ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Золотнікова О. С., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Штелик С. П.
у справі № 800/527/14 (провадження № 11-358заі20) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Президента України, третя особа - Служба безпеки України (далі - СБУ), про визнання протиправним і скасування Указу
Короткий виклад історії справи
19 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Президента України, у якому просив визнати протиправним і скасувати Указ Президента України від 25 жовтня 2014 року № 823/2014 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області».
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що звільнення відбулось без встановлення підстав для звільнення та будь-якої його вини. Ураховуючи, що національне законодавство про люстрацію встановлює презумпцію співучасті у вчиненні злочину, містить покарання вдвічі довше, ніж покарання, передбачене кримінальним законодавством, на особу, щодо якої застосовано люстраційні санкції, повинні поширюватись гарантії статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), відповідно до якої кожен, кого обвинувачено у вчинені кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, поки його вину не буде доведено в законному порядку. Позивач уважає, що в його звільненні має місце порушення зазначеної статті Конвенції, оскільки він не вчиняв протягом 2010 - 2014 років правопорушень, визнаних такими чинним на той час законодавством.
На думку позивача, у його ситуації також має місце порушення статті 7 Конвенції, за змістом якої нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом.
ОСОБА_1 наголошує, що оскаржуваний Указ не містить конкретних підстав звільнення, не відповідає принципу правової визначеності, порушує частину другу статті 8 Конвенції.
Позивач припускає, що його ймовірно було звільнено на підставі пункту 8 частини першої статті 3 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII), відповідно до якої заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема, керівника територіального органу СБУ. Однак, на думку позивача, закон визначив, що особа, яка працювала в органах влади на відповідних посадах у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, проте не погодилась із діяльністю влади ОСОБА_3 та виказала таке непогодження шляхом звільнення, не підпадає під заборону, встановлену Законом № 1682-VII. ОСОБА_1 пропрацював на посаді начальника Управління Центрального апарату СБУ з вересня 2013 року, але через незгоду з політикою діючої влади 25 грудня 2013 року подав рапорт про звільнення. Таким чином, оскільки в зазначений законом період позивач за власним бажанням був звільнений, то до нього не можуть бути застосовані заборони, передбачені частинами третьою та четвертою статті 1 та статті 2 Закону № 1682-VII.
Позивач наголошує, що його фактично звільнено з посади не за порушення тих чи інших вимог закону, а лише за перебування на посаді, чим порушені конституційні принципи та гарантії притягнення до індивідуальної відповідальності, а також принципи проведення люстрації.
Суд першої інстанції встановив, що позивач з 22 лютого 1986 року по 17 січня 2014 року проходив військову службу в органах державної безпеки та СБУ.
З 14 травня 2010 року по 05 серпня 2011 року ОСОБА_1 перебував на посаді заступника начальника Управління СБУ в Дніпропетровській області.
Указом Президента України від 05 серпня 2011 року № 804/2011 ОСОБА_1 призначений на посаду начальника Управління СБУ в Івано-Франківській області, а Указом Президента України від 07 грудня 2012 року № 691/2012 звільнений із займаної посади.
Указом Президента України від 07 грудня 2012 року № 693/2012 позивач призначений на посаду начальника Управління СБУ в Закарпатській області, а Указом Президента України від 02 вересня 2013 року № 825/2013 звільнений із займаної посади.
З 02 вересня 2013 року позивач працював на посаді начальника Управління Центрального апарату СБУ в розпорядженні Голови СБУ.
25 грудня 2013 року ОСОБА_1 подав на ім`я Голови СБУ рапорт про звільнення з військової служби в СБУ.
17 січня 2014 року ОСОБА_1 було звільнено.
17 січня 2014 року позивача призначено на посаду завідувача відділу контролю за діяльністю військових формувань - головного інспектора Інспекції з питань контролю за діяльністю військових формувань Головного управління з питань державної та оборонної політики Адміністрації Президента України, а 17 квітня 2014 року звільнено із цієї посади.
Указом Президента України від 17 квітня 2014 року № 418/2014 ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Управління СБУ у Дніпропетровській області. Наказом Голови СБУ від 18 квітня 2014 року № 747-ос позивач прийнятий на державну службу та призначений на вказану посаду.
22 жовтня 2014 року Голова СБУ вніс пропозицію Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління СБУ у Дніпропетровській області.
Указом Президента України від 25 жовтня 2014 року № 823/2014 ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Управління СБУ у Дніпропетровській області.
Наказом Голови СБУ від 27 жовтня 2014 року № 10/29-ос ОСОБА_1 звільнено із займаної посади відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП; з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади») з 25 жовтня 2014 року.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 28 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав протиправним і скасував Указ Президента України від 25 жовтня 2014 року № 823/2014 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області».
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що за приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд першої інстанції керувався висновками, які виклав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 17 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону № 1682-VII.
У цьому рішенні ЄСПЛ визнав, що звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, та зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом № 1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли ОСОБА_3 був Президентом України (пункт 294 Рішення).
Також суд першої інстанції послався на правову позицію, висловлену Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у рішенні від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14, відповідно до якої без встановлення зв`язку між особами, що обіймали певні посади, та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону № 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Заборона перебування на зазначених у Законі № 1682-VIIпосадах та, як наслідок, звільнення із цих посад розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
Суд першої інстанції зазначив, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Заходи такої суворості, як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років, не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку з узурпацію влади, підривом основ національної безпеки й оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Виходячи з наведеного та врахувавши, що обставини в цій справі не містять суттєвих відмінностей від обставин справи, у якій Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов наведених висновків, суд зауважив, що підхід ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» є застосовним і в цій справі за позовом ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції врахував, що відповідачем не надано жодних відомостей про протиправну поведінку ОСОБА_1 , спрямовану на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки й оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Відтак суд дійшов висновку, що оскаржуваний Указ не відповідає критеріям правомірності, наведеним у статті 2 КАС України, зокрема, виданий непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання в право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
Не погодившись із таким судовим рішенням, відповідач в апеляційній скарзі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 28 вересня 2020 року та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
На переконання скаржника, позивач підпадає під дію пункту 7 частини другої статті 2 Закону № 1682-VII, відтак щодо нього правомірно здійснено люстраційні заходи як щодо особи, яка сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року обіймала посаду керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) CБУ.
Відповідач уважає, що застосування судом у цій справі правових висновків ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» є невиправданим з огляду на те правове становище, яке займав позивач, адже відповідно до положень Закону України від 25 березня 1992 року № 2229-XII «Про Службу безпеки України» (далі - Закон № 2229-XII) СБУ підпорядкована Президенту України та підконтрольна Верховній Раді України. Начальники регіональних органів СБУ призначаються безпосередньо Президентом України за поданням Голови СБУ.
Скаржник наголошує на тому, що позивач призначався на посаду керівника регіональних органів СБУ безпосередньо Президентом України ОСОБА_3 та не міг не бути обізнаним про здійснення ОСОБА_3 заходів, спрямованих на узурпацію влади, однак жодних заходів, спрямованих на припинення таких дій тодішнього президента, ОСОБА_1 , перебуваючи на керівній посаді в органах СБУ, не вчинив.
Від третьої особи надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції, СБУ просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
СБУ наполягає на тому, що виходячи з відомостей про проходження позивачем служби в регіональних органах СБУ, на ОСОБА_1 поширювалася дія Закону № 1682-VII в частині застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону на підставі критерію здійснення очищення влади, визначеного пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII.
На виконання цих законодавчих вимог керівник СБУ, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, щодо якої здійснюється перевірка, зобов`язаний був прийняти рішення про звільнення позивача з посади безвідносно до того, чи вчинялися ним будь-які дії, спрямовані на сприяння узурпації влади Президентом України ОСОБА_3 . Неприйняття такого рішення означало б пряме порушення вимог Закону № 1682-VII, зокрема, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення».
Третя особа наголошує на тому, що обов`язок звільнення осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 Закону № 1682-VII, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, є імперативним, здійснюється на підставі наявних в особових справах відомостей та не передбачає і не потребує здійснення додаткових заходів перевірки таких осіб чи встановлення стосовно них певних фактів службової діяльності.
СБУ вважає оскаржуваний позивачем Указ правомірним і таким, що виданий на виконання вимог Закону № 1682-VII.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Позивач уважає твердження скаржника про те, що, перебуваючи на посаді начальника регіональних органів СБУ, ОСОБА_1 був обізнаний про дії тодішнього Президента України, спрямовані на узурпацію влади, проте не вчиняв жодних дій, такими, що не підтверджені жодними належними доказами всупереч вимогам статті 77 КАС України.
ОСОБА_1 наголошує на тому, що ані на момент винесення оскаржуваного ним Указу, ані на час розгляду справи не існує судових рішень, дисциплінарних проваджень, кримінальних справ чи службових розслідувань щодо невиконання чи неналежного виконання своїх посадових обов`язків позивачем під час його перебування на посаді в органах СБУ, відтак, на думку позивача, не існує належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність порушень чи злочинів, вчинених позивачем під час перебування на посаді.
Позивач наголошує, що оскаржуваний ним Указ порушує його право на захист прав та гідності, право на працю, якій ОСОБА_1 присвятив значну частину життя.
Крім того, позивач наголошує на тому, що, перебуваючи з вересня 2013 року на посаді начальника Управління Центрального апарату СБУ та не погоджуючись із політикою діючої на той час влади, 25 грудня 2013 року подав рапорт на звільнення, тому вважає, що виходячи з положень частини другої статті 3 Закону № 1682-VII не підпадає під заборону, встановлену цим Законом.
Також позивач уважає, що визначений частиною першою статті 3 Закону № 1682-VII критерій не може бути до нього застосований, оскільки передбачає проведення відповідної перевірки, яка, однак, стосовно нього не проводилась.
ОСОБА_1 стверджує, що стосовно нього при прийнятті оскаржуваного Ук