УХВАЛА
7 червня 2021 року
м. Київ
справа №1-4/2004
провадження № 13-93зво21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Григор`євої І. В.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Штелик С. П.
розглянула заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) вироку Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2004 року й ухвали Верховного Суду України від 12 жовтня 2004 року і
встановила:
Як убачається з матеріалів провадження за заявою, вироком Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2004 року, залишеним без зміни 12 жовтня 2004 року Верховним Судом України (далі - ВСУ), ОСОБА_1 було засуджено за п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 15 і пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 289, ч. 1 ст. 263, ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі положень ст. 5 КК Роменський міськрайонний суд Сумської області ухвалою від 12 жовтня 2017 року зменшив строк покарання у виді позбавлення волі, призначеного заявнику за ч. 3 ст. 15 і пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК, до 10 років, а в решті вирок залишив без змін.
Надалі ОСОБА_1 звернувся з клопотанням про звільнення його від подальшого відбування довічного ув`язнення, яке Роменський міськрайонний суд Сумської області ухвалою від 24 травня 2019 року частково задовольнив - замінив обраний заявнику захід примусу на позбавлення волі на строк 20 років. Сумський апеляційний суд скасував це рішення й відмовив у задоволенні клопотання засудженого (ухвала від 27 серпня 2019 року). Касаційний кримінальний суд Верховного Суду закрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначену ухвалу апеляційного суду як таку, що не може бути предметом касаційного перегляду (справа № 585/492/19).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 березня 2021 року в справі "Дембо та інші проти України" (заява № 2778/18 та 46 інших, у тому числі ОСОБА_1 ) констатував порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення. ЄСПЛ постановив, що факт визнання існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
Посилаючись на вказане рішення ЄСПЛ, ОСОБА_1 подав до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) заяву про перегляд за виключними обставинами згаданих вироку й ухвали ВСУ. Заперечуючи обґрунтованість засудження, заявник вважає, що встановлене порушення ст. 3 Конвенції є безумовною підставою для звільнення засудженого від подальшого відбування покарання, скасування оспорюваних рішень національних судів і направлення справи на новий судовий розгляд.
Велика Палата, перевіривши подану заяву, дійшла висновку, що у відкритті провадження за нею належить відмовити з огляду на таке.
ЄСПЛ у рішенні "Дембо та інші проти України", констатуючи порушення ст. 3 Конвенції стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення, зазначив, що Конвенція не забороняє застосування цього виду покарання до осіб, засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів, таких як убивство. Однак у європейській пенітенціарній політиці робиться наголос на реабілітації ув`язнених; первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Тож для додержання вимог ст. 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду вироку на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його тривалого ув`язнення, до яких належать: покарання, стримування, захист громадськості та реабілітація. Разом із цим ЄСПЛ постановив, що сам факт визнання існування порушення вже є достатньою справедливою компенсацією.
Таким чином, у рішенні міжнародної судової установи, на яке ОСОБА_1 посилається як на підставу для перегляду, ЄСПЛ указав на системну проблему в українському законодавстві, що належить подолати заходами загального характеру - шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини, а саме шляхом запровадження в Україні процедур, котрі би на законодавчому рівні забезпечували у перспективі можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, унесення до них змін та доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, у тому числі й на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Застосовані у справі ОСОБА_1 принципи та характер констатованого порушення Конвенції свідчать про те, що не було додержано такого права заявника, яке наразі неможливо відновити у вигляді того ж стану чи становища, що існували до порушення Конвенції. У таких випадках, з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 19 січня 2000 року, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Рішення ЄСПЛ, ухвалене на користь ОСОБА_1 та 46 інших осіб, не містить вказівок на те, що в основі констатованих щодо заявника порушень Конвенції лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими щодо засудженого, котрі й надалі зумовлюють шкідливі наслідки і їх не може бути усунуто іншим способом, ніж як скасування оспорюваних судових рішень.
З урахуванням наведеного відсутні правові підстави для відкриття провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд вироку й ухвали ВСУ щодо нього за виключними обставинами у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.
З огляду на викладене у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 слід відмовити, а заяву з усіма доданими матеріалами - повернути особі, яка її подала.
Керуючись статтями 459, 463, 464 КПК, Велика Палата Верховного Суду