Постанова
Іменем України
02 червня 2021 року
м. Київ
справа № 201/2166/18
провадження № 61-291св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
суддів:Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба Олена Анатоліївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду
м. Дніпропетровська від 27 листопада 2018 року у складі судді
Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,
Каратаєвої Л. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування частини домоволодіння недійсним.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 15 липня 2011 року вона переоформила на свою дочку - ОСОБА_2 частину
домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, вважаючи його договором довічного утримання.
Вказувала, що між ними існувала домовленість про те, що дочка буде її доглядати, надавати допомогу у придбанні ліків, харчування, сплачувати комунальні платежі за спірне домоволодіння.
Зазначала, що хоч і переоформила частину домоволодіння на
ОСОБА_2, але фактично його не передала, оскільки ця частина домоволодіння є її єдиним місцем проживанням. Помилка вплинула на її волевиявлення, бо вона не знала про те, що можна було укласти договір довічного утримання.
Стверджувала, що ОСОБА_2 перестала надавати їй матеріальну допомогу, а тому за її позовом 15 січня 2018 року було ухвалено рішення суду про стягнення з останньої аліментів. З цього часу ОСОБА_2 припинила з нею стосунки, перестала виконувати умови, що були підставою для укладення договору дарування.
Враховуючи викладене, на підставі статей 203, 215, 229 ЦК України, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування частини домоволодіння АДРЕСА_1, укладений між нею та ОСОБА_2 15 липня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Якубою О. А. та зареєстрований в реєстрі за № 3115, без застосування наслідків недійсності правочину.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська
від 27 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні оспорюваного договору помилки, а саме, неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що б вплинуло на її волевиявлення.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада
2018 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 17 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Колегія суддів вказала на передчасність висновків судів з огляду на неповне встановлення фактичних обставин справи.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада
2018 року залишено без змін.
Апеляційний суд виходив із того, що на час укладення оспорюваного договору волевиявлення ОСОБА_1 відповідало її справжній волі (подарувати дочці частину будинку). Колегією суддів додатково зазначено, що претензії позивача стосуються не спірного будинку, а її матеріального утримання дочкою. Виходячи зі змісту позову та наданих пояснень, позивач помилилася не щодо природи спірного правочину, а в своїх сподіваннях отримувати матеріальне забезпечення від дочки. При цьому, ОСОБА_1 не заперечувала, що уклала договір дарування та розуміла який саме договір укладає.
Судом було враховано, що позивач є інвалідом ІІ групи з 2001 року, на час укладання спірного договору їй виповнилось 63 роки, однак докази того, що на момент укладення оспорюваного правочину у 2011 році вона потребувала постійного стороннього догляду відсутні.
Саме по собі проживання позивача у спірному будинку, який належить її дочці, апеляційний суд не вважав підставою для задоволення позову.
Апеляційним судом було також враховано, що відповідач 30 березня
2018 року уклала договір позики, в забезпечення виконання зобов`язань за яким передала спірне нерухоме майно в іпотеку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, уякій просила скасувати оскаржені судові рішення, ухваливши при цьому нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду.
У лютому 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 травня 2021 року справу призначено судді-доповідачу. Проведення повторного автоматичного визначення судді обґрунтовано постановленням Верховним Судом 13 травня 2021 року ухвали про самовідвід колегії суддів.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано помилковістю висновків судів попередніх інстанцій, які ухвалюючи оскаржені судові рішення застосували положення статей 203, 229 та 717 ЦК України без урахування висновків, викладених зокрема у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Заявник наголошує на тому, що укладаючи оспорюваний договір дарування помилялася щодо його правової природи, прав і обов`язків сторін правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Звертає увагу, що судом апеляційної інстанції надано неправильну оцінку додатково поданим нею доказам на виконання висновків постанови Верховного Суду від 17 червня 2020 року.
Стверджує, що вона є особою похилого віку з інвалідністю ІІ групи; розмір її пенсійного забезпечення недостатній для забезпечення нормальної життєдіяльності, оскільки значна частина доходу йде на оплату вартості ліків, іншого житла у власності вона немає, спірною частиною домоволодіння вона користувалася та користується, несе витрати по його утриманню; передача спірного нерухомого майна після укладення оспорюваного правочину не відбулася.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідач, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін.
Іншими учасниками відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1, 1948 року народження, у жовтні 2001 року встановлена інвалідність ІІ групи за загальним захворюванням.
ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_2
15 липня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А. та зареєстрований в реєстрі за № 3115, за умовами якого дарувальник передає безоплатно у власність обдаровуваного, а обдаровуваний приймає нерухоме майно - 17/36 частин домоволодіння та право в спільній сумісній власності на земельну ділянку, що знаходяться за адресою:
АДРЕСА_1 .
За змістом оспорюваного правочину, сторони укладали його, діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі і ясній пам`яті, однаково розуміли значення своїх дій, умов та правових наслідків правочину, попередньо ознайомлені з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину), володіючи українською мовою в достатньому обсязі для повного розуміння тексту договору.
ОСОБА_1 нотаріусом роз`яснено зміст правочину і його правові наслідки. Сторони своїми підписами підтвердили, що договір не носить характеру фіктивного або удаваного, вони обізнані про вимоги законодавства.
Після укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 технічний паспорт на будинок та ключі від спірного житлового будинку.
До липня 2017 року ОСОБА_2 допомагала матері матеріально, давала кошти на сплату комунальних платежів. ОСОБА_1 знадобилася коштовна операція, яку дочка не змогла оплатити.
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на своє утримання та рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року у справі № 201/11613/17 стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти в розмірі 500 грн щомісячно, починаючи із 14 серпня 2017 року.
За адресою: АДРЕСА_2, зареєстровані: ОСОБА_1 із 17 червня 1997 року; ОСОБА_2 із 20 червня
2008 року по час звернення до суду із цим позовом.
ОСОБА_2 фактично проживає по АДРЕСА_3.
27 квітня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1687, за умовами якого продавець передає у власність покупцю, а покупець приймає нерухоме майно -
59/300 частин домоволодіння та право в спільній сумісній власності на земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 та сплачує за нього оговорену грошову суму.
30 березня 2018 року ОСОБА_2 в забезпечення виконання зобов`язань, що випливають з договору позики передала спірне домоволодіння в іпотеку ОСОБА_3 .
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Звертаючись до суду із зазначеним позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що є особою похилого віку з інвалідністю ІІ групи, спірне домоволодіння є її єдиним житлом, договір дарування вчинено нею під впливом помилки, оскільки укладаючи його вона вважала, що укладає з дочкою договір довічного утримання, та не розуміла правові наслідки вчиненого нею правочину.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі
№ 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).
Згідно з договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Правочин, вчинений під впливом помилки є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність позивачем зазначених у позові обставин про те, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася стосовно правової природи цього правочину. Зміна свого рішення або ставлення до наслідків правочину, після його укладення, не повинні створювати уявлення про наявність помилки на момент укладення оспорюваного правочину.
Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростувала у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконала встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, зокрема не довела вчинення правочину під впливом помилки.
Апеляційним судом обґрунтовано враховано надані позивачем пояснення в судовому засіданні 30 вересня 2020 року, в яких ОСОБА_1 фактично визнала факт того, що була обізнана про укладення договору дарування, однак при цьому розраховувала отримувати від дочки відповідну матеріальну допомогу.
Крім того, звертаючись у серпні 2017 року до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання непрацездатної матері (справа № 201/11613/17), ОСОБА_1 в обґрунтування позову вказувала про те, що належну їй частину домоволодіння подарувала дочці, яка відмовляється надавати їй матеріальну допомогу.
Висновки судів зроблені за обставин, встановлених у розглядуваній справі не суперечать висновкам викладеним у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Позивачем не спростовано, що обдарована ( ОСОБА_2 ) вступила у права власника майна.
При новому розгляді справи апеляційним судом у повному обсязі враховані висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 17 червня 2020 року.
Колегія суддів також враховує, що між укладенням оспорюваного договору дарування (15 липня 2011 року) та зверненням ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання його недійсним (28 лютого 2018 року) пройшло
понад 6 років.
Надані позивачем до суду апеляційної інстанції копії квитанцій про придбання ліків стосуються періоду 2017 року, а квитанції про оплату вартості житлово-комунальних послуг стосуються періоду після звернення позивача із вимогою про визнання договору дарування недійсним.
При цьому, деякі квитанції підтверджують лише проведення певної банківської операції та в них не відображено, що саме було придбано, або вартість яких послуг оплачена.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного договору у 2011 році потреби у матеріальній допомозі та сторонньому догляді, а саме по собі встановлення позивачу інвалідності не може бути доказом такої обставини.
Надані позивачем виписки із медичних карт стаціонарного хворого підтверджують факт проходження нею лікування у лютому 2011 року, вересні-жовтні 2017 року, серпні-вересні листопаді-грудні 2019 року, що не охоплює час укладення оспорюваного договору дарування та не може безумовно свідчити про вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_1 саме з метою одержання коштів на лікування.
За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, для визнання договору дарування недійсним.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є вмотивованими та містять відповідні висновки щодо оцінки доказів, в межах підстав та предмету позову.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська
від 27 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду