Постанова
Іменем України
03 червня 2021 року
м. Київ
справа № 523/5994/16-ц
провадження № 61-12004св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - адвоката Лошакової Юлії Ігорівни на постанову Одеського апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2016 року ОСОБА_1, діючи у своїх інтересах та в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним та вселення, посилаючись на те, що 08 січня 2000 року між нею та ОСОБА_5 був зареєстрований шлюб. Відповідач у справі ОСОБА_3, який є батько ОСОБА_5, на підставі договору дарування від 06 вересня 2000 року був власником 3/32 частин домоволодіння АДРЕСА_1 . Вона з 11 вересня 2000 року, а її чоловік з 13 червня 2001 рокупроживали та були зареєстровані в зазначеному будинку. 07 вересня 2000 року ОСОБА_3 написав заяву, в якій він зобов`язався надати їй право на проживання та прописки в належній йому на праві особистої власності частині домоволодіння. Вказана заява була підписана у присутності приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Колмакової Н. В., яка встановила особу та засвідчила справжність підпису громадянина ОСОБА_3 .ІНФОРМАЦІЯ_2 в неї та ОСОБА_6 народився син- ОСОБА_7, який з моменту свого народження проживав спільно з батьками в будинку АДРЕСА_1 . З часом сину були поставлені діагнози про те, що він страждає на змішаний специфічний розлад психічного розвитку на резидуально-органічній основі ОНР - 1-го рівня, Г-81.3, має грубу затримку психо-мовного розвитку, розлад спектра аутизму, вибірковість в їжі. Окрім того, дитина хворіє на дуже тяжку хворобу головного мозку, в нього наявні 2 пухлини головного мозку розміром понад 4 см, що підтверджується комп`ютерною томографією. У зв`язку з фізіологічними та психічними захворюваннями сина він потребує постійної уваги та значних коштів на лікування, догляд, медичні обстеження, реабілітацію тощо. З вересня 2014 року ОСОБА_8 залишив сім`ю, не спілкується та не допомагає дитині. Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 24 березня 2015 року у справі № 522/24000/14-ц шлюб між нею та ОСОБА_5 було розірвано. Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 листопада 2014 року у справі № 523/12612/14-ц вона та її малолітній син ОСОБА_2 були визнані такими, що втратили право користування жилою площею в домоволодінні, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року вищевказане рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 04 листопада 2014 року у справі № 523/12612/14-ц було скасовано. Під час розгляду вказаної справи в апеляційному суді ОСОБА_3 10 вересня 2015 року незаконно зняв її з реєстрації та переоформив право власності на 3/32 частки домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, шляхом укладання нотаріально посвідченого договору дарування з ОСОБА_4 . Вказаний договір дарування вона вважає недійсним, оскільки в порушення частини першої статті 224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він укладений без згоди органу опіки та піклування. Враховуючи викладене,ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір дарування 3/32 часток домоволодіння АДРЕСА_1 від 10 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської нотаріальної контори Арабаджи К. Г.; вселити її та малолітнього сина ОСОБА_2 у вказане домоволодіння.
Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 16 грудня 2019 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування від 10 вересня 2015 року, за яким ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_4 безоплатно прийняла майно у власність, а саме 3/32 частки домоволодіння АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Арабаджи К. Г. у реєстрі за № 3-1643, номер запису про право власності: 11109384. Вселено малолітнього ОСОБА_2 в будинок (3/32 частки) АДРЕСА_1 . Позовні вимоги ОСОБА_1 про її вселення в будинок (3/32 частки) АДРЕСА_1 залишено без задоволення. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсним договору дарування та вселення малолітнього ОСОБА_2 до будинку АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний правочин порушує права ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки останній в результаті його укладення втратив право користування спірним житловим приміщенням. Крім того, на час укладення договору дарування ОСОБА_3 було достовірно відомо, що його онук проживає в будинку. У зв`язку з викладеним суд вважав, що для укладення договору дарування необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування. Крім того, враховуючи, що рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 листопада 2014 року в справі № 523/12612/14-ц ОСОБА_2 не був визнаний таким, що втратив право користування жилою площею у спірному домоволодінні, то суд дійшов висновку, що він зберіг право користування вказаним житловим приміщенням. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про вселенняОСОБА_1 до будинку, суд виходив з того, що рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 листопада 2014 року в справі № 523/12612/14-ц вона визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_1, а тому правові підстави для її вселення відсутні.
Постановою Одеського апеляційного суду від 30 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 16 грудня 2019 року скасовано в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 10 вересня 2015 року. Ухвалено у вказаній частині нове рішення. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 10 вересня 2015 року 3/32 часток домоволодіння АДРЕСА_1 відмовлено. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що для укладення ОСОБА_3 оспорюваного договору дарування частини домоволодіння згоди органу опіки і піклування не потребувалося, оскільки він є дідом, а не батьком дитини, а тому на нього не поширюється обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. Залишаючи рішення суду в іншій частині без змін, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд в достатньо повному обсязі встановив обставини справи, перевірив доводи сторін і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що право користування малолітньої дитини спірним житловим приміщенням порушує права власника цього приміщення - ОСОБА_4, відхилені апеляційним судом, оскільки апелянт не є законним представником власника, а тому не може ставити питання про порушення прав та інтересів вказаної особи всупереч її волевиявленню. У разі порушення законних прав та інтересів власник домоволодіння ОСОБА_4 має право самостійно або через свого законного представника звернутися до суду з відповідними позовними вимогами.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
12 серпня 2020 року представник ОСОБА_4 - адвокат Лошакова Ю. І. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 30 червня 2020 року в частині залишення без змін рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 12 грудня 2019 року про задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про вселення малолітнього ОСОБА_2 в будинок (3/32 частки) АДРЕСА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким вказані позовні вимоги залишити без задоволення.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначила, що апеляційний суд не застосував правових позицій, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, а також правових висновків викладених у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, від 16 жовтня 2019 року у справі № 243/9627/16, від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15. Крім того, апеляційний суд не здійснив об`єктивного, повного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Суворовського районного суду міста Одеси.
23 вересня 2020 року справа № 523/5994/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: 1) справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; 4) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; 5) справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; 6) судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції; 8) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 08 січня 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 був зареєстрований шлюб.
06 вересня 2000 року на підставі договору дарування відповідач ОСОБА_3 набув право власності на 3/32 частки домоволодіння АДРЕСА_1 .
07 вересня 2000 року ОСОБА_3 підписав заяву, за якою він зобов`язався надати громадянці ОСОБА_1 право на проживання та прописки в належній йому на праві особистої власності частині домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
11 вересня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вселилися та проживали в будинку АДРЕСА_1, в цьому ж будинку вони були зареєстровані.
ІНФОРМАЦІЯ_2 в ОСОБА_1 та ОСОБА_5 народився син - ОСОБА_2, який з моменту свого народження проживав разом з батьками за адресою: АДРЕСА_1 .
Після народження виявилося, що малолітній ОСОБА_2 хворіє та йому поставлено ряд медичних діагнозів, дитина страждає на змішаний специфічний розлад психічного розвитку на резидуально-органічній основі ОНР - 1-го рівня, Г-81.3, має грубу затримку психо-мовного розвитку, розлад спектра аутизму, вибірковість в їжі. Окрім того, дитина хворіє на дуже тяжку хворобу головного мозку.
Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 листопада 2014 року у справі № 523/12612/14-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_5, ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 визнані такими, що втратили право користування жилою площею в будинку АДРЕСА_1 .
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 04 листопада 2014 року скасовано в частині визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилою площею в будинку АДРЕСА_1, та в цій частині ухвалене нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 08 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, скасовано рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2016 року рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 04 листопада 2014 року залишено без змін.
Листом від 29 листопада 2016 року Суворовський районний відділ у місті Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області повідомив, що 15 березня 2016 року ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Однак при перевірці було встановлено, що в порушення наказу Міністерства внутрішніх справ України від 22 листопада 2012 року № 1077 "Про затвердження Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів" громадянка ОСОБА_1 на момент реєстрації місця проживання її неповнолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, не була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто реєстрація місця проживання ОСОБА_2 була проведена з порушенням вимог законодавства. У зв`язку з помилковою реєстрацією дитини було направлено висновок до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради для прийняття рішення щодо скасування вказаної реєстрації.
Згідно з відомостями, які містяться в домовій книзі зареєстрованих осіб у будинку АДРЕСА_1, дійсно в даному будинку були зареєстровані лише ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Листом від 27 червня 2017 року Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради повідомив, що реєстрацію малолітнього ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, було скасовано 21 січня 2017 року на підставі висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 29 листопада 2016 року.
Отже, з жовтня 2009 року малолітній ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживав разом з батьками в будинку АДРЕСА_1, проте не був зареєстрований за вказаною адресою.
Предметом перегляду Верховним Судом є постанова суду апеляційної інстанції в частині залишення без змін рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 12 грудня 2019 року про задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про вселення малолітнього ОСОБА_2 в будинок (3/32 частки) АДРЕСА_1 . В інший частині судове рішення не оскаржується.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
За змістом частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відповідно до статті 64 Житлового кодексу Українського РСР (далі - ЖК Української РСР) члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Згідно зі статтею 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
За змістом частини першої статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає в тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.
При цьому, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 15 постанови від 01 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що положення Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України").
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії").
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може мати місце лише за наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.