ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 640/31193/20
адміністративне провадження № К/9901/6145/21
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/31193/20
за позовом ОСОБА_1
до Національної поліції України
про визнання протиправними дій
за касаційною скаргою адвокатки Варакіної Оксани Вікторівни в інтересах ОСОБА_1
на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 грудня 2020 року (постановлену у складі головуючого судді Качура І.А.)
і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року (ухвалену у складі: головуючого судді Бєлової Л.В., суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В.).
УСТАНОВИВ:
І. Історія справи
У грудні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Національної поліції України, у якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо ведення стосовно нього оперативно-розшукової діяльності.
Позов обґрунтований тим, що правоохоронні органи Чеської Республіки внесли інформацію про позивача у реєстр небажаних осіб Чеської Республіки та Шенгенську Інформаційну Систему II і видали попередження, через що йому відмовлено у в`їзді на територію Європейського Союзу.
Позивач зазначає про існування обґрунтованих підстав вважати, що відповідач передав правоохоронним органам Чеської Республіки та Генеральному Секретаріату Інтерполу інформацію про нього на основі заведеної оперативно-розшукової справи. Наголосив на тому, що не є учасником кримінальних проваджень і до кримінальної відповідальності не притягувався. Тому вважає, що відповідач не мав підстав проводити стосовно нього оперативно-розшукову діяльність.
Також позивач стверджує, що внаслідок протиправних дій відповідача порушено його права на виїзд за межі України та вільне пересування територією держав Європейського Союзу. Вважає, що цей спір належить розглядати у межах адміністративного судочинства, позаяк для нього не встановленого іншого порядку судового провадження, зокрема через невнесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 16 грудня 2020 року відмовив у відкритті провадження у справі з тієї підстави, що позов належить розглядати за правилами кримінального, а не адміністративного судочинства.
Позивач оскаржив цю ухвалу до апеляційного суду.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 15 лютого 2021 року залишив апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Своє рішення суд мотивував посиланням на постанову Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі №826/12608/17, а також вказав, що оперативно-розшукова діяльність охоплюється сферою регулювання кримінального процесуального законодавства і ця діяльність є не управлінською, а процесуальною, та становить частину саме кримінальних правових відносин. З огляду на це суд апеляційної інстанції дійшов висновку про непоширення адміністративної юрисдикції на позовні вимоги ОСОБА_1 .
Не погодившись із судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, у якій просить їх скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Скаржник стверджує, що суд першої інстанції порушив правила статті 170 КАС України, оскільки вдався до дослідження доказів на стадії відкриття провадження у справі й дійшов висновку про їхню недостатність, що стало однією з підстав для постановлення оскаржуваної ухвали.
Крім цього, скаржник наполягає на тому, що суди необґрунтовано дійшли висновку про поширення на його позов правил кримінального судочинства, оскільки:
- постанова Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі №826/12608/17 заборонена до оприлюднення відповідно до пункту четвертого частини першої статті 7 Закону України "Про доступ до судових рішень", тому учасники процесу не можуть ознайомитися з нею у відкритому доступі та надати пояснення з приводу її застосування, а відтак апеляційний суд не мав би посилатися на цю постанову. Скаржник наголошує на тому, що подібну правову позицію Верховний Суд висловив у постанові від 17 вересня 2019 року у справі №909/621/17;
- висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 17 червня 2020 року, був зроблений у справі, де відповідні дії оскаржувалися у рамках кримінального провадження. Проте у цій справі оскаржуються дії поліції, які не стали підставою для реєстрації кримінального провадження. Тому вважає, що вказані висновки Верховного Суду не є релевантними для розгляду його справи;
- апеляційний суд не врахував висновок, викладений у прийнятій пізніше постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі №440/3831/18, відповідно до якого правовідносини у цій справі не можуть вирішуватися у площині кримінального судочинства. Скаржник зауважує, що оскаржувані дії відповідача не підпадають під перелік дій, які можна оскаржити у порядку статті 303 КПК України, а відповідач як суб`єкт владних повноважень у сфері оперативно-розшукової діяльності не є учасником кримінального провадження (ні суб`єктом досудового розслідування, ні підготовчого провадження), відтак його дії в рамках кримінального судочинства оскаржити неможливо. Тому вважає, що у цьому випадку такі дії належить оскаржувати в адміністративному суді.
Зрештою позивач зауважив, що положення статей 55, 124 Конституції України гарантують йому право на судовий захист, і покликаючись на прецедентну практику Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні "Кузьменко проти України" від 9 березня 2017 року, стверджує, що за обставин цієї справи відмова судів попередніх інстанцій розглядати його позов була відмовою у самій суті права на доступ до суду.
У відзиві представник Національної поліції України просить залишити касаційну скаргу без задоволення, покликаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень.
В обґрунтування своїх доводів послався на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі №826/12608/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №808/390/18, від 28 серпня 2019 року у справі №1540/5031/18, від 5 червня 2018 року у справі №826/13340/15, та зауважив, що оперативно-розшукова діяльність (хоч і здійснюється до того, як відповідні відомості про кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань) є не управлінською, а процесуальною діяльністю і становить частину саме кримінальних правових відносин. Тому вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків щодо відсутності підстав для відкриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 .
Ознайомившись із доводами сторін, Верховний Суд вважає необхідним задовольнити касаційну скаргу з огляду на таке.
ІІ. Мотиви Верховного Суду
Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить із такого.
Суди попередніх інстанцій встановили, що предметом позову є оскарження дій Національної поліції України щодо можливого проведення стосовно позивача оперативно-розшукової діяльності.
Цей позов обґрунтовано тим, що ведення відповідачем стосовно позивача оперативно-розшукової діяльності не призвело до внесення відомостей у Єдиний реєстр досудових розслідувань (далі - "ЄРДР"), однак вплинуло на його правове становище та свободу пересування. Скаржник наполягає на тому, що за цих обставин він позбавлений можливості оскаржити такі дії відповідача у порядку кримінального судочинства, тому звернувся до адміністративного суду.
Суди попередніх інстанцій відхили ці доводи позивача та зробили прямо протилежний висновок, згідно з яким цей позов належить розглядати за правилами кримінального, а не адміністративного судочинства.
Доводи сторін і мотиви судів побудовані, з-поміж іншого, на судовій практиці Верховного Суду щодо можливості оскарження видів процесуальної діяльності правоохоронних органів та предметної підсудності таких спорів.
Враховуючи викладені аргументи сторін та висновки судів попередніх інстанцій у цій справі Верховний Суд у першу чергу повинен відповісти на таке питання: чи поширюється юрисдикція адміністративного суду на справу, яка стосується оскарження заходів оперативно-розшукової діяльності, що проводилися поза межами кримінального провадження, та не призвели до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Загалом необхідно зауважити те, що положення статей 6-9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", які визначають підстави проведення оперативно-розшукової діяльності; права та обов`язки підрозділів, які її здійснюють; відповідні гарантії законності під час цієї діяльності, а також приписи статті 99 Кримінального процесуального кодексу України (далі - "КПК України") свідчать про те, що заведення оперативно-розшукової справи та проведення оперативно-розшукових заходів можливе до внесення відомостей у ЄРДР.
Водночас проведення оперативно-розшукових заходів не обов`язково може мати наслідок у виді внесення відомостей у ЄРДР та початок досудового розслідування.
Статтею 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
До того ж, у відповідності до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - "Конвенція") кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Стаття 55 Конституції України кожному гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
Пункти 1-3 частини першої статті 4 КАС України адміністративною справою визначають переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України).
Водночас одним з основних принципів кримінального судочинства є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого. Ця засада кримінального провадження гарантована пунктом 17 частини першої статті 7 КПК України.
Загальний порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування визначений статтею 303 КПК України. Правила цього порядку поширюють свою дію на досудове розслідування та підготовче судове засідання.
Суди попередніх інстанцій правильно зауважили, що Верховний Суд неодноразово висловлював правові позиції з питань дотримання предметної юрисдикції спорів подібної категорії та підстав розмежування управлінської та процесуальної діяльності правоохоронних органів.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 червня 2018 року у справі №826/13340/15 зауважила, що у вказаній справі спір стосується правомірності дій Генеральної прокуратури України при розгляді скарги позивача на дії працівників Прокуратури Дніпропетровської області, які здійснюють досудове розслідування в кримінальних провадженнях, у яких позивач є стороною. З огляду на це Велика Палата дійшла висновку, що зазначений спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами КПК України.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №826/2004/18 дійшла висновку про те, що дії посадових та службових осіб органів прокуратури, вчинені або не вчинені у рамках кримінального провадження, належить оскаржувати у порядку, встановленому КПК України, оскільки у цих випадках прокурори не здійснюють публічно-владних управлінських функцій.
У постанові від 5 грудня 2018 року у справі №826/2253/18, яка стосувалася предметної юрисдикції спорів щодо внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивач є учасником кримінального провадження, водночас законом визначені порядок та стадія, коли цей учасник може реалізувати право на оскарження дій щодо невнесення відомостей у ЄРДР. З огляду на це Велика Палата вирішила, що такі справи належить розглядати у порядку кримінального судочинства.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі №808/3230/17, під час визначення предметної юрисдикції спору про оскарження дій щодо залучення спеціаліста аудиторської служби для участі у перевірці дотримання законодавства у рамках кримінального провадження, зауважила, що цей спір не належить розглядати в адміністративному суді, оскільки оскаржувані дії вчинені у межах досудового розслідування та є предметом перевірки під час розгляду судом справи у порядку кримінального судочинства.
Інший висновок Великої Палати Верховного Суду щодо предметної підсудності спору про зобов`язання поліції вчинити дії з виключення даних про обвинуваченого з системи обліку правопорушників, викладений у постанові від 26 березня 2019 року у справі №807/1456/17, також був пов`язаний із наявністю зареєстрованого кримінального провадження стосовно позивача.
У постанові від 10 квітня 2019 у справі №808/390/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про непідсудність адміністративному суду спору про оскарження дій заступника Генерального прокурора щодо підписання повідомлення про підозру позивачу та надання слідчому доручення вручити це повідомлення. Зазначений висновок сформульований у справі, де було зареєстроване кримінальне провадження.
У іншій постанові від 28 серпня 2019 року у справі №1540/5031/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір у цій справі виник у зв`язку з протиправною бездіяльністю посадових та службових осіб органів досудового розслідування та прокуратури щодо вчинення дій чи прийняття рішень в порядку, визначеному КПК України, у рамках кримінального провадження від 9 листопада 2005 року №008200500727 (1-790/06), тому перевірка правомірності таких діянь з огляду на положення пункту 2 частини другої статті 19 КАС України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду, адже їх оскарження має здійснюватися у порядку, встановленому КПК України.
Також Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 17 червня 2020 року у справі №826/12608/17 під час визначення предметної юрисдикції спору з приводу оскарження дій правоохоронних органів стосовно проведення оперативно-розшукових дій до початку кримінального провадження зазначив, що ці заходи не є управлінською діяльністю, а такі дії та здобуті внаслідок них докази можуть бути предметом перевірки у порядку кримінального судочинства у ході розгляду зареєстрованого кримінального провадження.
Крім цього, у постанові від 30 вересня 2020 року у справі №440/3831/18, яка стосувалася предметної підсудності спору з приводу оскарження обвинуваченим дій поліції щодо незабезпечення умов його перевезення з установи виконання покарання до місцевого суду для участі у судових засіданнях та у зворотному напрямі, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у рамках кримінального процесу особі надається право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, тобто учасників кримінального провадження. Водночас якщо вичерпного переліку дій, рішень або бездіяльності, що підлягають оскарженню в рамках кримінального процесу, КПК України не містить, то коло суб`єктів досудового розслідування та підготовчого провадження, чиї рішення, дії або бездіяльність можуть бути оскаржені, є вичерпним, і розширеному тлумаченню не підлягає.
У наведеній справі Велика Палата Верховного Суду також вказала, що у рамках кримінального провадження рішення, дії або бездіяльність установи та/або посадових осіб, які здійснюють конвоювання від місця відбування покарання або тримання під вартою до суду, оскаржити неможливо, оскільки органи та/або посадові особи, які безпосередньо здійснюють конвоювання, не є суб`єктами досудового розслідування та підготовчого провадження, а оскарження дій, рішень чи бездіяльності адміністрацій установ попереднього ув`язнення відбувається в рамках адміністративного судочинства в силу прямих приписів статей 537 та 539 КПК України.
Зрештою Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відповідач - Головне Управління Національної поліції у Полтавській області - має статус суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 4 КАС України, а характер правовідносин, що виникли між позивачем та відповідачем у деякій мірі можна розцінювати як правовідносини підпорядкування і влади. Адже дії, які оскаржує позивач, вчинені відповідачем під час виконання ним своїх владних функцій, і хоча ці правовідносини не побудовані на безпосередній підпорядкованості їх учасників, однак не передбачають диспозитивної поведінки позивача.
Системний аналіз цих правових позицій Верховного Суду дає підстави для висновку про те, що наявна правозастосовча практика з приводу предметної юрисдикції спорів щодо оскарження дій, рішень чи бездіяльності правоохоронних органів була сформульована у тих справах, де спільною ознакою спірних правовідносин був факт реєстрації кримінального провадження.
Оперативно-розшукові дії, якщо й були предметом оскарження, то у розглянутому вище випадку мали своїм процесуальним продовженням внесення відомостей у ЄРДР, початок кримінального переслідування й набуття сторонами статусу учасників кримінального провадження.
Водночас характерною і відмінною обставиною справи ОСОБА_1 є той факт, що оскаржувані ним дії відповідача не призвели до внесення відомостей у ЄРДР. Цей факт ставить під сумнів можливість безпосереднього та оперативного вирішення його позову за правилами кримінального судочинства.
Скаржник звертав увагу судів на цю обставину у позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах. Ці доводи є доречними і важливими та заслуговують на увагу і, коли ставилися перед судами попередніх інстанцій, були залишені ними без належної правової оцінки.
Крім цього, у контексті справи ОСОБА_1 необхідно звернути увагу також на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузьменко проти України" від 9 березня 2017 року (заява №49526/07).
У вказаній справі заявник поскаржився до Європейського суду з прав людини за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність доступу до суду через відмову національних судів розглянути його скаргу на незаконний обшук квартири та відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв`язку з цим.
Заявник стверджував, що він не мав реальної можливості отримати відшкодування на підставі положень КПК України, оскільки кримінальний суд міг розглядати лише скарги щодо дій слідчих органів у контексті розгляду кримінальної справи. У ситуації заявника такий спосіб правового захисту був би неефективним, оскільки він не мав процесуального статусу в кримінальних справах, що розглядалися, і ніколи не був проінформований про хід розгляду справ. Крім того, було незрозуміло, чи дійде справа до стадії судового розгляду і коли. Однак, оскільки заявник вважав себе жертвою свавільного обшуку, незалежно від результатів відповідного кримінального розслідування, він також вважав, що має право подати адміністративну скаргу відповідно до статей 2 та 4 КАС України.
У справі ОСОБА_2 адміністративні суди трьох інстанцій відмовилися розглянути скаргу, посилаючись на відсутність юрисдикції. Суди зазначили, що всі скарги щодо неправомірності процесуальних дій правоохоронних органів у зв`язку з кримінальним розслідуванням повинні були бути подані в рамках відповідного кримінального провадження на підставі статей 234 та 236 КПК України, чинного на той час.
У наведеній справі Європейський суд з прав людини констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та зауважив, що національні суди відмовилися розглядати скаргу заявника, подану відповідно до статей 2 і 4 КАС України, посилаючи його до процедури, яка не була ні доступною, ні здатною привести до безпосереднього та оперативного вирішення цивільного позову. Тому Суд зробив висновок, що заявникові було відмовлено в самій суті права на доступ до суду.
Ці висновки сформульовані Європейським судом з прав людини за схожих обставин та пов`язані з конкретними фактами цієї справи, тому повинні у ній застосовуватися.
Зрештою Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що стаття 6 Конвенції має на меті гарантію не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав практичних та ефективних (рішення "Артіко проти Італії").
Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що за загальним правилом передумовою оскарження дій, рішень чи бездіяльності правоохоронних органів у порядку кримінального судочинства є факт реєстрації кримінального провадження. У рамках цього провадження особа має право оскаржити як певні рішення, дії чи бездіяльність, так і поставити під сумнів докази, отримані під час проведення оперативно-розшукових заходів.
Водночас якщо внаслідок проведення оперативно-розшукових дій не було подальшої реєстрації кримінального провадження та набуття скаржником відповідного процесуального статусу, оскарження цих дій у кримінальному судочинстві видається неефективним та ілюзорним способом правового захисту. Позаяк без початку досудового розслідування така процедура оскарження не буде ні доступною, ні здатною привести до безпосереднього та оперативного вирішення вимог скаржника.
Відтак у випадку, коли поза межами кримінального провадження стосовно особи були проведені оперативно-розшукові дії та після цього матеріали такої діяльності не призвели до початку досудового розслідування, то особа має право на судовий захист в адміністративному суді. Такий підхід є гарантію практичних та ефективних прав людини.
З огляду на це та враховуючи суб`єктний склад у справі ОСОБА_1, предмет та підстави його позову, Верховний Суд вважає, що цей спір має ознаки публічно-правового.
Отже, скаржник правильно звернувся до суду адміністративної юрисдикції, вважаючи, що дії відповідача з оперативно-розшукової діяльності могли порушити його права, свободи або законні інтереси, та ураховуючи, що на спірні правовідносини не поширюється дія норм кримінального процесуального законодавства.
У розглядуваному випадку суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, занадто формально підійшли до визначення предметної юрисдикції, не взявши до уваги аргументи, які мають визначальне значення для правильного вирішення спірного питання, що своєю чергою позбавило позивача права на доступ до суду.
Відтак Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги з цього приводу, а висновки судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження у справі - помилковими.
Крім цього, іншою підставою касаційної скарги є твердження про те, що суд першої інстанції усупереч правилам статті 170 КАС України на стадії відкриття провадження у справі вдався до дослідження доказів й дійшов висновку про їхню недостатність для підтвердження обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Верховний Суд зауважує, що суддя вправі відмовити у відкритті провадження у справі лише з підстав, передбачених законом. Згідно з правилами, які встановлені статтею 170 КАС України, не допускається відмова у відкритті провадження у справі з мотивів недоведеності заявленої вимоги чи відсутності доказів.
Під час відкриття провадження у справі суд не здійснює дослідження доказів, адже статтями 90, 209-224 КАС України для цього передбачена окрема стадія судового процесу.
Водночас якщо позивач не додав до позовної заяви всі наявні в нього докази, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, це свідчить про не виконання ним процесуального обов`язку, встановленого частиною четвертою статті 161 КАС України, що є підставою для залишення позовної заяви без руху згідно з частиною першою статті 169 цього Кодексу.
Зі змісту описової та мотивувальної частин ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 грудня 2020 року випливає, що вирішуючи питання про відмову у відкриті провадження у справі суд першої інстанції дійсно вдався до аналізу доказів, які були додані до позовної заяви, та надав їм оцінку з точки зору їхньої достатності. А зроблений внаслідок цього висновок став однією з підстав для постановлення оскаржуваної ухвали.
З огляду на викладене, Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи скаржника стосовно того, що суд першої інстанції безпідставно здійснив дослідження доказів на вказаній стадії судового процесу. Викладене процесуальне порушення вплинуло на правильність вирішення питання, яке було поставлене перед судом на стадії відкриття провадження у справі.
Подібне порушення судом першої інстанції положень статті 170 КАС України є однією з причин, що призвела до ухвалення незаконного рішення, а тому це порушення є підставою для скасування ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 грудня 2020 року.
Водночас Верховний Суд відхиляє аргументи скаржника про те, що заборона до оприлюднення певного судового рішення позбавляє суд можливості надалі посилатися на нього під час ухвалення інших рішень.
Так, подібне обмеження здійснюється для забезпечення захисту інформації, яка охороняється законом, на підставі пункту четвертого частини першої статті 7 Закону України "Про доступ до судових рішень", тобто має законну підставу та легітимну мету і загалом відповідає принципу пропорційності.
Доступ до таких відомостей здійснюється в особливому порядку, що зумовлений винятковою цінністю відповідної інформації.
Крім цього, принципи гласності, відкритості інформації щодо справи та умови проведення закритого судового засідання під час здійснення адміністративного судочинства, встановлені статтями 10-11 КАС України, у зіставленні із засадами законності та обґрунтованості судового рішення, що визначені статтею 242 цього Кодексу, не передбачають винятків із загального правила про необхідність врахування судом висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду.
Зрештою посилання скаржника на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 17 вересня 2019 року у справі №909/621/17, є необґрунтованим, оскільки відповідні висновки сформульовані у господарській справі про звернення стягнення на предмет іпотеки, що мала інші фактичні обставини, та у іншому контексті, відмінному від справи ОСОБА_1 . Відтак зазначена правова позиція не є релевантною до обставин цієї справи.
Однак необґрунтованість касаційної скарги з цього приводу не впливає на правильність її доводів в іншій частині.
Попередні аргументи скаржника, що прийняті Верховним Судом як обґрунтовані, свідчать про помилковість висновків судів попередніх інстанцій стосовно наявності підстав для відмови у відкритті провадження у цій справі.
Оскільки оскаржувана ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження, залишена без змін апеляційним судом, перешкоджає подальшому провадженню у справі, не відповідає вимогам законності й обґрунтованості та обмежує позивача у доступі до правосуддя, то її належить скасувати.
Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).
За вказаних обставин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд