У х в а л а
9 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 147/1213/18
Провадження № 14-93зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилась з "Апеляційною скаргою" Залізняка Василя Тимофійовича від 19 травня 2021 року (далі - скарга) на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року (далі - постанова)
у справі за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про визначення додаткового строку для прийняття спадщини та
в с т а н о в и л а :
у жовтні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визначити йому додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини.
5 вересня 2019 року Тростянецький районний суд Вінницької області ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив.
19 листопада 2019 року Вінницький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 5 вересня 2019 року скасував; ухвалив нове рішення про задоволення позову: визначив позивачеві додатковий строк тривалістю три місяці з дня набрання постановою законної сили для подання заяви про прийняття спадщини матері - ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
11 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою скасував постанову Вінницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року та залишив у силі рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 5 вересня 2019 року.
На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, суд першої інстанції правильно виснував, що заявник не довів існування об`єктивних і непереборних перешкод для прийняття спадщини та не довів, що пропуск зазначеного строку відбувся з поважних причин, а тому обґрунтовано відмовив у позові.
24 травня 2021 року на адресу Великої Палати Верховного Суду надійшла скарга (вх. № 154/0/255-21), у якій позивач просить прийняти скаргу до розгляду та відкрити апеляційне провадження у справі; скасувати постанову та прийняти нове рішення про визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини.
Мотивував скаргу тим, що Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дослідив не причини пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, а строку на звернення до суду, які не є тотожними.
Відповідно до частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. Отже, після прийняття постанови Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду скарги. Тобто у справі № 147/1213/18 Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 419 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 147/1213/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду не передавав, а прийняв постанову.
З урахуванням наведеного у прийнятті скарги необхідно відмовити та повернути її позивачу.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду скарги, поданої до Великої Палати Верховного Суду, не є порушенням права позивача на доступ до суду, адже він вже раніше реалізував його право на розгляд справи у судах трьох інстанцій.
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою, зокрема з метою ще одного розгляду справи, спрямоване на перегляд постанови за відсутності такої можливості у процесуальному законі. Вказаний перегляд є неможливим, оскільки ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду