У Х В А Л А
08 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 227/3760/19-ц
Провадження № 14-79цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3, про визнання договору оренди недійсним
за касаційною скаргоюОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року у складі колегії суддів Корчистої О. І., Космачевської Т. В., Мальованого Ю. М. та
ВСТАНОВИЛА:
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3, у якому просила визнати недійсним договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року б/н у вигляді будівлі складу, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендатор).
На обґрунтування позову зазначала, що ОСОБА_4 був її та ОСОБА_3 сином. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після його смерті вона та її чоловік ОСОБА_3 29 серпня 2016 року отримали свідоцтва про право на спадщину за законом, відповідно до яких успадкували по 1/2 частини майна, яке належало їхньому сину ОСОБА_4 у вигляді будівлі складу, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Їй стало відомо про наявність договору оренди на вказане нерухоме майно, який начебто укладено за життя між її сином ОСОБА_4 та ОСОБА_2 20 травня 2015 року.
Указаний договір оренди від 20 травня 2015 року її син ОСОБА_4 не укладав та не підписував, також не підписував акт приймання-передачі від 20 травня 2015 року, а тому вказаний договір оренди є недійсним.
15 липня 2020 року рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року, укладений у селищі Шевченко Добропільського району Донецької області між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, про надання в оренду приміщення загальною корисною площею 1 600 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки договір оренди від 20 травня 2015 року підписаний не ОСОБА_4, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи Луганського відділення Донецького НДІСЕ від 24 березня 2020 року № 574-576, який є повним, ясним та категоричним, щодо питань, визначених судом, то такий договір та акт приймання-передачі до договору оренди є недійсними.
17 грудня 2020 року постановою Донецького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 15 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що сторони оспорюваного договору не досягли згоди, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Факт того, що ОСОБА_4 не підписував оспорюваний договір, відповідач безпідставно займає нежитлове приміщення та перешкоджає в користуванні ним власникам, може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору в мотивувальній частині судового рішення під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним. Ураховуючи підстави позову, наведені позивачем, що нерухоме майно знаходиться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав, ефективним способом захисту права, яке позивач як співвласник нерухомого майна, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном. З огляду на наведене позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту. Саме така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц.
У січні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що зобов`язувати особу, яка звертається до суду в межах принципу диспозитивності, використовувати лише той чи інший спосіб захисту не відповідає нормам чинного законодавства і завданням, у цьому випадку, цивільного судочинства. У разі відсутності власноручного підпису сторони договору на документі необхідно вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину. Таким чином, вирішення вимоги про визнання договорів недійсними та застосування наслідків (про повернення майна від володільця чи користувача до власника, який заявив про недійсність правочину), має відбуватися саме за правилами статті 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
27 січня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.
25 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
07 квітня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) вказано, що позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тому відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача. Суди встановили, що спірні договори позивач не підписував та, відповідно, істотних умов цих договорів не погоджував.Велика Палата Верховного Суду вказала, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним з позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Зробила висновок про те, що в цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок, вказавши при цьому, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів керувалася такими міркуваннями.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду констатувала, що ОСОБА_1 як спадкоємиця після смерті свого сина ОСОБА_4, та власниця Ѕ частини спірного нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1,має право звернутися з позовом про визнання договору оренди цього приміщення недійсним незалежно від того, чи знав про цей договір покійний ОСОБА_4, оскільки факт відсутності волевиявлення ОСОБА_4 (орендодавця) на укладення оспорюваного договору оренди на умовах, що в ньому викладені, підтверджується категоричними висновками судово-почеркознавчої експертизи.
Розмежовуючи недійсність та неукладеність договору, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Тобто укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Головними умовами, за наявності яких договір вважається укладеним, є такі: сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору; таку згоду досягнуто в належній формі.
За договором найму будівлі або іншої капітальної споруди одна особа (наймодавець) передає або зобов`язується передати іншій особі (наймачеві) за плату в тимчасове володіння та користування будівлю чи іншу капітальну споруду. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди є двостороннім, відплатним, консенсуальним або реальним.
У зв`язку з тим, що законом не встановлено спеціальних істотних умов договору найму будівлі (споруди), єдиною загальною істотною умовою останнього є предмет договору. Предметом договору найму будівлі (споруди) може бути не будь-яка нерухомість, а тільки такий її різновид, як будівля (споруда).
Істотною умовою договору оренди є плата, яка стягується з наймача за користування майном (орендна плата).
Договір насамперед є домовленістю сторін щодо істотних його умов. Договір як документ - втілення цієї домовленості. Недотримання форми договору чи її недоліки не завжди свідчать про відсутність домовленості між сторонами.
Оскільки договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року про надання в оренду приміщення загальною корисною площею 1 600 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, містить всі істотні умови, то він є укладеним. За встановленими у справі обставинами, орендар користується будівлею складу, тобто договір виконується.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, напідставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
У частині другій статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Тому підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри учасника (учасників правочину), забезпечує їх ідентифікацію, а також цілісність документа, яким формалізується правочин.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду констатувала, що у разі відсутності власноручного підпису сторони договору на документі необхідно вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину, проте це не означає, що між сторонами відсутня домовленість, якщо договір фактично виконується сторонами.
Отже, неукладений і недійсний договір - це принципово різні правові явища і їх ототожнення є помилковим. Договір, щодо якого сторони не дійшли згоди в необхідній формі за всіма істотними умовами, є неукладеним, тобто неіснуючим, що виключає визнання його недійсним.
У справі, що переглядається, договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року за змістом є укладеним, бо містить усі істотні умови, притаманні такому виду договору.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Оскільки договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року містить усі необхідні реквізити, істотні умови, передбачені ЦК України, він є укладеним, а отже, може бути оспорюваним. Крім того, за обставинами справи оспорюваний договір до моменту визнання його недійсним виконувався сторонами, тобто був правовою підставою для користування орендарем майном орендодавця. Факт непідписання договору ОСОБА_4, підтверджений висновком судово-почеркознавчої експертизи, може бути підставою для визнання його недійсним за рішенням суду.
Щодо способу захисту порушених прав колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведені висновки сформульовані в постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16.
Велика Палата Верховного Суду, викладаючи в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовий висновок, від якого просить відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вказала на те, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язане з позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном.
У контексті обставин справи № 145/2047/16-ц, яка була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, і в контексті обставин цієї справи встановлено, що спірним майном користується орендар.
За договором майнового найму зазвичай відбувається передача такого майна (речі) у фактичне володіння наймача. Наймач, отримавши річ (майно) у своє користування, здійснює щодо неї всі повноваження, які визначені умовами договору, природою, характеристиками та призначенням отриманої речі (майна), тобто річ перебуває під його владою.
Потрібно розрізняти право володіння з фактичним володінням. Власник, який передав річ (майно) у користування іншій особі, не втрачає щодо неї права володіння як елемента тріади повноважень власника, проте фактичне володіння річчю здійснюється іншою особою - наймачем.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судувиснувала, що неможливо ефективно захистити права власника речі (майна) із застосуванням негаторного позову в тому разі, якщо річ (майно) перебуває у фактичному володінні іншої особи. У такому разі, на переконання колегії суддів, ефективним способом захисту прав власника речі буде фактичне повернення речі, що не можливо здійснити шляхом усунення перешкод у користуванні власністю.
Відмінність між неукладеними і недійсними договорами полягає в тих правових наслідках, які настають у силу норм законодавства для таких договорів. Правові наслідки недійсності договору визначаються статтею 216 ЦК України, у якій зазначено, що кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання такого правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.
Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Разом з тим вимоги про визнання договорів недійсними та вимога про повернення майна від володільця до власника, який заявив про недійсність правочину, має відбуватися саме за правилами статті 216 ЦК України.
Отже, у цьому випадку позов про визнання договору найму (оренди) недійсним та застосування наслідків недійсності правочинів, передбачених у статті 216 ЦК України, є ефективним способом захисту порушеного права власності позивача, який призводить до відновлення порушеного права та повернення майна (речі) у фактичне володіння власника.
Висновок Великої Палати Верховного Суду, на якому побудоване обґрунтування, яким саме є ефективний спосіб захисту порушеного права в разі, коли договір не підписаний стороною, а саме висновок, сформульований у пункті 7.26 постанови від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19): "…у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення", - має універсальний характер, відповідно, такий висновок підлягає застосуванню у випадку оспорювання договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню, договорів, які підлягають державній реєстрації, договорів щодо прав, які підлягають державній реєстрації (наприклад, договір оренди земельної ділянки).
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що при застосуванні підходу, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду, про те, що ефективним способом захисту в разі встановлення, що оспорюваний договір не підписувався однією зі сторін (наприклад, підпис підроблений), є негаторний позов про усунення перешкод у користуванні належним майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення майна, створюється ситуація правової невизначеності, коли констатація в мотивувальній частині рішення про неукладенність договору і, як наслідок, вказівка в резолютивній частині про відмову у визнанні договору недійсним не є підставою для скасування реєстраційних записів, які здійснено на підставі договорів як документів, неукладеність яких констатує суд. Разом з тим визнання договору недійсним, підробленість підпису на якому встановлена судом, забезпечить можливість як повернення речі (майна) у фактичне володіння власника шляхом застосування реституції, так і стане підставою для скасування всіх реєстраційних записів, які здійснено на підставі цього договору.
На переконання колегії суддів, позов про визнання договору недійсним з підстав, що підпис сторони в ньому є підробленим та, відповідно, застосування наслідків недійсності правочину, передбачених у статті 216 ЦК України, є належним та ефективним способом захисту порушеного права власності позивача в цій справі, тому вважала наявними підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку (уточнення), викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).
Велика Палата Верховного Суду вважає мотиви, викладені в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 квітня 2021 року, обґрунтованими та приймає справу до розгляду.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати наявні розбіжності в судовій практиці (рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2011 року у справі "Брезовець проти Хорватії" (Brezovec v. Croatia), заява № 13488/07).
Оскільки принцип верховенства права передбачає необхідність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних відносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), Велика Палата Верховного Суду приймає справу для продовження розгляду.
У частині першій статті 402 ЦПК України передбачено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Такий розгляд відбувається з урахуванням статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Виходячи з викладеного справу необхідно розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у порядку письмового провадження).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду