Постанова
Іменем України
02 червня 2021 року
м. Київ
справа № 761/11950/20
провадження № 61-18081св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "Універсал банк",
відповідач - КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В., у справі за позовом Акціонерного товариства "Універсал банк" до КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року позивач Акціонерне товариство "Універсал банк" (далі - АТ "Універсал банк") звернулося до суду з позовом до КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД про звернення стягнення на предмет іпотеки.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 18 грудня 2007 року між ВАТ "Універсал Банк", правонаступником якого є AT "Універсал Банк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 047-2915/840-0586, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 185 000,00 дол. США, а ОСОБА_1 прийняв вказані суми кредитних коштів та зобов`язався належним чином використовувати і повернути банку кредит у порядку і на умовах, зазначених в цьому договорі.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 18 грудня 2007 року № 047-2315/840-0586 між ВАТ "Універсал Банк" та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір від 18 грудня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Башлай Д. І. за реєстровим номером 7939, відповідно до якого ОСОБА_1 передано в іпотеку ВАТ "Універсал Банк" квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка на момент укладення договору іпотеки належала ОСОБА_1 на праві власності.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 листопада 2011 року у справі № 2-3101/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 листопада 2012 року, стягнено заборгованість за кредитним договором від 18 грудня 2007 року № 047-2915/840-0586 з ОСОБА_1 у розмірі 1 503 244,58 грн.
Станом на момент звернення до суду зобов`язання позичальником не виконане, сума боргу залишається не сплаченою.
Відповідно до інформаційних довідок від 05 січня 2018 року та 22 квітня 2020 року предмет іпотеки з 2011 року і на цей час належить компанії КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД на підставі договору купівлі-продажу від 13 квітня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О. Ф. за реєстровим номером 1228.
АТ "Універсал Банк" зазначає, що не надавав згоду на відчуження предмета іпотеки, кошти від реалізації предмета іпотеки не отримував.
Посилаючись на зазначене, позивач просив суд в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_1 перед AT "Універсал Банк" за кредитним договором від 18 грудня 2007 року № 047-2915/840-0586 у розмірі станом на 06 березня 2020 року - 551 427,34 дол. США, звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру, загальною площею 64,80 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до договору іпотеки від 18 грудня 2007 року, яка належить на праві власності КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною суб`єктом оціночної діяльності в межах виконавчого провадження.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2020 року у відкритті провадження за позовом АТ "Універсал банк" до КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовлено.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що у справі, яка розглядається, позивач - іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до юридичної особи - останнього власника предмета іпотеки з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором, забезпечених іпотекою. Оскільки на час звернення до суду з позовом спірне нежитлове приміщення, яке є предметом іпотеки, вибуло з власності фізичної особи та перейшло у власність юридичної особи, яка не має жодного відношення до кредитного договору та договору іпотеки, тобто між позивачем та відповідачем відсутній спір щодо належного виконання зобов`язань щодо вищезазначених договорів, та враховуючи те, що станом на день подання позову договір купівлі-продажу від 13 квітня 2011 року № 1228 є дійсним, суд дійшов висновку, що цей спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства в порядку, визначеному ГПК України.
При вирішенні питання про відкриття провадження судом було враховано постанови Верховного Суду у справі від 02 жовтня 2018 року № 910/1733/18 та від 29 травня 2019 року № 668/9978/15-ц.
Постановою Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року апеляційну скаргу АТ "Універсал банк" задоволено.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2020 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження та направляючи справу на новий розгляд, апеляційний суд виходив з того, що якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання. Суд посилався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300 гс 18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18).
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
04 грудня 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направив на адресу Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року та направити справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, а саме:
суд апеляційної інстанції розглянув справу без присутності та без належного повідомлення відповідача - нерезидента, чим порушив статті 3, 128, 211, 496, 498, 499 ЦПК України;
не направили відповідачу позовної заяви, апеляційної скарги, ухвал суду та доданих матеріалів відповідачу всупереч вимогам статей 129, 130, 190, 272, 361 ЦПК України;
рішення про виклик через веб-сайт прийнято одноосібно суддею поза судовим засіданням, чим порушено статтю 259 ЦПК України, пункт 10 статті 5 Розділу XIV"Надання інформації на веб-сайті" Положення про автоматизовану систему документообігу суду;
безпідставно визначено місцезнаходження відповідача невідомим, в порушення частини одинадцятої статті 128 ЦПК України та здійснено публікацію виклику через веб-сайт на ресурсі apcourt.gov.ua замість загальнодержавного ресурсу ДСА - court.gov.ua.
Також посилається на порушення основоположного принципу доступу до правосуддя та принципу змагальності сторін (статті 1, 5, 15 Конвенції про вручення судових документів, Гаага 1965)
Зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18 та у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 295/5011/15-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 904/6152/16, від 11 жовтня 2019 року у справі № 911/165/18, від 27 січня 2020 року у справі № 910/29287/15, від 12 березня 2020 року у справі № 910/28827/15, від 26 березня 2020 року у справі № 910/9962/16.
Суд апеляційної інстанції не виконав вимог статті 361 та статті 498 ЦПК України.
Доводи інших учасників справи
У березні 2021 року АТ "Універсал Банк", в особі представника Прудка О. В., подало до Верховного Суду пояснення на касаційну скаргу, в яких вказувало на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Шевченківського районного суду м. Києва.
У січні 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Аргументи касаційної скарги зводяться до порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, а саме: не повідомлення належним чином відповідача - нерезидента у справі, не направлення відповідачу копії позовної заяви, апеляційної скарги, ухвал по справі.
Колегія суддів відхиляє такі доводи касаційної скарги з огляду на таке.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2020 року у відкритті провадження за позовною заявою АТ "Універсал Банк" до КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовлено.
Відповідно до частини другої статті 186 ЦПК України про відмову у відкритті провадження у справі постановляється ухвала не пізніше п`яти днів з дня надходження заяви. Така ухвала надсилається заявникові не пізніше наступного дня після її постановлення в порядку, встановленому статтею 272 цього Кодексу.
Отже, ухвала про відмову у відкритті провадження надсилається тільки заявнику, тому доводи касаційної скарги про не направлення копії ухвали відповідачу КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД є безпідставними.
Також є неприйнятними доводи касаційної скарги щодо не направлення відповідачу копії позовної заяви, оскільки згідно з частиною другою статті 190 ЦПК України позовна заява з копіями доданих до неї документів надсилається учасникам справи у разі відкриття провадження у справі і одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі.
Щодо доводів касаційної скарги стосовно того, що судом апеляційної інстанції прийнято рішення за відсутності належним чином повідомленого відповідача - нерезидента України - КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД, колегія суддів зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 411 ЦПК судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направлення справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.
Натомість із апеляційною чи касаційною скаргою на судові рішення КРЕСТОН ЕСОУШИІТС ЛТД не зверталось, апеляційну чи касаційну скаргу такою підставою не обґрунтовувало.
Крім того, вказані обставини не свідчать про порушення прав особи, яка звернулась із касаційною скаргою.
Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 760/21314/16-ц (провадження № 61-28230св18).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 757/43793/18-ц (провадження № 14-311цс19) міститься висновок: "оскільки у касаційній скарзі позивач не скаржиться на те, що суд першої інстанції без нього розглянув справу, а вказує, що такий розгляд відбувся за відсутності відповідачів, стосовно яких не було відомостей про їх належне повідомлення про розгляд справи (тобто доводить незаконність ухваленого судом рішення з підстав порушення процесуальних прав інших учасників справи), у Великої Палати Верховного Суду немає підстав для застосування зазначеного припису статті 411 ЦПК України".
Виходячи з вищезазначеного доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права.
Також Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Частиною першою статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи- підприємці.
З аналізу вказаної норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
За змістом частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене заставою.
Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.
Тобто за загальним правилом, саме позичальник як боржник у зобов`язанні за кредитним договором має виконати свій обов`язок перед кредитодавцем. Проте, якщо таке зобов`язання майновий поручитель забезпечив заставою, він може виконати обов`язок боржника.
Позивачем у цій справі є юридична особа (кредитор та іпотекодержатель) яка звернулася з позовом до юридичної особи (до якої перейшло право власності на предмет іпотеки за договором купівлі-продажу), а фізична особа-позичальник та водночас іпотекодавець має статус третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача.
ЦПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства; а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа (див. пункт 33 постанови від 01 березня 2018 року у справі № 461/12052/15-ц, пункт 34 постанови від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, постанову від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц). Тобто за певних умов обидві сторони у цивільному процесі можуть і не бути фізичними особами, якщо тільки такий спір не належить до юрисдикції іншого суду, зокрема господарського.
Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
З огляду на вказаний припис учасниками господарського процесу можуть бути не лише юридичні особи та держава, але й фізичні особи у спорах, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, а також в інших спорах, вирішення яких прямо віднесене до юрисдикції господарського суду.
Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" чітко розмежував юрисдикцію судів за правилами цивільного та господарського судочинства щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, встановивши у пункті 1 частини першої статті 20 ГПК України, що критерієм розмежування юрисдикції у таких спорах є суб`єктний склад основного зобов`язання.
До 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"- існували інші правила щодо юрисдикції господарських судів. Проте у цій справі позивач звернувся до суду у квітні 2020 року, тобто після набрання чинності новою редакцією ГПК України.
З дати набрання чинності Законом України 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Натомість, за правилами цивільного судочинства повинні розглядатися спори стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною цього основного зобов`язання є фізична особа, яка, вступаючи у це зобов`язання, не діяла як фізична особа-підприємець. Тому для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, значення не має. Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається, враховуючи суб`єктний склад сторін основного зобов`язання (див. пункти 52-53 постанови від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц).
З огляду на вказане до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем.
Пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України виключив з-під юрисдикції господарського суду спори щодо всіх правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, сторонами якого не є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. А частина перша статті 19 ЦПК України у системному зв`язку з частиною першою статті 2, частиною першою статті 5, статтею 46, частиною першою статті 47, частиною другою статті 48 цього кодексу не встановлюють обмежень щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами акцесорного зобов`язання є винятково юридичні особи та (або фізичні особи-підприємці).
Тобто з 15 грудня 2017 року, якщо хоча би однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи-сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання.
Такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300гс18), у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/3550/19.
Оскільки предметом спору у цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, укладеним для забезпечення зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридична особа-кредитодавець і фізична особа-позичальник, такий спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства, незважаючи на те, що сторонами спору є юридичні особи.
Тому колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що спір не має розглядатися за правилами господарського судочинства, та вважає, що апеляційний суд з дотриманням норм процесуального права скасував ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження й цій справі та направив справу до суду для продовження розгляду.