонянського району Дніпропетровської області державних актів на право власності на земельну ділянку від 14 червня 2006 року, серії ЯБ № 872726 та ЯБ № 872727.
Виконання умов кредитного договору забезпечувалося також солідарною порукою відповідача ОСОБА_4 відповідно до договору від 20 квітня 2007 року.
ОСОБА_1 не виконав взяті на себе грошові зобов`язання та не виплатив у повному обсязі та у встановлені кредитним договором строки суму кредиту, відсотки, нараховані за порушення умов договору та штрафи, у зв`язку з чим, за розрахунками позивача станом на 04 вересня 2013 року утворилася заборгованість за кредитом у сумі 494 831, 63 грн, заборгованість за процентами за користування кредитом - 777 365, 03 грн, заборгованість за комісією за користування кредитом - 54 000,00 грн, а також нараховані пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором у сумі 986 020, 57 грн та штраф, який складається з фіксованої частини у сумі 250, 00 грн і процентної складової у сумі 115 610, 86 грн, разом у сумі 2 428 078, 09 грн.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК країни. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів"
(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Судами встановлено, що підчас укладення кредитного договору позичальник був обізнаний з основними умовами кредитного договору, а саме визначена валюта кредитування, відсоткова ставка, винагорода, розмір платежу, відповідальність, права та обов`язки сторін договору. Відповідач отримав повну інформацію про умови кредитування та власноручно підписав кредитний договір.
Підписавши кредитний договір, ОСОБА_1 погодився з метою його використання та встановленими умовами, у подальшому погашав кредитну заборгованість протягом тривалого часу та не звертався до банку з приводу роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань, не заявляв жодних претензій з приводу того, що йому незрозумілі умови кредитного договору.
Під час укладення оспорюваного договору сторони в порядку статті 638 ЦК України узгодили всі істотні умови правочину та погодилися з ними.
Доводи касаційної скарги про необхідність визнання недійсним кредитного договору в цілому є безпідставними, оскільки під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції не здобуто доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема, не спростовано, що під час укладення договору про надання споживчого кредиту ОСОБА_1 діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши характер правочину і всі його істотні умови. На виконання умов спірного договору він без заперечень отримав кредитні кошти, тривалий час виконував свої зобов`язання з повернення цих коштів.
Установивши, що оспорюваний позичальником кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладення спірного договору відповідач не заявляв додаткових вимог щодо надання додаткової інформації щодо умов договору та у подальшому виконував їх; зміст кредитного договору містить повну інформацію щодо умов кредитування, вартості кредиту, процентної ставки; суди попередніх інстанцій правильно застосували положення статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину, та дійшли правильного висновку про необґрунтованість зустрічних позовних вимог й відсутність підстав для визнання кредитного договору недійсними.