Постанова
Іменем України
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 408/794/20-ц
провадження №61-1056св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова Алла Юріївна, Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби, на постанову Луганського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Лозко Ю. П., Кострицького В. В., Стахової Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .
24 липня 2015 року в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції належне позивачу житло було зруйновано.
Позивач зазначив, що Державою Україна шкоду за руйнування будинку не відшкодовано, не вжито необхідних превентивних заходів, для забезпечення права, гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, як того вимагає стаття 1 Конвенції.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 на підставі статті 56 Конституції України, Закон України "Про боротьбу з тероризмом", статті 86 Кодексу цивільного захисту України, статей 22, 1166 Цивільного кодексу України просив стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді руйнування житлового будинку АДРЕСА_1 у сумі 1 124 880 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Біловодського районного суду Луганської області від 24 червня 2020 року у складі судді Булгакової Г. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено обставин, на які він посилається у позові, зокрема, позивачем не надано оригінал акта про пожежу від 24 липня 2015 року, складеного Станично- Луганським Головним управлінням Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Луганській області, а з наданої копії неможливо встановити його зміст, тому цей акт не прийнятий судом як доказ; акт обстеження технічного стану належного позивачу будинку складено більш ніж через чотири роки після настання подій, про які вказує позивач, також не надано доказів передачі ним зруйнованого житла на користь Станично-Луганської райдержадміністрації або Станично- Луганської селищної ради у визначеному статтею 347 ЦК України порядку та не оскаржено рішення органу місцевого самоврядування щодо неможливості прийняття від позивача як постраждалого право власності на зруйноване житло; не доведено шкоду у заявленому позивачем розмірі, при цьому ані позивачем ані його представником, не заявлені клопотання про проведення судово будівельно - технічної експертизи; не надано доказів щодо статусу потерпілої особи у будь якому кримінальному провадженні.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Луганського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Біловодського районного суду Луганської області від 24 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди задоволено частково.
Стягнуто з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на корить ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 150 000 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Визначаючи розмір такої компенсації, апеляційний суд за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики Європейського суду з прав людини, дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 150 000 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2021 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова А. Ю., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити постанову апеляційного суду, позовні вимоги задовольнити.
У січні 2021 року Кабінет Міністрів Україниподав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У лютому 2021 року Державна казначейська служба України, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргоюКабінету Міністрів України.
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної казначейської служби України.
Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова А. Ю.
У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що у позовній заяві позивач просив суд відшкодувати шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді руйнування житлового будинку, посилаючись на норми Кодексу цивільного захисту України, Закону України "Про боротьбу з тероризмом". Суд апеляційної інстанції зазначав, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тобто позивач має право на компенсацію його порушеного права щодо мирного володіння та користування майном. При цьому всупереч статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції необґрунтовано вийшов за межі розгляду справи, оскільки позивачем не подавалось ні уточненого позову, ні заяви про зміну предмета чи підстав позову.
Таким чином, суд апеляційної інстанції необґрунтовано визначив предмет позову, не зазначив, з яких підстав його було змінено. Судом апеляційної інстанції не зазначено, яким чином з`ясовано, що справа стосується захисту права власності на будинок від посягань з боку держави, а не права на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок проведення антитерористичної операції, як це зазначив позивач.
Касаційна скарга Державної казначейської служби України мотивована тим, що відповідно до частини першої статті 86 Кодексу цивільного захисту України визначено, що забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб`єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та суб`єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків.
Частинами третьою, четвертою статті 86 Кодексу цивільного захисту України визначено, що будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали у приватному житловому фонді, здійснюється за рахунок державних коштів, які виділяються на зазначені цілі, за вирахуванням коштів, отриманих постраждалим за страхування будинку, якщо будинок був застрахований.
Постраждалі, які проживали у приватному житловому фонді, мають право на власне будівництво житлового будинку на умовах фінансування, зазначених у частині третій цієї статті, з одержанням для цього земельних ділянок.
Законодавством, а саме, чітко визначено механізм грошової компенсації постраждалим, житловий будинок яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.
Порядком надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947, (із змінами) (далі - Порядок № 947).
З огляду на це, шкода, заподіяна терористичним актом у вигляді зруйнування будинку, повинна відшкодовуватись саме у спосіб, визначений Порядком № 947, а не шляхом стягнення з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 150 000 грн.
Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова А. Ю., мотивована тим, що позивач просив відшкодувати завдані йому збитки на підставі частини десятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а саме: опосередковану вартість спорудження житла у певному регіоні, тобто 1 124 880 грн (згідно з наказом Міністерства розвитку громад та територій від 02 грудня 2019 року № 287 "Про прогнозні середньорічні показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України на 2020 рік", затверджено та рекомендовано до застосування показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, зокрема, по Луганській області вартість 1 кв. м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ) затверджена 13 080,00 грн).
Під час розрахунку шкоди було взято до уваги площу будинку - 86 кв. м (загальна площа під будівництво, яка зазначена у технічному паспорті). Цей розмір відшкодування є справедливим та адекватним в умовах, що склалися.
Суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин норми Закон України "Про боротьбу з тероризмом", Кодексу цивільного захисту України, неправильно застосував статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що призвело до ухвалення неправильного рішення і призначення позивачу несправедливого відшкодування шкоди, завданої знищенням житлового будинку внаслідок терористичного акту.
Доводи особи, яка подала відзиви на касаційну скаргу
У травні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова А. Ю., від Кабінету Міністрів України, які мотивовані тим, що 14 квітня 2014 року Указом Президента України № 405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України". Таким чином, на момент руйнування майна позивача суб`єкти боротьби з тероризмом здійснювали заходи з проведення антитерористичної операції. У преамбулі Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визначено: "Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та регулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України".
Разом з цим, зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність сепаратистів, підтримуваних Російською Федерацією, Україна не мала об`єктивної можливості попередити всі терористичні акти, які відбувались на території Донецької та Луганської областях. Тому, неможливість попередження обстрілів, внаслідок яких пошкоджено житло, де проживав позивач, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання державою свого позитивного обов`язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
На даний час держава в особі її уповноважених органів продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачу було завдано шкоду. Жодних рішень уповноважених державних органів, які б свідчили про необ`єктивність і незалежність цього розслідування, позивачем не надано. Позивачем у судових засіданнях також не надано було жодного доказу стосовно прийняття рішень відповідними органами державної влади про відмову виплатити компенсацію або грошову допомогу відповідно до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.
У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу Державної казначейської служби України від ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова А. Ю., мотивований тим, що на теперішній час житло позивача не відновлено.
27 листопада 2019 року ОСОБА_1 звертався до Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області та Станично-Луганської селищної ради із заявами на отримання компенсації за зруйноване житло та згодою передати своє зруйноване майно відповідно до чинного законодавства України. Разом із заявами були подані і копії таких документів: правовстановлюючі документи, акт від 24 вересня 2019 року, акт про пожежу від 29 липня 2015 року, паспорт. Однак Станично-Луганська селишна рада повідомила, що прийняти від постраждалого такий об`єкт не має можливості, що підтверджується листом № 220 від 26 лютого 2020 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, в якому зареєстрований з 25 травня 1998 року та проживав до липня 2015 року (а.с. 8,11,16-18).
Із 03 серпня 2017 року ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2, (а.с. 10).
Згідно з копією акта про пожежу від 24 липня 2015 року складеного Станично-Луганським Головним управлінням Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Луганській області, житловий будинок АДРЕСА_1, власником якого є ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, пошкоджений після артобстрілу повністю, пожежею знищено покриття та перекриття будинку, стін, майно, хатні речі, техніка (а.с. 19)
Відповідно до акта обстеження технічного стану житлового приміщення (будинку, квартири), складеного Станично-Луганською селищною радою 24 вересня 2019 року, належний ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_1, під час проведення антитерористичної операції в Луганській області був зруйнований обстрілами, не відновлювався, знаходиться на лінії зіткнення, проживання в ньому неможливе (а.с. 28).
У листопаді 2019 року позивач звертався до Станично-Луганської селищної ради щодо видачі довідки про встановлення статусу особи, яка постраждала від надзвичайної ситуації та надання грошової компенсації за зруйноване житло (а.с.29-31).
24 грудня 2019 року за заявою ОСОБА_2 (тітки позивача) органом досудового розслідування - Станично-Луганським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення за частиною другою статті 258 КК України, згідно з якими 24 липня 2015 року близько 06:00 невстановленими особами зі сторони тимчасово непідконтрольної території було здійснено артилерійський обстріл смт Станиця Луганська, під час якого внаслідок прямого потрапляння снаряду був зруйнований житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, який належить на праві приватної власності ОСОБА_1, а також внаслідок обстрілу ОСОБА_2 були спричинені тілесні ушкодження у вигляді мінно-вибухової травми, осколкових поранень нижніх кінцівок, номер кримінального провадження: 12019130570000706 (а.с. 27).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційні скарги ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова А. Ю., Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, задоволенню не підлягають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначити предмет і підставу позову.
Згідно з пунктами 3, 5 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року позовна заява повинна містити зміст позовних вимог та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.
За змістом наведених норм процесуального права Верховний Суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Звертаючись до суду, ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова А. Ю., мотивував позов, зокрема й тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта його майна, на яке він, на його переконання, має право згідно із законодавством України.
Також позивач зазначав, що право на судовий захист йому гарантовано Конституцією України, у тому числі й щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є безпідставними.
Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.
Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Частиною першою статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).
З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.
При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).
На підставі викладеного Верховний Суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і застосована судами стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не було такої юридичної основи, що давала б змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача, тобто право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності житлового будинку.
Так, статтею 86 Кодексу цивільного захисту України регламентовано забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлено умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої зазначеної статті (яким передбачено, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Водночас Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції врахував, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі "Котов проти Росії" (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Котов проти Росії", § 114).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі "Доган та інші проти Туреччини" (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Саргсян проти Азербайджану" (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
Правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях (не був прийнятий на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.
При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18); від 04 березня 2020 року у справі № 646/5063/17-ц (провадження № 61-36595св18); від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18); від 25 листопада 2020 року у справі № 439/1127/18-ц (провадження № 61-12340св20).
Таким чином, позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок держави не був виконаний стосовно його права власності на майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що всупереч норм статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції необґрунтовано вийшов за межі розгляду справи, оскільки позивачем не подавалось ні уточненого позову, ні заяви про зміну предмета чи підстав позову є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції, повно та всебічно встановивши обставини справи, врахувавши предмет та підстави позову, правильно врахував принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), відповідно до якого під час розгляду справи суд має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Доводи касаційної скарги Державної казначейської служби про те, що шкода, заподіяна терористичним актом у вигляді зруйнування будинку, повинна відшкодовуватись саме у спосіб, визначений Порядком № 947, а не шляхом стягнення з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації, є безпідставними.
Визначаючи розмір компенсації, апеляційний суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення коштів у розмірі 150 000 грн.
Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скворцова А. Ю., про те, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин норми Закон України "Про боротьбу з тероризмом", Кодексу цивільного захисту України, неправильно застосував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, що призвело до ухвалення неправильного рішення і призначення позивачу несправедливого відшкодування шкоди, завдану зруйнуванням його житлового будинку внаслідок терористичного акту, є безпідставними.
Інші доводи касаційних скарг висновків апеляційного суду не спростовують, на законність рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Наведені у касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновком апеляційного суду стосовно установлених обставин справи, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК Українисуд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).