Постанова
Іменем України
02 червня 2021 року
м. Київ
справа № 752/21327/15-ц
провадження № 61-16302св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 як правонаступник ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
треті особи: Головне управління юстиції у місті Києві, Друга Київська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року в складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Геращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Пікуль А. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи: Головне управління юстиції у місті Києві, Друга Київська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння.
Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона з 1935 року проживала у квартирі АДРЕСА_1 та, будучи людиною похилого віку, погодилась на пропозицію сусідки ОСОБА_3, яка проживає у цьому ж будинку поверхом нижче, оформити на неї довіреність. Остання обіцяла доставляти продукти харчування та ліки за рахунок її пенсії. У присутності нотаріуса вона підписала ряд документів, вважаючи, що вони необхідні для отримання пенсії та оплати комунальних послуг. І тільки у лютому 2014 року вона дізналася, що 28 березня 2009 року був укладений договір дарування між нею та чоловіком відповідача - ОСОБА_4, після смерті якого відповідач набула право власності на вказану квартиру. Відтак, вона зрозуміла, що її ошукали і обманом змусили підписати договір дарування.
Із урахуванням зазначеного, уточнивши позовні вимоги, позивач просила визнати недійсним договір дарування кв. АДРЕСА_1, укладений 28 березня 2009 року між нею та ОСОБА_4, який посвідчений державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Литвиненко П. В., зареєстрований в реєстрі за № 7-614, а також витребувати у ОСОБА_3 як добросовісного набувача на її користь вищевказану квартиру.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Справа судами розглядалась неодноразово.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 мала намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину. Сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту. Під час укладання договору дарування позивачу були роз`яснені правові наслідки цього правочину, і вона, в свою чергу, підтвердила дійсність своїх намірів на його укладення, договір укладено з дотриманням вимог діючого законодавства. На момент укладення оспорюваного договору дарування позивач діяла вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, а також мала необхідний обсяг цивільної правоздатності та дієздатності. У позовній заяві позивач не зазначила про дефекти свого внутрішнього психічного стану в момент вчинення правочину та не надала будь-яких доказів на підтвердження цього.
Разом із тим, суду не надано належних і допустимих доказів того, що при укладення договору дарування спірної квартири ОСОБА_4 зобов`язувався вчинити на користь позивача будь-яку дію майнового або немайнового характеру, що свідчило б про те, що укладений сторонами договір не є договором дарування.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року до участі у справі залучено ОСОБА_1 як правонаступника ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_1, скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року скасувати, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що при вирішенні спору по суті заявлених позовних вимог апеляційним судом розглянуто справу без вирішення питання про залучення до участі у справі правонаступників позивача ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Постановою Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року залишено без задоволення апеляційну скаргу правонаступника ОСОБА_2 - ОСОБА_1, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року залишено без змін.
Погодившись із висновком місцевого суду про відмову в задоволенні позову за безпідставністю вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що звернувшись до суду із цим позовом у грудні 2015 року, ОСОБА_2 пропустила позовну давність, перебіг якої слід рахувати з часу укладення останньою оскаржуваного договору дарування квартири від 28 березня 2009 року, а не з часу її звернення до правоохоронних органів з метою захисту своїх прав у лютому 2014 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач, не маючи наміру відчужувати своє єдине житло, після укладення оскаржуваного договору дарування продовжувала проживати у квартирі та категорично заперечувала проти укладення саме договору дарування. Відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем позовної давності, суд апеляційної інстанції не зробив висновок щодо підставності та обґрунтованості позовних вимог. Крім того, апеляційний суд дійшов безпідставного висновку щодо пропуску позивачем вказаного строку, не врахувавши, що про порушення своїх прав позивач дізналась у лютому 2014 року, а тому саме з цього часу слід рахувати позовну давність у даній справі. Оскільки позивач вважала, що підписує довіреність на ім`я ОСОБА_4, а не договір дарування належної їй квартири, застосовується п`ятирічний строк позовної давності. Отже, звернувшись з позовом до суду у 2015 році, позивач не пропустила позовну давність.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-9цс13, постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 07 червня 2018 року у справі № 569/16624/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 360/939/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 04 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній вище справі та роз`яснено учасникам справи право на подання відзиву на касаційну скаргу в строку до 12 лютого 2021 року.
11 лютого 2021 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.
У березні 2021 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 надійшла заява про заміну сторони правонаступником.
Крім того, у березні 2021 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про повернення поданого ОСОБА_3 відзиву на касаційну скаргу в зв`язку із порушенням строку на його подання.
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_5, 1931 року народження, за життя належала квартира АДРЕСА_1, у якій вона проживала до своєї смерті у ІНФОРМАЦІЯ_1.
06 березня 2009 року державний нотаріус Другої Київської державної нотаріальної контори Литвиненко Л. В. посвідчила довіреність, зареєстровану в реєстрі за № 7-444, згідно якої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, уповноважила ОСОБА_4 бути її представником у державних, громадських та інших підприємствах, установах, організаціях незалежно від їх підпорядкування, форм власності та галузевої належності при вирішенні будь-яких питань, що її стосуватимуться, в тому числі у КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна" по питанню отримання довідки-характеристики на належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, необхідної для оформлення договору дарування, а також у ЖЕО м. Києва по питанню отримання довідки - форми № 3.
28 березня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, який посвідчений державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Литвиненко П. В. і зареєстрований в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна на праві приватної власності за ОСОБА_4 за реєстровим № 3062. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар належну позивачу квартиру за АДРЕСА_1 . При цьому заначено, що дарувальник склала цей договір, діючі вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, без будь-якого примусу як фізичного так і психологічного, не порушуючи прав третіх осіб, бажаючи реального настання правових наслідків, обумовлених договором, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, усвідомлюючи значення своїх дій та керуючись ними, не помиляючись щодо обставин обумовлених обумовлених у договорі, діючи без впливу обману, попередньо ознайомлена нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений договір.
04 червня 2009 року ОСОБА_4 зареєстрував за собою право власності на вказану квартиру в Київському бюро технічної інвентаризації.
Після укладення договору дарування ОСОБА_2 продовжувала проживати у спірній квартирі за домовленістю сторін.
20 лютого 2010 року між ОСОБА_4 та його дружиною ОСОБА_7 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчено державним нотаріусом Двадцять другої Київської державної нотаріальної контори Гуєцькою І. В. 16 березня 2010 року відповідач ОСОБА_3 зареєструвала своє право власності на вказану квартиру.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер.
25 травня 2013 року державний нотаріус Другої київської державної нотаріальної контори Литвиненко Л. В. посвідчила довіреність, зареєстровану в реєстрі за № 7-408, згідно із якою ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_3 отримувати належну їй пенсію на поштовому відділенні № 33 м. Києва.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з таких підстав.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному житлі після укладення договору дарування тощо.
Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й іншими обставинами, які мають істотне значення.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203, 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Встановивши, що ОСОБА_2 прочитала укладений нею договір дарування квартири, нотаріусом роз`яснено його зміст, за станом здоров`я та своїм віком позивач не була позбавлена можливості правильно сприймати фактичні обставини правочину та її волевиявлення під час укладення договору було вільним, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недоведеність обставин того, що ОСОБА_2 помилялась щодо обставин, які мають істотне значення.
При цьому суди виходили із відсутності доказів того, що при укладення договору дарування спірної квартири ОСОБА_4 зобов`язувався вчинити на користь позивача будь-яку дію майнового або немайнового характеру, що свідчило б про те, що укладений сторонами договір не є договором дарування.
Не може бути також підставою для скасування оскаржуваних судових рішень установлені обставини того, що після укладення оскаржуваного договору дарування ОСОБА_2 продовжувала проживати у спірній квартирі, оскільки сам по собі цей факт не свідчить про те, що ОСОБА_2 не знала, що вона подарувала спірне житло.
Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Матеріали справи не містять даних, що ОСОБА_2 під час укладення договору дарування діяла під впливом обману з боку ОСОБА_4, зокрема, що останній своїми умисними діями ввів її в оману щодо природи правочину або інших обставин, що мають істотне значення.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Установивши, що позивач ОСОБА_2, а також її правонаступник ОСОБА_1 не довели наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування, суди попередніх інстанцій правильно застосували наведені вище норми матеріального права, підставно констатували, що позивачем не надано доказів про вчинення нею оспорюваного правочину під впливом обману чи помилки.
Надаючи оцінку обставинам укладення спірного договору дарування, суди попередніх інстанцій підставно констатували, що ОСОБА_2 мала намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину. Разом із тим суди виходили із того, що текст спірного договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту. Під час укладання договору дарування позивачу були роз`яснені правові наслідки цього правочину, і вона, в свою чергу, підтвердила дійсність своїх намірів на його укладення, договір укладено з дотриманням вимог діючого законодавства. На момент укладення оспорюваного договору дарування позивач діяла вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, а також мала необхідний обсяг цивільної правоздатності та дієздатності. У позовній заяві позивач не зазначила про дефекти свого внутрішнього психічного стану в момент вчинення правочину та не надала будь-яких доказів на підтвердження цього.
Враховуючи зазначене, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не мала намір відчужувати своє житло та категорично заперечувала проти укладення саме договору дарування, є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на матеріалах та обставинах справи.
Безпідставними є також посилання заявника у касаційній скарзі на висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі
№ 6-9цс13, постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі
№ 910/18560/16, від 07 червня 2018 року у справі № 569/16624/15-ц,
від 22 січня 2020 року у справі № 360/939/17, від 03 жовтня 2018 року
у справі № 759/17065/14-ц, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оцінюючи доводи касаційної скарги щодо безпідставного зазначення судом апеляційної інстанції про пропуск позовної давності як підставу для відмову в позові, Верховний Суд зазначає про таке.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Переглядаючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог, проте безпідставно зазначив у судовому рішенні про пропуск позивачем строку позовної давності. Разом із тим, вказане не може бути підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, оскільки суд правильно вирішив спір по суті, а відповідно до положень частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Разом із тим, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зміни постанови апеляційного суду в частині мотивів відмови у задоволенні позову.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але судом апеляційної інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права, судове рішення апеляційної інстанції підлягає зміні в частині зазначення у цьому судовому рішенні про пропуск позивачем позовної давності.