Постанова
Іменем України
10 червня 2021 року
м. Київ
справа № 369/1587/19
провадження № 61-4733св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 грудня 2019 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого
2020 року у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Ящук Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, про визначення місця проживання дитини.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 17 лютого 2019 року вони з відповідачем перебувають в зареєстрованому шлюбі. Від спільного подружнього життя мають доньку - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Спільне життя з відповідачем не склалося, з 21 вересня 2018 року вони не підтримують сімейні відносини, спільного господарства не ведуть.
26 грудня 2018 року вона звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу.
Малолітня донька зареєстрована за адресою місця реєстрації та проживання відповідача, а фактично проживає з нею, згоди щодо визначення місця проживання їх спільної дитини вона та відповідач не дійшли. Відповідач не надає згоду на зміну місця реєстрації доньки, що не відповідає інтересам дитини, оскільки створює перешкоди у влаштуванні її до дитячого садочка за фактичним місцем проживання. Крім того, категорично відмовляється надавати нотаріальну згоду на оформлення закордонного паспорту для дитини для виїзду за кордон з метою її оздоровлення.
Посилаючись на наведене та, що для реалізації нею права на тимчасовий виїзд разом з дитиною за кордон без погодження з відповідачем, закон вимагає наявність судового рішення про визначення місця проживання дитини, просила визначити місце проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з нею - ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 грудня 2019 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання їх спільної дитини, оскільки відповідач не заперечує проти проживання малолітньої доньки разом з матір`ю, яку за його згодою було знято з реєстрації за адресою місця проживання батька та зареєстровано за постійним місцем проживання матері, більш того
ОСОБА_2 надав згоду на тимчасовий виїзд за кордон позивачки разом з малолітньою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зважаючи на відсутність порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивачки, які підлягають захисту в судовому порядку, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 грудня 2019 року залишено без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновок суд першої інстанції про відсутність порушених прав та інтересів позивачки та дитини, відповідає встановленим у справі обставинам справи та ґрунтується на правильному застосуванні судом норми матеріального і процесуального права.
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У березні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_4 - ОСОБА_3, в якій він просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року, і ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій не урахували, що до подання позову відповідач категорично відмовлявся надавати дозвіл на оформлення закордонного паспорта для дитини та на виїзд її у супроводі матері за кордон для відпочинку та оздоровлення. Позиція
ОСОБА_2 у цьому питанні різко змінилась лише після подання позивачкою позовної заяви про визначення місця проживання їх спільної доньки.
Положеннями абзацу 1 частини п`ятої статті 157 Сімейного кодексу України
(далі - СК України) передбачено право того з батьків, з яким за рішенням суду визначено, або органом опіки підтверджено, місце проживання дитини, самостійно вирішувати питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця.
Визнання відповідачем факту та його згода на проживання дитини разом із матір`ю, не позбавляє позивачку права на отримання судового рішення про визначення місця проживання дитини з нею, на підставі якого визначатиметься її право самостійно вирішувати питання щодо тимчасового виїзду дитини за межі України.
Вказувала на те, що абзац 1 частини п`ятої статті 157 СК України не містить заборони звертатися до суду з відповідною заявою про визначення місця проживання дитини, яке може бути визначено за рішенням суду, або за висновком органу опіки та піклування.
Висновок органу опіки та піклування про доцільність визначення місця проживання з матір`ю, наданий в межах розгляду зазначеної справи у порядку статті 19 СК України, не є тим документом, який згідно статті 157 СК України надає право одному з батьків самостійно вирішувати питання виїзду дитини за кордон. Оскаржувані судові рішення фактично нівелюють прийняту законодавцем норму щодо можливості одному з батьків самостійно вирішувати питання виїзду дитини за кордон без дозволу іншого з батьків.
У травні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив представниці
ОСОБА_2 - ОСОБА_6 на касаційну скаргу, у якому вона просила залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_3 без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін. Зазначала, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання їх спільної дитини, а отже відсутнє порушення, невизнання або оспорення будь-яких прав, свобод чи законних інтересів позивачки та малолітньої дитини.
Місце проживання малолітньої доньки визначено сторонами за взаємною згодою, і ОСОБА_2 не наполягає на визначенні постійного місця проживання доньки з ним. Натомість справедливим та обґрунтованим є його бажання знати куди позивачка має намір вивозити дитину на відпочинок, а тому він наполягав на погодженні з ним виїзду дитини за кордон.
У касаційній скарзі позивачка намагається підмінити судовий спір про визначення місця проживання дитини, який регулюється статтею 161 СК України, та спір про надання згоди на виїзд дитини за кордон, а також своє право на звернення до суду за захистом (стаття 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)) та способи захисту порушеного права, які застосовуються судом (стаття 5 ЦПК України).
У липні 2020 року до Верховного суду надійшла заява представника
ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про зміну 10 квітня 2020 року прізвища позивачки з " ОСОБА_1" та " ОСОБА_1", які він просив урахувати при ухваленні судового рішення.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалами Верховного Суду від 01 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 -
ОСОБА_3, витребувано справу з місцевого суду.
Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 04 червня 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що 17 лютого 2017 року між сторонами зареєстровано шлюб, у якому у них народилася донька - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Після припинення між сторонами подружніх відносин, малолітня ОСОБА_5 залишилась проживати з позивачкою.
Відповідно до висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в
м. Києві державної адміністрації від 02 травня 2019 року № 103/4048/41/3, з урахуванням рекомендацій комісії з питань захисту прав дитини Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, орган опіки та піклування вважав за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_5, 2017 року народження, з матір`ю ОСОБА_4 .
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 висновків судів не спростовують.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до частини першої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (частина перша статті 161 СК України).
При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частина четверта, п`ята статті 19 СК України).
Звертаючись до суду з позовом про визначення місця проживання дитини з нею, позивачка обґрунтовувала свої вимоги посиланням на те, що наявність судового рішення про визначення місця проживання дитини з нею надає їй можливість самостійно, без згоди батька, вирішувати питання щодо тимчасового її виїзду разом з дитиною на відпочинок за межі України, що передбачено абзацом першим частини п`ятої статті 157 СК України.
Правовідносини щодо права батьків на визначення місця проживання дитини, а також щодо вирішення спору між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини урегульовані статями 160, 161 СК України, тоді як вирішення батьками питання щодо виховання дитини урегульовано статтею 157 СК України.
Установивши, що між сторонами відсутній спір про визначення місця проживання малолітньої дитини, яка на час вирішення справи зареєстрована та проживає за місцем проживання позивачки та, що відповідач не створює перешкод у тимчасовому виїзді матері та дитини за межі України на відпочинок, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Посилання у касаційній скарзі на не урахування судами її права самостійно вирішувати питання тимчасового виїзду за межі України на строк до одного місяця без нотаріального дозволу батька за наявності судового рішення про визначення місця проживання дитини з матір`ю, передбаченого абзацом 1 частини п`ятої статті 157 СК України, є неспроможними, оскільки виходять за межі предмету спору.
Відповідно до положень частини п`ятої статті 157 СК України той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, та у разі, якщо йому відомо місце проживання іншого з батьків, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов`язки, інформує його шляхом надсилання рекомендованого листа про тимчасовий виїзд дитини за межі України, мету виїзду, державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування у цій державі.
В контексті наведених вище аргументів заявника, Верховний Суд вважає необхідним зазначити, що судове рішення про визначення місця проживання дитини з один із батьків, може бути ухвалено лише якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, тобто за наявності між ними такого спору, а тому обґрунтування заявником такого позову лише з метою реалізації нею, передбаченого частиною п`ятою статті 157 СК України права на самостійне вирішення питання щодо тимчасового виїзду з дитиною за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, не є підставою для задоволення таких вимог.
З огляду на наведене, відсутні підстави вважати порушеним, невизнаним чи оспорюваним право позивачки, яке підлягає судовому захисту, зокрема право на самостійне вирішення питання тимчасового виїзду дитини за межі України, оскільки малолітня дитина проживає разом з нею, спору щодо визначення її місця проживання немає, а тому позивачка не позбавлена можливості на підтвердження зазначеного факту отримати висновок органу опіки та піклування та реалізувати своє право на самостійне вирішення питання тимчасового виїзду дитини за межі України відповідно до положень частини п`ятої статті 157 СК України.