ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 червня 2021 року
м. Київ
справа № 918/121/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Міщенко І.С.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
представники учасників справи в судове засідання не з`явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної установи "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України"
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.02.2021
та рішення Господарського суду Рівненської області від 07.10.2020
у справі № 918/121/20
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Технопривід Інвест Груп"
до Державної установи "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "АБМК"
про спростування недостовірної інформації,
В С Т А Н О В И В:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Технопривід Інвест Груп" звернулось до Господарського суду Рівненської області з позовом до Державної установи "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" (за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "АБМК") про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 1 грн. та зобов`язання директора Державної установи "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" Сафонова Р.В. спростувати недостовірну інформацію, висловлену 08.01.2020 на засіданні тимчасової контрольної комісії Рівненської міської ради, шляхом подання до тимчасової контрольної комісії, утвореної відповідно до рішення Рівненської міської ради № 6980 від 24.12.2019, письмової заяви з визнанням недостовірною наступну інформацію: про те, що у Звіті про оцінку впливу на довкілля "Реконструкція промислового комплексу будівель і споруд під підприємство деревообробної промисловості за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с. Городок, вул. Барона Штейнгеля, 4 а", розрахунки прогнозованого забруднення навколишнього середовища від будівництва були проведені некоректно; про те, що на сьогоднішній день через будівництво заводу деревообробної промисловості за адресою: АДРЕСА_1, вже існує перевищення гранично допустимих норм концентрації шкідливих речовин в повітрі по ряду речовин - вище порогу в 0,5; про те, що прогнозоване забруднення від будівництва заводу деревообробної промисловості за адресою: АДРЕСА_1, в майбутньому дасть перевищення значно більше ніж 0,6 - 0,7 гранично допустимих норм концентрації шкідливих речовин в повітрі;
Позов мотивований тим, що вказана інформація не відповідає дійсності, порушує немайнові права та ділову репутацію позивача, впливає на здійснення його діяльності та формує негативне відношення населення с. Городок та всієї Рівненської області до діяльності позивача, викликає у суспільства переживання та страх за те, що будівництво деревообробного заводу по АДРЕСА_1 спричинить в майбутньому екологічну шкоду Рівненському району. В частині стягнення моральної шкоди позов обґрунтований посиланням на положення ч. 4 ст. 32 Конституції України та посиланням на постанову Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 398/4136/15-ц.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 07.10.2020 (суддя Політика Н.А.) позов задоволено частково. Вказано директору Державної установи "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" Сафонову Роману Валерійовичу спростувати недостовірну інформацію, висловлену 08.01.2020 на засіданні тимчасової контрольної комісії Рівненської міської ради, шляхом подання до тимчасової контрольної комісії, утвореної відповідно до рішення Рівненської міської ради № 6980 від 24.12.2019, письмової заяви з визнанням недостовірною наступну інформацію: про те, що у Звіті про оцінку впливу на довкілля "Реконструкція промислового комплексу будівель і споруд під підприємство деревообробної промисловості за адресою: АДРЕСА_1 " розрахунки прогнозованого забруднення навколишнього середовища від будівництва були проведені некоректно; про те, що на сьогоднішній день через будівництво заводу деревообробної промисловості за адресою: АДРЕСА_1, вже існує перевищення гранично допустимих норм концентрації шкідливих речовин в повітрі по ряду речовин - вище порогу в 0,5. Стягнуто з відповідача на користь позивача моральну шкоду в розмірі 1 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.02.2021 (колегія суддів у складі: Олексюк Г.Є. - головуючий, Гудак А.В., Маціщук А.В.) рішення місцевого господарського суду змінено. Викладено резолютивну частину рішення в наступній редакції: "Зобов`язати Державну установу "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" спростувати недостовірну інформацію висловлену 08.01.2020 на засіданні тимчасової контрольної комісії Рівненської міської ради, шляхом подання до тимчасової контрольної комісії, утвореної відповідно до рішення Рівненської міської ради № 6980 від 24.12.2019, письмової заяви з визнанням недостовірною наступну інформацію: - про те, що у Звіті про оцінку впливу на довкілля "Реконструкція промислового комплексу будівель і споруд під підприємство деревообробної промисловості за адресою: АДРЕСА_1 " розрахунки прогнозованого забруднення навколишнього середовища від будівництва були проведені некоректно; - про те, що на сьогоднішній день через будівництво заводу деревообробної промисловості за адресою: АДРЕСА_1, вже існує перевищення гранично допустимих норм концентрації шкідливих речовин в повітрі по ряду речовин - вище порогу в 0,5." В решті рішення Господарського суду Рівненської області від 07.10.2020 залишено без змін.
Судами обох інстанцій встановлено, що 08.01.2020 відбулося засідання тимчасової контрольної комісії Рівненської міської ради з метою вивчення ситуації довкола будівництва підприємством ТОВ "Технопривід Інвест груп" заводу, екологічного впливу його на довкілля і відповідних наслідків для територіальних громад Городка та Рівного.
На засіданні були присутні: представник депутатської фракції "Об`єднання "САМОПОМІЧ", представник депутатської фракції Всеукраїнського об`єднання "Свобода", представник депутатської фракції "Громадський контроль", представник депутатської фракції "Європейська Солідарність", представник депутатської фракції Всеукраїнського об`єднання "Батьківщина", представник депутатської фракції Радикальної партії Олега Ляшка, представник депутатської фракції Політичної партії "УКРАЇНСЬКЕ ОБ`ЄДНАННЯ ПАТРІОТІВ - УКРОП", а також серед присутніх на зустрічі були мешканці с. Городок, с. Обарів та м. Рівне, науковці, представники Товариства, департаменту екології та природних ресурсів Рівненської облдержадміністрації, обласного лабораторного центру, народна депутатка Соломія Бобровська. Загалом на зборах було присутніх більш ніж п`ятдесят чоловік.
Відповідно до відеозапису, що мітиться в матеріалах справи, директор Державної установи "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" Сафонов Р.В. сказав наступне:
- 0.58 хв. відеозапису: "Прошу продовжити термін подання зауважень...";
- 1,09 хв. відеозапису: "...виходячи з тих цифр, які дані самими проектантами, я вже можу стверджувати, що будуть перевищені нормативні рівні на території на вулиці Штейнгеля по вулиці Городок...";
- 1,28 хв. - 1,43 хв. відеозапису: "...перш за я хочу звернути увагу, неправильно, по-перше вони проведені, ці розрахунки, і насамперед, фонові концентрації, які доплюсовувались до цих розрахунків, орієнтовані на місто Рівне...";
- 2,08 хв. відеозапису: "за тими даними, які у нас є концентрація зараз по факту, коли нічого не працює, вища половини норми, вища норми ГДК...";
- 2,21 хв. відеозапису: "...якщо вище половини норми, а ви даєте по ряду інгредієнтів 0,6 там, 0,5, то я вже я можу сміливо стверджувати, що якщо доплюсувати те, що є, до того, що викидається - буде перевищення..".
Як зазначив позивач в позовній заяві, під час засідання комісії директор Державної установи "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" Сафонов Роман Валерійович висловився стосовно будівництва деревообробного заводу по вулиці Штейнгеля в с. Городок Рівненського району, Рівненської області, в наступному контексті:
"Пропоную продовжити термін надання зауважень, бо на разі вони приймаються тільки до 15 січня. А в мене їх достатньо. Покладаючись тільки на теоретичні розрахунки, надані "Кроноспаном" у їхньому звіті, вже можу сказати про перевищення доз забруднення по вулиці Штейнгеля в Городку. Є питання й до самих розрахунків прогнозованого забруднення навколишнього середовища - вони були проведені некоректно. Насамперед фонові концентрації - вони чомусь орієнтовані на місто Рівне, а не на Городок, тому що на території останнього ніхто не вивчав медико-екологічної ситуації. Зараз "Кроноспан" ще не працює, а ми вже маємо перевищення гранично допустимих норм концентрації шкідливих речовин в повітрі по ряду речовин - вище порогу в 0,5. Натомість завод дає перевищення цих же речовин - прогнозоване - до 0,6 - 0,7. Це вже неправда, тому що ми вже маємо перевищення і воно зросте значно більше, ніж на 0,1.".
Посилаючись на те, що вищезазначена інформація є недостовірною, неперевіреною, перекрученою, та такою, що шкодить діловій репутації товариства, ТОВ "Технопривід Інвест Груп" звернулось до суду з позовом у даній справі.
Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд виходив з того, що в даному випадку поширена відповідачем інформація про позивача не містить алегорій, сатири, гіпербол тощо, вона не є припущенням. З огляду на зміст поширеної відповідачем інформації щодо позивача в її системному зв`язку з фактичними обставинами справи, позивачем доведено факт поширення про нього негативної та недостовірної інформації, яка принижує його ділову репутацію, і викладене не є оціночним судженням. Оскільки поширена інформація є твердженням про факти, яких не існує, які не були перевірені відповідачем та які не можуть бути підтверджені, оспорювана позивачем інформація підлягає спростуванню. В той час, при дослідженні копії відеозапису засідання комісії від 08.01.2020 (диск CD-R) судом встановлено, що директором Державної установи "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" Сафоновим Романом Валерійовичем не було висловлено інформацію про те, що прогнозоване забруднення будівництва заводу деревообробної промисловості за адресою: АДРЕСА_1, в майбутньому дасть перевищення значно більше ніж 0,6 - 0,7 гранично допустимих норм концентрації шкідливих речовин в повітрі. Таким чином позовні вимоги про спростування інформації підлягають частковому задоволенню. Також суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 1 грн. моральної шкоди.
Змінюючи рішення місцевого господарського суду апеляційний суд погодився з доводами позивача про наявність підстав для задоволення позову в оскаржуваній частині (в частині відмови у задоволенні позову рішення місцевого господарського суду не оскаржувалось), однак у зв`язку з тим, що поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов`язків, вважається юридична особа, у якій вона працює, тому, у разі якщо така інформація недостовірна, саме юридична особа має її спростувати, рішення суду першої інстанції змінено та зобов`язано саме Державну установу "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" спростувати недостовірну інформацію, з приводу якої виник спір у справі, а не директора Сафонова Р.В., як вказано в рішенні суду. Окрім того, колегія суддів акцентувала свою увагу на тому, що не зважаючи на те, що дослівність висловів (відповідно до вимог позовної заяви) не була збережена, їх суть не змінилась.
Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на порушення норм ч. 4 ст. 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ч. 1 ст. 2, п. 14 ч. 1 ст. 20, ч.ч. 2-3 ст. 21 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України і ч. 1 ст. 27 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в частині розгляду вказаного спору в межах господарського судочинства, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того факту, що ОСОБА_1 діяв в якості директора відповідача, а не в якості фізичної особи. В цьому контексті судами не взято до уваги правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 29.08.2018 у справі № 761/29315/16-ц та від 05.06.2019 у справі № 758/6022/14-ц. Також судами всупереч положень ст.ст. 91, 94, 277 ЦК України та ст. 30 Закону України "Про інформацію" зобов`язано відповідача спростувати інформацію, яка ним не поширювалася, і є власною інтерпретацією позивача слів ОСОБА_1, що не відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 18.11.2020 у справі № 303/7289/17 (відповідно до якої недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, може бути визнана лише сама така інформація, висловлена чи написана відповідачем у цій категорії справ, тобто, спірна інформація, що передається дослівним цитуванням (без редагування, корегування, власного розуміння позивача)). Крім цього, скаржник вказує на порушення судами ч.ч. 1, 9 ст. 6 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" та п.п. 1.1., 1.6, 4.1., 4.3. "Порядку визначення величин фонових концентрація забруднювальних речовин в атмосферному повітрі", затвердженого наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 30.07.2001 № 286 шляхом їх незастосування, при тому, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Також відповідач вказує на встановлення апеляційним судом обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів та за відсутності допустимих доказів, оскільки роздруківка скріншотів, фотокопій інтернет-сторінок та електронного листування, наданого позивачем з клопотанням від 17.09.2020, не є електронними документами (копіями таких документів), та не можуть розцінюватись і в якості паперових копій електронних доказів.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.04.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.06.2021 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 20.05.2021.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 24.05.2021 від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить останню залишити без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін, посилаючись на правильність зроблених в них висновків.
В судовому засіданні 01.06.2021 оголошено перерву у справі до 08.06.2021.
Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в оскаржуваній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Оскільки відповідачем не оскаржувалось рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позову про зобов`язання спростувати недостовірну інформацію шляхом подання до тимчасової контрольної комісії письмової заяви з визнанням недостовірною інформацію про те, що прогнозоване забруднення будівництва заводу деревообробної промисловості за адресою: АДРЕСА_1, в майбутньому дасть перевищення значно більше ніж 0,6 - 0,7 гранично допустимих норм концентрації шкідливих речовин в повітрі, і, відповідно, в цій частині рішення суду першої інстанції апеляційним господарським судом не переглядалось, Верховний Суд не здійснює перегляд рішення суду першої інстанції в цій частині.
Що ж до решти позовних вимог, то колегія суддів зазначає таке.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.
Щодо посилань скаржника на те, що судами не взято до уваги правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 29.08.2018 у справі № 761/29315/16-ц та від 05.06.2019 у справі № 758/6022/14-ц.
Відповідно до ст. 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Статтею 94 ЦК України визначено, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.
За змістом ст. 91 ЦК України право на спростування недостовірної інформації, передбачене ст. 277 ЦК України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб`єкта (підприємця).
Відповідно до ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім`ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов`язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутись до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливим у зв`язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Тлумачення ч. 4 ст. 277 ЦК України свідчить, що у разі поширення такої інформації посадовою чи службовою особою для визначення належного відповідача судам необхідно з`ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов`язків, то належним відповідачем є саме вона.
Відповідний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 761/29315/16-ц.
Крім цього, у постанові Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 761/29315/16-ц міститься посилання на постанову від 03.04.2019 справі № 750/2052/16-ц (провадження № 14-641цс18), у якій Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що "з урахуванням положень статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій та статей 1, 12 ГПК, з огляду на те, що характер спірних правовідносин є цивільно-правовим (незалежно від суб`єктного складу), то всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, за винятком справ про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб`єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, що розглядаються в порядку господарського судочинства.
Відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов`язків, зокрема під час прес-конференції щодо діяльності окремої виробничої установи (її результатів) в якій вона працює, є саме ця юридична особа. Ураховуючи, що розгляд справи може вплинути на права та обов`язки цієї фізичної особи, остання може бути залучена до участі у справі як третя особа. У разі поширення такої інформації посадовою чи службовою особою, для визначення належного відповідача судам необхідно з`ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов`язків, то належним відповідачем є саме вона. Згідно з частинами другою та третьою статті 21 ГПК України позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, а відповідачами - юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу".
Таким чином, аби дійти висновку про належного відповідача у даній справі та, як результат, про те, за правилами якого виду судочинства повинен розглядатися спір у цій справі, необхідно встановити чи ОСОБА_1 діяв в якості директора відповідача, чи в якості фізичної особи.
Як вбачається з тексту оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду, при розгляді даної справи судом встановлено те, що ОСОБА_1 на момент поширення інформації, з приводу якої виник спір у справі та на час слухання справи в суді є посадовою особою відповідача (директором). Дана інформація (спростування якої вимагає позивач) ОСОБА_1 поширювалася під час виконання ним свої посадових (службових) обов`язків, тому саме Державна установа "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" є належним відповідачем у справі.
Колегія суддів Верховного Суду, в силу вимог ст. 300 ГПК України, позбавлена повноважень встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а тому погоджується з висновком апеляційного суду, що ОСОБА_1 поширювалася під час виконання ним свої посадових (службових) обов`язки і саме Державна установа "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України" є належним відповідачем у справі, у зв`язку з чим не вбачає невідповідності оскаржуваної постанови висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 29.08.2018 у справі № 761/29315/16-ц та від 05.06.2019 у справі № 761/29315/16-ц.
Посилання скаржника на відсутність належних доказів стосовно того, чи ОСОБА_1 08.10.2020 на засіданні комісії діяв в якості директора відповідача, чи в якості фізичної особи, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки зводяться до необхідності переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень Верховного Суду.
Щодо посилань скаржника на те, що судами всупереч положень ст.ст. 91, 94, 277 ЦК України та ст. 30 Закону України "Про інформацію" зобов`язано відповідача спростувати інформацію, яка ним не поширювалася, і є власною інтерпретацією позивача слів ОСОБА_1, що не відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 18.11.2020 у справі № 303/7289/17, Верховний Суд зазначає таке.
За положеннями ст. 277 ЦК України, розглядаючи справи, предметом позову в яких є спростування недостовірної інформації, суди повинні враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Аналогічна позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час, як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права.
Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Згідно з ч. 2 ст. 30 Закону України "Про інформацію" оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Таким чином, слід відрізняти деякі висловлювання, які хоч і мають характер образи, однак в цілому контексті є оцінюючими судженнями з урахуванням вживаних слів та виразів з використанням мовно-стилістичних засобів.
Судження - це те саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).
Системний аналіз зазначених норм права з урахуванням релевантної практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, може бути визнана лише сама така інформація, висловлена чи написана відповідачем у цій категорії справ. Тобто, предметом спору у цій категорії справ є спірна інформація, що передається дослівним цитуванням (без редагування, корегування, власного розуміння позивача).
Тобто, конкретно висловлена особою інформація (сказана, написана, надрукована в ЗМІ) повинна бути предметом дослідження та правового аналізу у справах про захист честі, гідності і ділової репутації. Саме сказані висловлювання відповідачем, тобто дослівне твердження, досліджуються на предмет оціночності суджень із урахуванням вживаних особою слів та виразів із використанням мовно-стилістичних засобів.
Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. У свою чергу, ч. 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Суд не вправі зобов`язувати відповідача спростувати ту інформацію, яка ним особисто не була висловлена.
Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 303/7289/17, і колегія суддів повністю його підтримує.
Проте суди першої та апеляційної інстанцій зазначеного не врахували, а тому висновок апеляційного суду про те, що не зважаючи на те, що дослівність висловів (відповідно до вимог позовної заяви) не була збережена, проте їх суть не змінилась, у зв`язку з чим така інформація підлягає спростуванню - не може вважатися законним, оскільки судами надано правову оцінку твердженням самого позивача, прямі цитати з тексту директора відповідача судами не досліджувалися на предмет їх ствердності або припущення, у зв`язку з чим зобов`язано відповідача спростувати інформацію, яка особисто ним не висловлювалась.
Встановивши, що позивач звертаючись до суду просив спростувати недостовірну інформацію, не дослівно висловлену відповідачем, суди обох інстанцій, у порушення норм процесуального права, не надали правову оцінку на предмет недостовірності інформації, викладеній у прохальній частині позовної заяви, у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про задоволення позову, що є підставою для скасування рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів в оскаржуваній частині та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду судам необхідно визначитися з предметом та підставами позову, та дослідити останній, а також наявні у матеріалах справи докази, на предмет оціночності і достовірності інформації, висловленої безпосередньо директором відповідача.
Крім цього, згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
У поданій касаційній скарзі позивач, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, вказав на порушення судами ч.ч. 1, 9 ст. 6 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" та п.п. 1.1., 1.6, 4.1., 4.3. "Порядку визначення величин фонових концентрація забруднювальних речовин в атмосферному повітрі", затвердженого наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 30.07.2001 № 286 шляхом їх незастосування, при тому, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Разом з тим, оскільки першочерговим у даному спорі є оцінка позову на предмет недостовірності інформації, викладеній у прохальній його частині, дослідження чи є інформація, висловлена безпосередньо директором відповідача, оціночним судженням чи твердженням, достовірним чи ні, формування відповідного висновку Верховним Судом є передчасним, а тому не здійснюється.
Також відповідач вказує на встановлення апеляційним судом обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів та за відсутності допустимих доказів, оскільки роздруківка скріншотів, фотокопій інтернет-сторінок та електронного листування, наданого позивачем з клопотанням від 17.09.2020, не є електронними документами (копіями таких документів), та не можуть розцінюватись і в якості паперових копій електронних доказів.
Колегія суддів зазначає, що в якості доказів, які апеляційний суд досліджував при прийнятті рішення щодо стягнення з відповідача на користь позивача 1 грн. моральної шкоди, він взяв до уваги листи контрагентів ТОВ "Технопривід Інвест Груп", а саме ТОВ "Східтрансбуд" (лист від 11.02.2020 № 01/02) та ТОВ "Альтернатива Буд" (лист від 05.02.2020 № 0022), в яких вони ставлять під сумнів доброчесну діяльність позивача, а не роздруківки скріншотів та фотокопій інтернет-сторінок.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Як вбачається з вказаних листів, вони є копіями письмових доказів, поданими разом з клопотанням про долучення доказів, а тому не потребують, як помилково стверджує скаржник, електронного підпису.
Що ж до посилань відповідача у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 28.12.2019 у справі № 922/1151/18, то вони колегією суддів не досліджуються, оскільки касаційна скарга не містить доводів щодо неврахування висновку, викладеного саме у цій постанові. При цьому положення ГПК України покладають обов`язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень ст. 290 ГПК України, зобов`язує останнього, а не Суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та вважати будь-які посилання скаржника на постанови Верховного Суду підставою для відкриття провадження у справі, якщо скаржник прямо не вказав на них як на таку підставу.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з доводами скаржника про неправильне застосування ст. 277 ЦК України та ст. 30 Закону України "Про інформацію" та неврахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 18.11.2020 у справі № 303/7289/17, у зв`язку з чим, беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Згідно з ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Оскільки постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -