Постанова
Іменем України
08 червня 2021 року
м. Київ
справа № 759/1078/17
провадження № 61-128св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Крата В. І., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва",
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2,
відповідач за первісним позовом- ОСОБА_3,
відповідач за зустрічним позовом - Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація,
третя особа - Київська міська рада,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва" на постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року в складі колегії суддів Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
ВСТАНОВИВ :
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва" звернулося з позовом до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, про виселення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що в господарському віданні позивача перебуває будинок АДРЕСА_1, який має статус гуртожитку. При проведенні обстеження умов і підстав використання житлової площі гуртожитку позивач установив факт самоправного зайняття ОСОБА_1 кімнати АДРЕСА_2 житловою площею 22,40 м?.
Посилаючись на безпідставність зайняття відповідачкою житлового приміщення, позивач указував, що ОСОБА_1 не отримувала спеціальний ордер на вселення в кімнату гуртожитку, а також не зареєстрована (як і її діти) за адресою: АДРЕСА_2 . Крім того, відповідачка має заборгованість із оплати житлово-комунальних послуг, яка станом на 01 жовтня 2016 року складала 4 044,71 грн.
Оскільки ОСОБА_1 відмовляється в добровільному порядку звільнити займану нею кімнату, позивач із урахуванням уточнених позовних вимог просив суд виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з кімнати АДРЕСА_2 .
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася із зустрічним позовом до КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва", Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про зобов`язання вчинити дії.
Зустрічний позов мотивовано тим, що в липні 2002 року ОСОБА_1 переїхала до міста Києва та з дозволу коменданта й балансоутримувача гуртожитку зайняла для проживання кімнату АДРЕСА_2 . Зазначала, що відкрито поселилася у вільну кімнату за мовчазної згоди власника (балансоутримувача) будинку, де разом зі своєю сім`єю проживає понад 15 років, оплачуючи житлово-комунальні послуги. Указувала, що неодноразово зверталася до балансоутримувачів гуртожитку з вимогою про надання дозвільних документів (ордеру) на проживання в кімнаті, однак відповіді не отримала. Відсутність таких документів позбавляє позивачку за зустрічним позовом права на приватизацію кімнати в гуртожитку, в зв`язку з чим, на думку ОСОБА_1, її права підлягають захисту шляхом визнання права власності на житлове приміщення за набувальною давністю.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просила суд:
- зобов`язати Святошинську районну в місті Києві державну адміністрацію провести державну реєстрацію права приватної власності на кімнату АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 ;
- зобов`язати КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва" підготувати, оформити та видати ОСОБА_1 спеціальний ордер на поселення в кімнату гуртожитку та усі інші необхідні правовстановлюючі документи, які передують проведенню державної реєстрації речового права на нерухоме майно та які не були своєчасно надані їй відповідачами;
- зобов`язати КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва" укласти з ОСОБА_1 як із повноцінним наймачем договори про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2019 року первісний позов КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва" задоволено: виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 із кімнати АДРЕСА_2 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із того, що відсутність у відповідачів ордеру на вселення в кімнату АДРЕСА_2 свідчить про самоправне зайняття ними житлового приміщення в розумінні положень статті 116 ЖК УРСР, що є підставою для їх виселення без надання іншого житлового приміщення.
Відмова в задоволенні зустрічного позову мотивована обізнаністю ОСОБА_1 про користування нею чужим майном та належність кімнати АДРЕСА_2 до комунальної власності, що виключає можливість визнання права власності на таке нерухоме майно за набувальною давністю.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року апеляційну скаргу відповідачів задоволено частково, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2019 року в частині задоволення первісного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва" відмовлено. В іншій частині рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачі вселилися до гуртожитку з дозволу балансоутримувача, з яким ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах, що свідчить про зайняття ними житлового приміщення на законних підставах.
Суд апеляційної інстанції з посиланням на практику ЄСПЛ зазначив, що задовольняючи позов про виселення, суд першої інстанції не оцінив втручання у право відповідачів на житло на предмет пропорційності такого втручання переслідуваній легітимній меті, чим порушив закріплені в статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципи.
Установивши, що відповідачі протягом тривалого часу на законних підставах проживають у кімнаті гуртожитку та не володіють на праві власності іншим житлом, апеляційний суд відмовив у задоволенні первісного позову КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва".
Аргументи учасників справи
26 грудня 2019 року КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року та просило її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що єдиною підставою для вселення в житлове приміщення є спеціальний ордер, який відповідачі не отримали, що свідчить про самоправне зайняття ними кімнати в гуртожитку.
Позивач указував, що відповідачі не довели наявність письмового дозволу балансоутримувача на їх проживання в гуртожитку, а також відсутність у них іншого житла.
У березні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив відповідачів на касаційну скаргу, в якому вони просили залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Посилалися на те, що зайняття житлового приміщення без ордеру, але на підставі дозволу власника/балансоутримувача, не може вважатися самоправним. Уважають, що апеляційний суд із урахуванням тривалого та відкритого проживання сім`ї відповідача в гуртожитку правильно застосував Конвенцію та практику ЄСПЛ і обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного позову.
Аналіз доводів та вимог касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 в касаційному порядку не оскаржується, а тому Верховним Судом не переглядається.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження в справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Про передачу гуртожитку та зовнішніх інженерних мереж комунальної власності територіальної громади міста Києва" № 562 від 08 травня 2014 року, розпорядження Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації "Про закріплення гуртожитку, що переданий до сфери управління Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації" № 673 від 04 листопада 2014 року, наказу комунального підприємства "Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду в Святошинському районі міста Києва" від 31 грудня 2014 року № 225 "Про прийняття на баланс гуртожитку на АДРЕСА_1" гуртожиток по АДРЕСА_1 знаходиться в комунальній власності територіальної громади міста Києва та відноситься до сфери управління Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації
Згідно з розпорядженням Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 лютого 2015 року № 58 "Про передачу та закріплення житлового і нежитлового фонду за КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва" вказаний гуртожиток перебуває у господарському віданні й на обслуговуванні КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва".
ОСОБА_1 разом із сім`єю з 2002 року без отримання ордеру та реєстрації проживає в кімнаті АДРЕСА_2 .
ОСОБА_1 зареєстрована по АДРЕСА_4 . ОСОБА_3 зареєстрований по АДРЕСА_5 .
Апеляційний суд установив, що відповідачі поселилися в гуртожитку з дозволу коменданта та попереднього балансоутримувача, який не порушував питання про незаконність та самоправність зайняття відповідачами кімнати гуртожитку.
Відповідачі оплачували вартість спожитих житлово-комунальних послуг, на підтвердження чого надали квитанції про їх сплату за 2011-2012 роки. При цьому, отримувачем платежів за квитанціями є СЕЖБГ КО "Київзеленбуд", який був попереднім балансоутримувачем гуртожитку.
ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах із СЕЖБГ КО "Київзеленбуд".
Іншого житла, окрім кімнати АДРЕСА_2, відповідачі у власності не мають.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 128, статті 129 ЖК УРСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації та відповідного профспілкового комітету, на підставі якого громадянинові видається спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК УРСР).
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що "коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції" (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що "виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 404/5255/16-ц (провадження № 61-23022св18) вказано, що "самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акту (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу не є самоправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоправно зайняла житлове приміщення".
У справі, що переглядається, встановивши, що відповідачі зайняли житлове приміщення в гуртожитку з дозволу балансоутримувача, з яким ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах, та понад 15 років проживали в кімнаті АДРЕСА_2 без будь-яких заперечень з боку власника/балансоутримувача будинку, не маючи у власності іншого житла, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва".
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки наданих сторонами доказів та встановлених судами обставин, що в силу положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень Верховного Суду.