ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І.,Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пророка В. В.,Рогач Л. І.
у справі № 3-3133/10 (провадження № 13-80зво19)про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 за заявою захисника Тарахкала М. О. в інтересах ОСОБА_1 про перегляд постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010року та постанови Апеляційного суду Харківської області від 18 червня2010 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом
Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року ОСОБА_1 (далі - заявник) визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), та накладено на нього адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту строком 15 діб.Постановою Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року вказане рішення районного суду змінено. Зменшено накладене на заявника адміністративне стягнення з 15 до 9 діб адміністративного арешту. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.
ОСОБА_1 визнано винним у тому, що 28 травня 2010 року о 07 год 30 хв., незаконно перебуваючи на огородженій території будівельного майданчика по вул. Білої Акації у м. Харкові, перешкоджаючи проведенню будівельних робіт та створюючи небезпеку для свого життя і життя інших осіб, він відмовився виконати законні вимоги працівників міліції, які здійснювали функції з охорони громадського порядку території будівництва, та залишити вказану територію. При намаганні працівників міліції примусово видалити ОСОБА_1 з території майданчика він упирався, виривався, чим допустив злісну непокору їх законним вимогам.
18 травня 2021 року Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) ухвалила постанову у справі № 3-3133/10 (далі - постанова), якою заяву захисника Тарахкала М. О. в інтересах ОСОБА_1 задовольнила. Постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувала, а провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 185 КУпАП, щодо нього закрила за відсутністю в його діях складу цього адміністративного правопорушення.
Ухвалюючи судове рішення, Велика Палата зазначила, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) визнав порушення Україною своїх зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 185 КУпАП, в частині накладення адміністративного стягнення та дотримання процесуальних прав ОСОБА_1 під час апеляційного провадження. Це дає право Великій Палаті переглянути справу з точки зору наявності в його діях складу вказаного правопорушення.
Із таким висновком не можемо погодитись з огляду на таке.
Рішенням ЄСПЛ у справі «Чернега та інші проти України» від 18 червня 2019 року, яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2019 року (далі - рішення), констатовано порушення Україною щодо ОСОБА_1 пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) в суді апеляційної інстанції та статті 11 Конвенції у зв`язку із затриманням та накладенням стягнення.
За висновками Суду,порушення пункту 1 статті 6 Конвенції полягало в тому, що однозначно неможливо встановити, що заявник відмовився від свого права бути присутнім у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції. Для справедливості провадження було важливим, щоб заявник був присутнім у засіданні апеляційного суду (пункт 180 рішення), проте його не було проінформовано про засідання, незважаючи на те, що національне законодавство вимагало, щоб апеляційний суд інформував сторони про своє засідання (пункти 181 та 182 рішення).
Крім того, Судом наголошено, що, навіть якби заявник був проінформований, він не міг самостійно забезпечити свою присутність у судовому засіданні, оскільки перебував під вартою. Отож мав існувати встановлений законодавством або практикою порядок, який би надавав право заявнику звернутися до органів державної влади з клопотанням про забезпечення його присутності в судовому засіданні<…>Оскільки наявність таких гарантій Урядом не доведено, а національним правом не передбачено такого порядку в справах про адміністративне правопорушення, Судом визнано, що відмова від права на присутність у судовому засіданні не була надана у встановленому порядку (пункт 183 рішення).
За висновками Суду, щодо заявника було порушено також статтю 11 Конвенції у зв`язку з його затриманням та накладенням стягнення. Судом установлено, що заявника було притягнуто до відповідальності за невиконання конкретного наказу розійтися, виданого 28 травня 2010 року. Проте, з огляду на важливість права на свободу мирних зібрань у демократичному суспільстві, у своєму обґрунтуванні національні суди були зобов`язані врахувати можливу розгубленість заявника щодо джерела цього наказу та можливого способу його виконання (пункт 254 рішення).
ЄСПЛ також указав, що національні суди не обґрунтували достатнім чином свої рішення про накладення на заявниканайсуворішого стягнення у виді адміністративного арешту, а Уряд не довів, що застосована санкція була пропорційною переслідуваній законній меті (пункти 255-258 рішення).
Мотивація більшості суддів Великої Палати щодо відсутностів діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185 КУпАП, зводиться до того, що ЄСПЛ у своєму рішенніпоставив під сумнів фактичні обставини,встановлені національними судами (пункти 33-36 постанови).
Разом із тим, встановлюючи порушення статті 11 Конвенції в контексті втручання у право заявника на свободу мирних зібрань, ЄСПЛ застосував триступеневий тест, якийпередбачає послідовне надання відповідей на питання: чи було таке втручання «передбачено законом»;чи переслідувало воно одну або кілька законних цілей, визначених у пункті 2 цієї статті;чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві» (пункт 231 рішення). При цьому поняття необхідності втручання передбачає не лише його відповідність певній нагальній потребі, але й пропорційність такого втручання переслідуваній законній меті (пункт 247 рішення).
Встановлюючи відповідність втручання першим двом критеріям, Суд, погодившись із доводами Уряду, встановив, що таке втручання було «встановлено законом», оскільки ґрунтувалось на національному законодавстві, а саме статті 185 КУпАП, яка передбачала покарання за непокору законним вимогам працівників міліції (пункти 232 та 241 рішення), та переслідувало законну мету захисту здоров`я та безпеки протестуючих та працівників, оскільки присутність заявників на будівельному майданчику порушувала правила безпеки (пункт 242 рішення).
Встановлюючи відповідність втручання третьому критерію, Суд у своїх міркуваннях зазначив, що з рішень національних судів або інших документів у національних матеріалах стосовно справ про адміністративні порушення не повністю ясно, коли міліція видала наказ, який не виконали заявники, що призвело до їх затримання та засудження. Єдиним наказом міліції був наказ, згаданий у попередньому пункті, який був виданий, коли заявники вже були оточені та заблоковані охоронцями (пункт 249 рішення).
Водночас, як зазначає Суд,самих по собі наведених вище міркувань недостатньо для того, щоб він визнав, що національні суди, які мали перевагу безпосереднього ознайомлення з усіма доказами у справі, в тому числі допитати свідків, помилилися у своїх фактологічних висновках про те, що заявники дійсно не виконали вимогу працівників міліції розійтися. Зрештою, ситуацію 28 травня 2010 року слід розглядати не окремо, а в більш широкому контексті подій: станом на цю дату було загальновідомо про проведення будівельних робіт на території, на якій були присутні заявники, і заявники, визнавши, що брали участь в акціях протесту з 20 травня 2010 року, не могли не знати, що, скоріш за все, для запобігання їхньому втручанню у вирубку дерев і проведення будівельних робіт буде залучено працівників міліції. Крім того, не слід забувати, що надані самими заявниками докази, як убачається, підтверджують висновок, що деякі проте