Постанова
Іменем України
04 червня 2021 року
м. Київ
справа № 616/278/19
провадження № 61-7801св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач
-
ОСОБА_1,
відповідачі
-
ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 03 жовтня 2019 року в складі судді Рикова М. І. та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року в складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання права власності на частину житлового будинку АДРЕСА_1 (надалі - будинок) за набувальною давністю.
Позовна заява мотивована тим, що вона є власником 3/20 частин будинку, з 2008 року постійно в ньому проживає, користується та утримує його. Постановами Великобурлуцької державної нотаріальної контори від 14 вересня 2008 року їй було відмовлено в оформленні права власності на 1/4 та 3/20 частин будинку, що залишилися після смерті її прабабусі ОСОБА_3 та матері ОСОБА_4 . Згідно з відмовою нотаріуса право на спадкування зазначених частин в порядку спадкування за законом та заповітом має ОСОБА_2, який прийняв спадщину в установленому законом порядку, але не оформив своє право на спадкування. З серпня 2006 року ОСОБА_2 не проживає та не з`являється в будинку, не утримує його не сплачує комунальні послуги. Місце перебування ОСОБА_2 позивачу невідоме. Оскільки з 2008 року вона добросовісно, відкрито та безперервно володіє та користується 1/4 та 3/20 частинами будинку, позивач просила визнати за нею право власності на ці частини будинку за набувальною давністю.
Короткий зміст судових рішень
Заочним рішенням Великобурлуцького районного суду Харківської області від 03 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Рішення судів мотивовані тим, що визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) можливе лише за наявності необхідних для цього умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння. Позивачу з часу проживання в будинку було відомо, що відповідне майно яка спадщина належить відповідачу з часу її відкриття, однак він наразі не отримав правовстановлюючі документи на це майно. Оскільки власником спірного майна є ОСОБА_2, про що позивачу відомо, дані обставини свідчать про відсутність підстав для визнання права власності на таке майно в порядку набувальної давності. У зв`язку із цим, суди вважали позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2020 року ОСОБА_1, не погодившись із заочним рішенням Великобурлуцького районного суду Харківської області від 03 жовтня 2019 року та постановою Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 16 вересня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 03 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами неправомірно та безпідставно ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідач ОСОБА_2 в спірному будинку не проживав та не проживає, заяву про прийняття спадщини не подавав. Крім цього, відсутній заповіт на ім`я відповідача, що вказує на те, що він не являється спадкоємцем та власником спірного майна. Нотаріусом помилково відмовлено їй у видачі свідоцтв про право на спадщину на частини спірного будинку. На думку позивача, судами не досліджено належним чином всі докази у справи та відповідно не встановлено дійсні фактичні обставини у справі, що є підставою для скасування оскаржуваних рішень та направлення справи на новий розгляду до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження є пункт 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
У встановлений ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року строк відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
ОСОБА_1 є власником 3/20 частин житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину від 29 березня 2006 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Відповідно до свідоцтва про право власності від 31 січня 2006 року, витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, інша частина будинку зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 в розмірі 3/4 частин (за виключенням частки, право власності на яку набула позивачка на підставі спадкування за законом) та за ОСОБА_3 в розмірі 1/4 частини.
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 97 років, про що в книзі реєстрації актів про смерть 24 травня 1985 року був зроблений запис за № 59 відповідно до свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 .
Після її смерті відкрилася спадщина на належну ОСОБА_3 1/4 частину будинку.
Відповідно до постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14 серпня 2018 року, виданої державним нотаріусом Великобурлуцької державної нотаріальної контори Харківської області, ОСОБА_3 була прабабусею позивача. На день її смерті з нею постійно проживала її дочка ОСОБА_5, яка прийняла спадщину фактично, але не оформила спадкових прав до часу смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_5 залишила заповіт, посвідчений Великобурлуцькою державною нотаріальною конторою Харківської області 25 вересня 1998 року за зареєстрованим № 1748 на ім`я онука ОСОБА_2 . Він фактично прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5, оскільки на день її смерті постійно мешкав з нею в спадковому будинку, але станом на день винесення постанови спадщину не оформив.
Відповідно до свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 ОСОБА_5 є матір`ю ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 у віці 68 років, про що в книзі реєстрації актів про смерть 25 листопада 2002 року зроблено актовий запис № 164 відповідно до свідоцтва про смерть серія НОМЕР_3 .
Після її смерті була заведена спадкова справа № 144/2003.
У заяві до нотаріальної контори від 29 березня 2006 року ОСОБА_1 повідомляла про інших спадкоємців ОСОБА_4, в тому числі і про сина померлої - ОСОБА_2, який прийняв спадщину фактично: на день смерті спадкодавця мешкав разом з нею і продовжує мешкати в успадкованому будинку з 29 листопада 1991 року та по день подання цієї заяви.
У постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14 серпня 2018 року, виданої державним нотаріусом Великобурлуцької державної нотаріальної контори Харківської області позивачу, яка є дочкою ОСОБА_4, відмовлено в оформленні права на спадкування 3/20 частин будинку після її смерті, оскільки зазначену спадщину фактично прийняв син спадкодавця - ОСОБА_2, але станом на день винесення постанови спадкові права не оформив.
Згідно з даними домової книги для прописки громадян, проживаючих в будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 зареєстрований за вказаною адресою з 29 листопада 1991 року і по день подання позову до суду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відмовляючи у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із їх необґрунтованості, оскільки позивачем не доведено правомірності визнання за нею як володільцем спірного нерухомого майна права власності за набувальною давністю. Відповідно до статті 344 ЦК України визнання права власності на майно за набувальною давністю можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння. Особою, яка прийняла спадщину у вигляді спірного майна, однак не оформила відповідні правовстановлюючі документи, являється ОСОБА_2, тобто є власником цього майна з часу відкриття спадщини, про що позивачу було відомо на час володіння цим майном та на час подання позову. Оскільки безтитульність та добросовісність, як початковий елемент заволодіння спірним майном, відсутні, а тому відповідно заявлені позовні вимоги не могли бути задоволені.
Верховний Суд погоджується із відповідними висновками судів першої таапеляційної інстанцій, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судами на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.
Відповідно до частини другої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Отже, набувальна давність - це спосіб набуття права власності на нерухомість, який не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а виникає із сукупності певних обставин, а саме: майно може бути об`єктом набувальної давності; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність; відсутність інших осіб, які претендують на це майно; відсутність титулу (підстави) у позивача для володіння майном та набуття права власності. Позивачем у справах про набуття права власності за набувальною давністю є володілець чужого майна.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року в справі № 910/17274/17 зроблено висновок, що "умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном".
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковими для застосування судами.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, у постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14 серпня 2018 року, виданої державним нотаріусом Великобурлуцької державної нотаріальної контори Харківської області, зазначено, що ОСОБА_3 була прабабусею позивача. На день її смерті з нею постійно проживала її дочка ОСОБА_5, яка прийняла спадщину фактично, але не оформила спадкових прав до часу смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_5 залишила заповіт на ім`я ОСОБА_2 . Він фактично прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5, оскільки на день її смерті постійно мешкав з нею в спадковому будинку, але станом на день винесення постанови свідоцтво про право на спадщину не отримав.
ОСОБА_1 у заяві до нотаріальної контори від 29 березня 2006 року повідомляла про інших спадкоємців ОСОБА_4, в тому числі і про сина померлої ОСОБА_2, який прийняв спадщину фактично, оскільки на день смерті спадкодавця мешкав разом з нею і продовжує проживати в успадкованому будинку з 29 листопада 1991 року та по день подання цієї заяви.
У постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14 серпня 2018 року, виданої державним нотаріусом Великобурлуцької державної нотаріальної контори Харківської області позивачу відмовлено в оформленні права на спадкування 3/20 частин будинку після смерті ОСОБА_4, оскільки зазначену спадщину фактично прийняв син спадкодавця - ОСОБА_2, але станом на день винесення постанови спадкові права не оформив.
Відповідні постанови нотаріуса не були визнані недійсними або скасовані згідно законодавства України.
У частині другій статті 548 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), яка діяла на час відкриття спадщини щодо спірного майна зазначено, що прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Аналогічна норма міститься у частині п`ятій статті 1268 ЦК України.
Строк, впродовж якого спадкоємець зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно, законом не встановлений, однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (стаття 560 ЦК УРСР та стаття 1296 ЦК України).
Таким чином, судами обґрунтовано встановлено належність спірного нерухомого майна відповідачу ОСОБА_2 з часу відкриття спадщини, у тому числі в період з 2008 року та по день подачі даного позову (який позивач вказувала у позові як відповідний строк володіння спірним майном).
Судами першої та апеляційної інстанцій також встановлено, що ОСОБА_1 було відомо, що спадкоємцем (власником) відповідного майна (часток будинку) є відповідач.
Таким чином, оскільки позивачем не доведено, зокрема, безтитульність (власник майна відсутній) та добросовісність (власник майна невідомий), як складові елементи володіння чужим майном, а тому суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання за нею права власності на відповідні частини будинку за набувальною давністю.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку із його необґрунтованістю.
Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги, щодо того, що відповідач не являється спадкоємцем спірного майна після смерті його власників у зв`язку із тим, що він не подавав заяву про прийняття спадщини та у зв`язку відсутності заповіту на його ім`я щодо частини спірного майна, оскільки дані обставини позивачем не спростовані. Відповідні обставини зазначені у постановах нотаріуса від 14 серпня 2018 року про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину, які є дійсними (позивачем не оскаржені), а тому відсутні підстави ставити під сумнів їх зміст.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення від 03 квітня 2008 року).
Верховним Судом не встановлено порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які є підставою для обов`язкового скасування оскаржуваних судових рішень.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.