Постанова
Іменем України
08 червня 2021 року
м. Київ
справа № 552/1778/19
провадження № 61-21681св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект", Акціонерне товариство "Укрсиббанк",
треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Башинська Тетяна Вікторівна, приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Еліна Володимирівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Полтави від
22 серпня 2019 року у складі судді Васильєвої Л. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства
з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), Акціонерного товариства "Укрсиббанк" (далі - АТ "Укрсиббанк"), треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Башинська Т. В., приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Е. В., про визнання недійсним договору іпотеки, скасування відомостей про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 15 листопада 2018 року у справі № 552/6328/18 встановлено факт проживання однією сім`єю як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 1999 року до дня його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . У період їхнього спільного проживання, а саме 29 грудня 2003 року, ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 .
Після смерті ОСОБА_2, звернувшись до нотаріуса з метою отриманням спадщини, позивач дізналась, що 12 вересня 2008 року в рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору ОСОБА_2 передав спірну квартиру
у заставу шляхом укладення договору іпотеки.
Позивач вважала, що передання спірної квартири в іпотеку повинно було відбутися за її письмовою згодою. Водночас вона такої згоди не давала, а тому вважала договір іпотеки недійсним.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просила:
визнати недійсним договір іпотеки від 12 вересня 2008 року, укладений між АТ "Укрсиббанк" і ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Башинською Т. В. за реєстровим номером 5801;
скасувати заборону відчуження об`єкта нерухомого майна від 12 вересня 2008 року, реєстраційний номер 7904873, зареєстрованого в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Башинською Т. В. за заявою АКІБ "Укрсиббанк";
скасувати іпотеку, зареєстровану 09 квітня 2012 року в Державному реєстрі іпотек приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Е. В., реєстраційний номер обтяження 7905037, підстава обтяження договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року № 5027-5208, іпотекодержателем за яким вказано ТОВ "Кей-Колект".
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 22 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала суду жодного доказу на підтвердження того, що на час укладання договору іпотеки та передання спірної квартири у заставу за нею було зареєстроване право власності на будь-яку частку у спірній квартирі, та дійшов висновку, що договір іпотеки укладений з дотриманням норм Закону України "Про іпотеку" та статті 203 ЦК України.
Суд першої інстанції також вказав, що норма статті 74 СК України, на яку посилається позивач як на підставу задоволення її позовних вимог, є чинною
з 01 січня 2004 року, ОСОБА_2 придбав спірну квартиру 29 грудня 2003 року, тому правовий режим статті 74 СК України не може бути застосований до спірних правовідносин.
Апеляційний суд, погоджуючись із висновками суду першої інстанції, вказав, що застосування норм статей ЦК України 2003 року та статей 62, 74 СК України до спірних правовідносин є неможливим, оскільки квартира набута
ОСОБА_2 до 01 січня 2004 року, і без встановлення факту створення ним із позивачем спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею чи коштами це нерухоме майно не може бути визнане спільним. Доказів участі позивача працею чи коштами у купівлі спірного нерухомого майна суду не надано.
Аргументи учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки правовий режим статті 74 СК України не може бути застосований до спірних правовідносин, враховуючи, що спірна квартира придбана 29 грудня 2003 року, а норми СК України набули чинності 01 січня 2004 року.
Суди проігнорували той факт, що в період набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру діяв правовий режим державної реєстрації права власності на обʼєкти нерухомості. Відповідно до зазначеного правового режиму право власності на обʼєкти нерухомого майна виникає після здійснення його державної реєстрації в порядку, передбаченому законодавством України.
Право власності на спірну квартиру ОСОБА_2 зареєстрував 19 квітня
2005 року, тобто після набуття чинності СК України. Таким чином, норма статті 74 СК України, яка встановлює правовий режим майна, набутого жінкою та чоловіком, що проживають однією сімʼєю, але не перебувають у шлюбі між собою, на час реєстрації права власності вже набула чинності, а висновки судів попередніх інстанцій є помилковими.
На осіб, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, до 01 січня 2004 року поширювався правовий режим майна, встановлений пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність". Зокрема майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є iх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У частині другій статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Таким чином, помилковим є висновок апеляційного суду про те, що без встановлення факту створення ОСОБА_2 і позивачем спільно часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею чи коштами це нерухому майно не може бути визнане спільним, оскільки він суперечить нормам статті 17 Закону України "Про власність" та статті 112 ЦК УРСР.
Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 15 листопада 2018 року
у справі № 552/6328/18, яке набрало законної сили, за заявою ОСОБА_1 встановлено факт, що вона проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу
з померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 з 1999 року до дня його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Підставою для ухвалення такого рішення стали докази того, що з 1999 року заявник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали разом однією сім`єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу та вели спільне господарство, разом працювали, мали спільний бізнес. Тобто спірну квартиру придбано за час проживання ОСОБА_1 однією сімʼєю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, тому вона є спільною сумісною власністю. За таких обставин при укладенні договору іпотеки відповідно до статті 578 ЦК України та статті
6 Закону України "Про іпотеку" вимагалась нотаріально засвідчена згода ОСОБА_1 як співвласника майна. Проте вона такої згоди не надавала, що згідно з частиною першою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
Позивач вказує, що всупереч пункту 37 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (у редакції, чинній на час посвідчення договору іпотеки), на оригіналі примірника договору іпотеки, що знаходиться у позивача, немає посвiдчувального напису нотаріуса, а в самому тексті немає посилання на кількість примірників іпотечного договору. Крім того, згідно з пунктом 44 Інструкції при посвідченні нотаріусом договору про відчуження або заставу майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружена/неодружений/, удова/удівець), державній нотаріальній конторі або приватному нотаріусу відчужувачем подається письмова заява про це. Нотаріус доводить зміст такої заяви до відома іншої сторони договору та зазначає про це
в його тексті. Всупереч вказаній нормі в тексті договору іпотеки взагалі відсутнє будь-яке застереження про наявність/відсутність заяв як від
ОСОБА_2, так і від позивача.
У лютому 2020 року від ТОВ "Кей-Колект" надійшов відзив на касаційну скаргу, підписаний генеральним директором Вишневською О. І. Просить відмовити позивачу в задоволенні касаційної скарги в повному обсязі.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Суди встановили, що 12 вересня 2008 року між ОСОБА_2 і АТ "Укрсиббанк" укладено кредитний договір на суму 217 690,00 грн зі сплатою 23 % річних за користування кредитним коштами на строк до 11 вересня 2018 року.
12 вересня 2008 року в рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору ОСОБА_2 передав в іпотеку АТ "Укрсиббанк" квартиру АДРЕСА_1 . Цю квартиру ОСОБА_2 придбав 29 грудня 2003 року.
12 вересня 2008 року на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу, реєстровий номер 5801, внесені відомості щодо заборон на відчуження нерухомого майна, а саме квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстроване за ОСОБА_2
09 квітня 2012 року на підставі договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 12 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу, реєстровий номер 5027-5208, іпотекодержателем вказаної квартири зареєстроване ТОВ "Кей-Колект".
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 15 листопада 2018 року
у справі № 552/6328/18 встановлено факт проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 1999 року до дня його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 .
До сімейних правовідносин, які існували до набрання чинності СК України, тобто до 01 січня 2004 року, норми цього Кодексу застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
Згідно із статтями 16, 17 Закону України "Про власність" майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі
№ 6-2253цс15 зазначено, що "відповідно до статей 16-18 Закону України "Про власність", статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, який був чинним до
1 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю). В інших випадках спільна власність громадян визнавалася частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності в разі придбання майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих обставин положення частини першої статті 17 Закону України "Про власність" будуть правильно застосовуватися".
Відповідно до статей 128, частини третьої статті 240 ЦК УРСР 1963 року, який був чинним до 01 січня 2004 року, право власності в набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Оскільки договір купівлі-продажу квартири укладено та нотаріально посвідчено 29 грудня 2003 року, то саме із цієї дати у ОСОБА_2 виникло право власності на спірну квартиру.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що застосування ЦК України 2003 року та статей 62, 74 СК України, якими передбачено, що майно, набуте жінкою і чоловіком, які не перебувають між собою або в будь-якому шлюбі, за час спільного проживання ними однією сімʼєю, належить їм на праві спільної сумісної власності, до спірних правовідносин
є неможливим, оскільки ОСОБА_2 набув квартиру у власність до 01 січня 2004 року, тобто до набрання вказаними нормами права чинності. Крім того, суди обґрунтовано вказали, що без встановлення факту створення ОСОБА_2 разом із позивачем спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею чи коштами це нерухоме майно не може бути визнане спільним.
Доводи позивача про те, що право власності на спірну квартиру ОСОБА_2 зареєстрував у 2005 році, а тому вона набута ним під час дії норм СК України
є помилковими, оскільки норми чинного законодавства на час придбання ОСОБА_2 спірної квартири, не пов`язували момент виникнення права власності на нерухоме майно з датою його державної реєстрації.
Право власності за нотаріально посвідченим договором виникло у покупця
з моменту передачі речі (квартири) відповідно до статті 128 ЦК УРСР або
ж розпорядчого документа - нотаріально посвідченого договору.
Встановивши, що ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу квартири до
01 січня 2004 року, суди дійшли обґрунтованого висновку, що подальша державна реєстрація його права власності (у 2005 році) не змінює моменту набуття ним права власності на спірну квартиру та, відповідно, її правового режиму - особиста приватна власність. При цьому доказів участі позивача працею чи коштами
у купівлі спірного нерухомого майна суду не надано.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно зі статями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.
Недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі
№ 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню".
За таких обставин суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та визнання недійсним договору іпотеки, скасування відомостей про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна.