Постанова
Іменем України
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 520/10188/17-ц
провадження № 61-1748св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Одеська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на постанову Одеського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Одеська міська рада, про скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна із чужого незаконного володіння та усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом виселення.
Позовна заява мотивована тим, що нежитлові приміщення першого поверху № НОМЕР_3, загальною площею 75,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, є комунальною власністю територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, право на яке зареєстровано згідно з діючим законодавством.
Під час проведення інвентаризації об`єктів комунальної власності стало відомо, що зазначений об`єкт використовується як житло, у приміщенні зроблений ремонт. На це приміщення 29 листопада 2013 року укладений договір купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . При цьому останній набув право власності на квартиру на підставі підробленого свідоцтва про право власності від 24 березня 2010 року № НОМЕР_1 .
У результаті електронних торгів, вказана квартира була придбана ОСОБА_1, що підтверджено актом державного виконавця про проведення електронних торгів від 02 вересня 2015 року. Останнім власником квартири на підставі свідоцтва про право власності від 22 жовтня 2015 року № 2646 стала ОСОБА_1 .
Ураховуючи викладене, Департамент комунальної власності Одеської міської ради просив суд:
- скасувати запис від 23 листопада 2013 року № 8259906 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 29 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
- скасувати запис від 20 жовтня 2015 року № 25489475 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 ;
- витребувати від ОСОБА_1 нежитлові приміщення першого поверху № НОМЕР_3, загальною площею 75,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, на користь територіальної громади м. Одеси (Одеська міська рада) в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради;
- усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси (Одеська міська рада), в особі Департаменту Одеської міської радишляхом виселення ОСОБА_1 з нежитлових приміщень першого поверху № НОМЕР_3, загальною площею 75,2 кв. м за вищевказаною адресою.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2018 року у складі судді Бескровного Я. В. позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено частково.
Скасовано запис від 23 листопада 2013 року № 8259906 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 .
Витребувано від ОСОБА_1 нежитлові приміщення першого поверху № НОМЕР_3, загальною площею 75,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, на користь територіальної громади м. Одеси (Одеська міська рада) в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
Усунуто перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси (Одеська міська рада) в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради нежитловими приміщеннями першого поверху № НОМЕР_3, загальною площею 75,2 кв. м, за адресою:
АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_1 з указаного приміщення.
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_2 до експлуатації не вводилася, тому, як об`єкт нерухомості у встановленому Законом України "Про основи містобудування" порядку не створювалася.
Спірне майно - нежитлові приміщення першого поверху АДРЕСА_1 вибуло з володіння власника без його волі, тому підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння останнього власника.
Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29 листопада 2013 року, укладеного між між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, та скасування запису від 22 жовтня 2015 року № 25489475 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2, то частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Отже, не підлягає задоволенню позов власника майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Також суд зазначив, що положення про позовну давність, про застосування якої заявляв представник відповідача ОСОБА_1, до позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються, пославшись на висновок Верховний Суд України, викладений у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі 916/2129/15.
Постановою Одеського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2018 року скасовано в частині задоволення позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні майном. Ухвалено в цій частині нове судове рішення.
У задоволенні позовної заяви Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про витребування від ОСОБА_1 нежитлових приміщень першого поверху № НОМЕР_3, загальною площею 75,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, на користь територіальної громади м. Одеси (Одеська міська рада) в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси (Одеська міська рада) в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради шляхом виселення ОСОБА_1 з нежитлових приміщень першого поверху № НОМЕР_3, загальною площею 75,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, відмовлено.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що електронні прилюдні торги, за результатами яких власником квартири АДРЕСА_2, стала ОСОБА_1, не були визнані в установленому порядку недійсними, тому позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення задоволенню не підлягають, оскільки позивачем було обрано неефективний та передчасний спосіб судового захисту про витребування майна.
Щодо позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу від 29 листопада 2013 року недійсним, то апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі, тому не підлягає задоволенню позов власника майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Проте майно вибуло у порядку, передбачегому для виконання судових рішень, а торги недійсними не визнані.
Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині скасування запису від 23 листопада 2013 року № 8259906 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2, оскільки зазначена квартира АДРЕСА_4 до експлуатації не вводилася, об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку не створювався.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2021 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржене судове рішення й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду; судом належним чином не досліджено зібрані у справі докази, а також встановлено обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скаргидо суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2021 року клопотання Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено.
Поновлено Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду
від 10 листопада 2020 року, касаційну скаргу залишено без руху та надати строк для виконання вимог ухвали.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 520/10188/17-ц з Київського районного суду м. Одеси.
Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.
У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2021 року справу за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Одеська міська рада, про скасування запису про державну реєстрацію права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом виселення та визнання договору купівлі-продажу недійсним призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції прийняв постанову без врахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Під час подання апеляційної скарги до матеріалів справи залучено ксерокопії нових доказів, а саме: копію заявки на реалізацію арештованого майна, копію постанови про призначення суб`єкта оціночної діяльності, постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, копію заяви про виплату винагороди, копію акта державного виконавця про проведення електронних торгів та копію акта державного виконавця.
Апеляційний суд на порушення вимог статей 356, 367, 382 ЦПК України в постанові не обґрунтував прийняття та дослідження нових доказів, які стали підставою для встановлення обставин, які не були предметом розгляду в суді першій інстанції і на підставі яких ухвалено нове судове рішення.
Суд першої інстанції, правильно застосувавши норми статей 387-388, 396 ЦК України, вірно вказав, що спірне приміщення вибуло з володіння власника, територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, поза його волею, тому наявні правові підстави для витребування зазначеної квартири, у тому числі від добросовісного набувача, що передбачено пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України.
Апеляційний суд не врахував, що Департамент комунальної власності Одеської міської радине був стороною виконавчого провадження, в межах якого ОСОБА_1 придбала спірний об`єкт нерухомості з прилюдних торгів, не мав жодних юридичних відносин з ОСОБА_1, тому до спірних правовідносин застосовується положення частини першої статті 388 ЦК України для подання віндикаційного позову. Прилюдні торги за своєю правовою природою є правочином, однак вони не підлягають визнанню недійсними, оскільки не підлягає задоволенню позов власника майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржене судове рішення є законним і обґрунтованим, апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим позивачем.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Нежитлові приміщення першого поверху № НОМЕР_3, загальною площею 75,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, є комунальною власністю територіальної громади м. Одеси, право на яке зареєстровано згідно з діючим законодавством (а. с. 12-13, т. 1).
Відповідно до договору купівлі-продажу від 29 листопада 2013 року спірні нежитлові приміщення у вигляді квартири АДРЕСА_2 відчужено ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 . З указаного договору купівлі-продажу вбачається, що квартира належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 березня 2010 року № НОМЕР_2 .
На виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2015 року у справі № 520/5410/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, яке набрало законної сили, квартира АДРЕСА_2 була реалізована на електронних торгах з реалізації арештованого нерухомого майна.
У результаті проведення електронних торгів, вказана квартира була придбана ОСОБА_1, що підтверджено актом державного виконавця про проведення електронних торгів від 02 вересня 2015 року.
ОСОБА_1 є власником спірної квартири на підставі свідоцтва про право власності, виданого 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Адамець О. І., право власності на яке зареєстровано 22 жовтня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга Департаменту комунальної власності Одеської міської ради підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно з частиною п`ятою статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Пунктом 31 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.
Згідно з частинами п`ятою, восьмою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Таким чином, виключні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.
Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, тобто без прийняття відповідного рішення, не є вираженням волі територіальної громади.
Судом установлено, що згідно з листом директора комунального підприємства "Міське агентство з приватизації житла" від 09 лютого 2016 року № 58/01-09 свідоцтво про право власності на житло від 24 березня 2010 року № 3-11854 не видавалося. Під № 3-11854 21 квітня 1998 року видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_5 (а. с. 17, т. 1).
Крім того, суди не звернули увагу на те, що квартира АДРЕСА_2 до експлуатації не вводилася, а тому, як об`єкт нерухомості, у встановленому законом порядку не створювалася. Правового висновку щодо цих обставин суд не надав.
Спірні нежитлові приміщення № НОМЕР_3, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, не виділялися в окрему квартиру, відсутні документи, які б свідчили про існування окремо виділеної квартири АДРЕСА_2 .
Таким чином, у матеріалах справи відсутні відомості і судом не встановлено, що нежитлові приміщення № НОМЕР_3, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які належать на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси, у порядку приватизації були передані у власність інших осіб або були переведені з нежитлових приміщень у житлове.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.
Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).
Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику у його фактичне володіння.
Судом установлено, що квартира АДРЕСА_2 ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2013 року продана ОСОБА_2 (а. с. 9, т. 1).
У подальшому, на виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2015 року у справі № 520/5410/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, квартира АДРЕСА_2 була реалізована на електронних торгах з реалізації арештованого нерухомого майна.
В результаті електронних торгів, вказана квартира була придбана ОСОБА_1, що підтверджено актом державного виконавця про проведення електронних торгів від 02 вересня 2015 року.
Таким чином, останнім власником квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 22 жовтня 2015 року № НОМЕР_4 .
Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд встановив, що спірне майно - нежитлові приміщення першого поверху № НОМЕР_3, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, вибули з володіння власника - територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, без його волі.
При цьому не підлягає задоволенню позов власника майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Разом з тим позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність. Вказаний висновок щодо застосування норм права висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року в справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
У разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.
На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність.
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), на яку послався районний суд у своєму рішенні.
Вказаний висновок щодо застосування норм права висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) та у постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 183/2534/16-ц (провадження № 61-10839св18).
Таким чином, помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що до позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України положення про позовну давність не застосовуються.
У зв`язку з цим в силу статті 400 ЦПК України Верховний Суд скасовує також рішення суду першої інстанції.
Наведеного вище апеляцційний суд не врахував,а, крім того, допустився порушень норм процесуального права, які вплинули на вірне вирішення спору.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
У пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" судам роз`яснено, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.
Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання.
Апеляційний суд у порушення норм процесуального права, приймаючи від сторони відповідача нові докази, а саме: копію заявки на реалізацію арештованого майна, копію постанови про призначення суб`єкта оціночної діяльності та постанови про арешт майна боржника й оголошення заборони на його відчуження, копію заяви про виплату винагороди, копію акта державного виконавця про проведення електронних торгів та копію акта державного виконавця, які не були подані до суду першої інстанції, не навів мотивів такого рішення.
Таким чином, у порушення статей 89, 263-264, 382 ЦПК України апеляційний суд: у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надав належної правової оцінки доводам і доказам сторін, тому дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні майном і залишення без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині.
Указаний правовий висновок Верховного Суду є сталим у судовій практиці, ужгоджується з його постановами від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, провадження № 61-13405св18, від 31 липня 2019 року у справі № 753/11963/15-ц, провадження № 61-27369св18.
Усунути наведені вище недоліки судового розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноваження Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК Укпраїни), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки суди належним чином не встановили правовідносини, які виникли між сторонами, не з`ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, тому суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити власне судове рішення.
За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду