ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 813/2950/16
адміністративне провадження № К/9901/29857/20, №К/9901/29644/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Єресько Л.О.,
суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,
розглянув у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін у касаційній інстанції адміністративну справу № 813/2950/16
за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу,
за касаційними скаргами ОСОБА_1, Офісу Генерального прокурора
на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року, ухвалене головуючим суддею Гавдиком З.В.
та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Пліша М.А., суддів Гінди О.М., Ніколіна В.В.
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Генеральної прокуратури України, у якому просив:
1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 31 серпня 2016 року № 359-вк про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України та зарахування в розпорядження Генерального прокурора України;
1.2. поновити позивача на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України з 31 серпня 2016 року;
1.3. стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за посадою першого заступника військового прокурора Західного регіону України за час вимушеного прогулу.
2. З урахуванням наказу Генерального прокурора від 27 грудня 2019 року № 358, судом продовжено розгляд справи за участю відповідача - Офіс Генерального прокурора.
3. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 26 серпня 2016 року у зв`язку з погіршенням стану здоров`я його було госпіталізовано у військово-медичний клінічний центр Західного регіону України, де позивач довгий час перебував на стаціонарному лікуванні. 01 вересня 2016 року начальник відділу кадрів військової прокуратури Західного регіону України повідомив позивача про спірний наказ відповідача про звільнення його з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України на підставі пункту 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" та зарахування позивача в розпорядження Генерального прокурора України. Позивач уважає, що зазначений наказ відповідача суперечить Конституції та законам України, істотно порушує його права, визначені Конституцією України, а тому є протиправним і підлягає скасуванню.
3.1. Позивач наполягає, що не обіймав посади керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України та інших, зазначених у пункті 8 частини першої, пункті 4 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" сукупно у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року. Відповідно, до позивача не може бути застосована заборона, передбачена пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади".
3.2. На переконання позивача, його звільнення із займаної посади без зазначення підстав та доведеності конкретних вчинених ним правопорушень, призвело до порушення конституційних принципів рівності громадян перед законом та індивідуального характеру юридичної відповідальності, порушило право позивача на працю і право рівного доступу до державної служби.
3.3. Звертає увагу, що про неможливість застосування Закону України "Про очищення влади" у спосіб, який обрано стосовно позивача Генеральним прокурором України при виданні спірного наказу, застерегла Венеціанська комісія у проміжному висновку щодо Закону України "Про очищення влади" в Україні від 16 грудня 2014 року № 788/2014.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
4. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України від 31 серпня 2016 року №359-вк про звільнення полковника юстиції ОСОБА_1 з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України на підставі пункту 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" та зарахування у розпорядження Генерального прокурора України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України з 01 вересня 2016 року. Зобов`язано Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), з утриманням податків та інших обов`язкових платежів при виплаті.
5. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті. Однак, відповідач не надав суду доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. При цьому, на час роботи позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з військової служби, не існувало Законів, які б визначали правопорушенням роботу на займаній посаді, а відтак у силу положень статті 58 Конституції України, позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише з огляду на факт зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.
5.1. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що у даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених України "Про очищення влади", а тому, враховуючи, крім іншого те, що займана позивачем посада не є політичною посадою, не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що, у свою чергу, зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення з підстав, у ньому зазначених, що є достатньою і самостійною підставою для скасування оскаржуваного рішення.
5.2. Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року працював на посадах, які віднесені до категорії керівника, заступника керівника територіального (регіонального ) органу прокуратури України, у зв`язку з чим відхилив доводи позивача у цій частині.
5.3. Також, суд першої інстанції визнав необґрунтованими доводи позивача щодо незаконності звільнення у період його тимчасової непрацездатності, та зазначив, що позивача звільнено не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України). Відтак за висновком суду першої інстанції, гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 Кодексу законів про працю України не поширюється на випадки звільнення особи за пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.
5.4. Підсумовуючи наведене, суд першої інстанції визнав оскаржуваний наказ Генерального прокурора України від 31 серпня 2016 року № 359-вк протиправним та таким, що підлягає скасуванню. У зв`язку з чим, з метою ефективного поновлення порушеного права позивача, вирішив поновити його на посаді, яку він обіймав до звільнення, а саме першого заступника військового прокурора Західного регіону України з 01 вересня 2016 року, тобто з наступного дня після звільнення.
5.5. Крім того, з огляду на ненадання відповідачем довідок про посадовий оклад за періодом вимушеного прогулу (з 01 вересня 2016 року по 25 лютого 2020 року), суд першої інстанції визнав за можливе з метою дотримання вимог закону про оплату праці зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, з утриманням податків та інших обов`язкових платежів при виплаті.
6. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції сторони оскаржили його в апеляційному порядку.
7. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та ОСОБА_1 задоволено частково.
7.1. Змінено абзац 4 на сторінці 9 мотивувальної частини рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020, замінивши слова "довідці про результати вивчення особової справи позивача" на слова "лист Міністерства юстиції України від 01.08.2016 №456/12/25-16" та викладено абзац 5 на сторінці 9 мотивувальної частини рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року в такій редакції: "Надаючи оцінку аргументам позивача щодо незаконності звільнення в період його тимчасової непрацездатності, суд зазначає, що позивача звільнено не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а з підстав, передбачених Законом України №1682-VII. Відтак, гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України не поширюється на такі випадки звільнення особи, а тому доводи позивача в цій частині є безпідставними та необґрунтованими".
7.2. Скасовано рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року в частині зобов`язання Офісу Генерального прокурора нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, з утриманням податків та інших обов`язкових платежів при виплаті і в цій частині в задоволенні позову відмовлено.
7.3. У решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року залишено без змін.
8. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині зобов`язання Офісу Генерального прокурора нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції не враховано того, що оплата праці прокурора здійснюється в межах, затверджених у кошторисах на утримання відповідного органу прокуратури. У матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про виплату позивачу заробітної плати безпосередньо Генеральною прокуратурою України (Офісом Генерального прокурора).
8.1. Тому, ураховуючи, що позивач поновлений на посаді, яку обіймав перед звільненням саме у прокуратурі Західного регіону України, яка не була залучена до справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Офіс Генерального прокурора не є належним відповідачем за позовною вимогою про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу. При цьому, суд апеляційної інстанції зауважив, що з урахуванням положень КАС України суд апеляційної інстанції не вправі залучати до розгляду справи, на стадії апеляційного розгляду, іншого відповідача. Також, суд апеляційної інстанції звернув увагу, що вищезазначене не позбавляє позивача права на звернення з відповідною позовною вимогою до належного відповідача.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції
9. 09 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій скаржник просить змінити рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року, доповнивши мотивувальну частину мотивами касаційної скарги, а також скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративною суду від 28 вересня 2020 року у частині скасування рішення Львівського окружного адміністративною суду від 26 лютого 2020 року щодо зобов`язання Офісу Генерального прокурора нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
10. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосування норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, при цьому суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 826/6916/15, від 21 липня 2020 року у справі № 826/15346/16, від 02 жовтня 2019 року у справі № 817/995/15, від 18 червня 2020 року у справі № 809/3977/14.
10.1. Так, скаржник уважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що оскільки військові прокуратури діють на правах регіональних та з урахуванням сукупності посад, які ОСОБА_1 обіймав з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, то стосовно нього могла бути застосована заборона, передбачена частиною третью статті 1 Закону України "Про очищення влади". Наполягає, що визначена Законом України "Про прокуратуру" на час виникнення спірних правовідноин система органів прокуратури не передбачала існування територіального (регіонального) органу, про який йдеться у Закону України "Про очищення влади".
10.2. Посилаючись на правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 826/6916/15, скаржник наполягає на неправомірності його звільнення у період тимчасової непрацездатності.
10.3. Також, скаржник звертає увагу на відсутність у матеріалах справи доказів його ознайомлення з висновком, викладеним у формі довідки про результати перевірки щодо нього, яка покладена в основу спірного наказа, що свідчить про порушення його права на оскарження такого висновку та, відповідно, порушення встановленої Законом процедури звільнення. Зауважує, що такий висновок відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 21 липня 2020 року у справі № 826/15346/16.
10.4. Крім того, скаржник наполягає, що приписами статті 235 Кодексу Законів про працю України передбачено виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка проводиться за весь час вимушеного прогулу без і Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу за певних обставин. Однак судом апеляційної інстанції взагалі не розглянуто питання порушення норм процесуального права у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року, який, задовольняючи позов у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не дослідив питання складової заробітної плати позивача за останні два місяці роботи, а також не визначив суму середнього заробітку, яка підлягає стягненню з відповідача, що, на думку скаржника, свідчить про очевидну необґрунтованість оскаржуваного рішення у вказаній частині.
10.5. Також, посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 18 червня 2020 року у справі № 809/3977/14, від 19 червня 2020 року у справі №822/256/16, наполягає, що Офіс Генерального прокурора як головний розпорядник бюджетних коштів регіональних і військових прокуратур є належним відповідачем у цій справі у частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
11. 09 листопада 2020 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (адміністративне провадження №К/9901/29644/20) між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.
12. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження (№К/9901/29644/20) за вищевказаною касаційною скаргою.
13. 22 березня 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення до касаційна скарга, у яких просить урахувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 826/20119/14.
14. 09 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшла також касаційна скарга Офісу Генерального прокурора, у якій скаржник просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року у частині задоволення позовних вимог і ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
15. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди попередніх інстанцій не правильно застосували норми матеріального права, а суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17, від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 та від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17.
15.1. Так, скаржник наполягає, що Законом України "Про очищення влади" не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені частиною першою статті 3 цього Закону, на виконання вимог пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону. Для вирішення питання про їх звільнення на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України не передбачено обов`язку встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб, у тому числі їх належності до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
15.2. Зазначає, що за результатами вивчення особової справи ОСОБА_1 встановлено, що у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року він обіймав посади заступника військового прокурора Південного регіону України - начальника управління нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства, першого заступника військового прокурора Західного регіону України. Вказані посади за своїм правовим статусом відносяться до посад, зазначених у Законі України "Про очищення влади", а саме, посади першого заступника та заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України. Отже, у період з 27 січня 2011 року по 22 лютого 2014 року ОСОБА_1 обіймав сукупно не менше одного року (3 роки 7 місяців) посади, визначені пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади", про що було обґрунтовано зазначено у довідці про результати вивчення особової справи позивача.
15.3. Ураховуючи наведене, скаржник уважає, що Генеральний прокурор України при виданні спірного наказу діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України, з використанням повноваження та з метою, з якою ці повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, пропорційно та своєчасно.
15.4. Крім того, скаржник уважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, відповідачем проігноровано принцип індивідуального підходу при притягненні позивача до юридичної відповідальності, чим порушено вимоги частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України, суперечить статті 1 Закону, пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України. Наголошує, що люстрація не є видом юридичної відповідальності, а підстава, передбачена пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, не є по суті правопорушенням, не має жодного відношення до передбачених законодавством видів юридичної відповідальності, а тому факти здійснення позивачем протиправних дій у цій сфері не перевірялися, а єдиною підставою для його звільнення із займаної посади слугував пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.
15.5. Тому, на думку скаржника, суди попередніх інстанцій не правильно застосували до спірних правовідносин приписи статті 61 Конституції України в частині індивідуального характеру юридичної відповідальності, оскільки люстрація не є видом юридичної відповідальності, а також статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості. Вважає, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка по суті є кримінальною, і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17), а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
15.6. Скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій застосовано статтю 61 Конституції України, статтю 235 Кодексу законів про працю України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17, щодо застосування Закону України "Про очищення влади" у подібних правовідносинах, де суд указав, що мета застосування даного Закону для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.
16. 09 листопада 2020 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (адміністративне провадження №К/9901/29857/20) між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.
17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження (№К/9901/29857/20) за вищевказаною касаційною скаргою.
18. Ухвалами Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 09 червня 2021 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Позиція інших учасників справи
19. Відзиви на касаційні скарги не надходили, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій в касаційному порядку.
Установлені судами фактичні обставини справи
20. Позивач працював, зокрема, на таких посадах: з липня 2009 року по січень 2011 року - військовий прокурор Дніпропетровського гарнізону; з січня 2011 року по вересень 2011 року - заступник військового прокурора Південного регіону України; з жовтня 2011 року по серпень 2012 року - перший заступник військового прокурора Західного регіону України.
21. Наказом Генерального прокурора України від 08 серпня 2012 року №951к позивача призначено першим заступником військового прокурора Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері з 15 серпня 2012 року.
22. Наказом Генерального прокурора України від 28 серпня 2014 року №1194к позивача призначено першим заступником військового прокурора Західного регіону України.
23. Наказом Генерального прокурора України від 03 вересня 2014 року №1246к позивача звільнено з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України з 02 вересня 2014 року у зв`язку із вступом на військову службу.
24. Наказом Генерального прокурора України від 03 вересня 2014 року №8-вк позивача призначено першим заступником військового прокурора Західного регіону України з 03 вересня 2014 року.
25. Наказом Генерального прокурора України від 13 грудня 2014 №35-вк позивача увільнено від тимчасового виконання службових обов`язків за посадою заступника начальника управління за додержанням законів об`єднаними силами антитерористичної операції військової прокуратури Південного регіону України.
26. Згідно з наказом ТВО військового прокурора Західного регіону України від 29 грудня 2014 року №990к позивач приступив до виконання обов`язків першого заступника військового прокурора Західного регіону України.
27. Наказом Генерального прокурора України від 14 січня 2015 року №04-вк на позивача тимчасово покладено виконання обов`язків військового прокурора Західного регіону України.
28. 31 березня 2015 року Генеральною прокуратурою України затверджено висновок службового розслідування за запитом народного депутата України Кадикала М.О., згідно з яким встановлено, що підстав для застосування до першого заступника військового прокурора Західного регіону України полковника юстиції ОСОБА_1 обмежень встановлених Законом України "Про очищення влади" не встановлено.
29. Наказом Генерального прокурора України від 31 серпня 2016 року № 359-вк, керуючись статтею 9 Закону України "Про прокуратуру", вимогами Закону України "Про очищення влади", звільнено полковника юстиції ОСОБА_1 з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України на підставі пункту 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" та зараховано у розпорядження Генерального прокурора України.
29.1. Підстава: лист Міністерства юстиції України від 01 серпня 2016 року №456/13/25-16 "Про направлення звіту про результати збору та узагальнення інформації щодо стану реалізації Закону України "Про очищення влади" Генеральною прокуратурою України та органами прокуратури України".
Нормативне регулювання
30. Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
31. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
32. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
33. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
34. У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
35. Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
36. Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
37. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
38. Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
39. Згідно із Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
40. Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
41. Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
42. За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
43. Частиною першою статті 3 КАС України встановлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
44. Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
45. За правилами частини другої статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
46. 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII).
47. Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону № 1682-VII).
48. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).
49. Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону № 1682-VII).
50. Статтею 2 Закону № 1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.
51. Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
52. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
53. За приписами частини першої статті 5 Закону № 1682-VII органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.
54. Згідно з частиною другою статті 5 цього ж Закону Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України:
1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією;
2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом;
3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.
55. Частиною дванадцятою статті 5 Закону № 1682-VII передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.
56. Згідно з пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".
57. Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
58. У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить "Керівні принципи щодо відповідності закону про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права" (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
59. Відповідно до статті 13 Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року № 1789-XII (у редакції до 19 листопада 2012 року) систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).
60. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року № 1789-XII (у редакції до 24 серпня 2014 року) систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур.
61. Відповідно до статті 13 Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року № 1789-XII (у редакції з 24 серпня 2014 року) систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур.
До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури, прирівняні до прокуратур міст і районів.
62. 15 липня 2015 року набрав чинності Закону України "Про прокуратуру" 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, згідно зі статтею 7 якого (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах регіональних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури (на правах місцевих), перелік яких визначається в Додатку до цього Закону.
У разі якщо в силу виключних обставин у певних адміністративно-територіальних одиницях не діють органи прокуратури України, які мають здійснювати там нагляд, за рішенням Генерального прокурора України виконання їх функцій може покладатися на військові прокуратури.
Утворення, реорганізація та ліквідація військових прокуратур, визначення їх статусу, компетенції, структури і штатів здійснюються Генеральним прокурором України.
63. Відповідно до частин першої, другої статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.