Постанова
Іменем України
02 червня 2021 року
м. Київ
справа № 423/455/18
провадження № 61-7357св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та Кабінету Міністрів України на постанову Луганського апеляційного суду від 31 березня 2020 року у складі колегії суддів: Стахової Н. В., Лозко Ю. П., Назарової М. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом під час проведення антитерористичної операції.
Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку по АДРЕСА_1, в якому вона постійно проживала разом зі своєю донькою.
09 лютого 2015 року в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції її будинок було знищено. Даний факт підтверджується актом обстеження будинку Врубівської селищної ради Попаснянського району Луганської області від 10 лютого 2015 року, в якому вказано, що причиною руйнування будинку є артилерійський обстріл.
За даним фактом до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України.
Вказувала, що 05 січня 2018 року зверталася до Врубівської селищної ради Попаснянського району Луганської області та Попаснянської районної військово-цивільної адміністрації Луганської області з запитом щодо отримання компенсації за зруйноване житло та згодою передати зруйноване майно відповідно до законодавства. Однак відповіді від Врубівської селищної ради на її звернення не надходило. Відповіддю Попаснянської районної військово-цивільної адміністрації Луганської області їй було роз`яснено, що до теперішнього часу механізм відшкодування втрачених ресурсів та майна населенню, яке постраждало в ході проведення антитерористичної операції, на державному рівні не розроблено, і крім того у Законі України "Про державний бюджет" на 2015-2018 року видатків на відшкодування витрат на відновлення житлових будинків приватного сектору не передбачено.
Ураховуючи викладене, посилаючись на статтю 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Перший протокол до Конвенції, статтю 41 Конституції України, статті 319, 321, 1166 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України), статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 21, 86 Кодексу цивільного захисту України, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів державного бюджету на свою користь шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді зруйнування будинку, у сумі 562 930,50 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 27 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач має право на відшкодування завданої їй шкоди за рахунок держави незалежно від її вини, що передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом". Проте, позивачем не надано належних та допустимих доказів непридатності житла для проживання, не обґрунтовано тих обставин, на підставі яких був складений акт обстеження житла, не надано доказів на підтвердження розміру збитків. Клопотання про проведення судової будівельно-технічної експертизи в судовому засіданні не заявлялося.
Крім того, забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок державного бюджету здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання (частина дев`ята статті 86 Кодексу цивільного захисту України). Хоча позивач і звернулась до Врубівської селищної ради Попаснянського району Луганської області зі згодою передати зруйноване майно до територіальної громади, однак відомостей про результат розгляду її звернення суду не надано. Отже, позов ОСОБА_1 є недоведеним, тому задоволенню не підлягає.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Луганського апеляційного суду від 31 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 27 листопада 2018 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 150 тис. грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу із тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим вказав, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У квітні 2020 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Луганського апеляційного суду від 31 березня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й передати справу на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення Кабінет Міністрів України зазначав неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У квітні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив змінити постанову Луганського апеляційного суду від 31 березня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й задовольнити позов ОСОБА_1 у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, що не відповідає вимогам пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявники вказували на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 423/455/18 із Попаснянського районного суду Луганської області.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 у вказаній справі.
У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що позивач просила стягнути з відповідачів на її користь майнову шкоду, розмір якої розраховано на підставі Наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2017 року № 291 "Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України". При цьому у цей розмір відшкодування не входить вартість нежитлових будов, втраченого рухомого майна, втрата побуту і житла у розумінні статей 310-311 ЦК України та статті 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод. Отже, визначений позивачем розмір відшкодування не є повним, однак, з точки зору є справедливим та адекватним в умовах, що склалися. На думку заявника, позивач довела належними та допустимими доказами розмір завданої їй шкоди та наявність підстав для її відшкодування.
Апеляційний суд не врахував, що висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, стосується винятково об`єктів комерційної власності, яка, на думку Великої Палати Верховного Суду, має інше значення для життя людини ніж житлова нерухомість. На відміну від обставин, встановлених у зазначеній справі, ОСОБА_1 є власником житлового будинку.
Просила передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання. Разом з тим, хоча позивач і звернулась до Врубівської селищної ради Попаснянського району Луганської області зі згодою передати зруйноване майно до територіальної громади, однак відомостей про результат розгляду її звернення суду не надала. Доказів передачі копій правовстановлюючих документів на будинок та земельну ділянку позивачем суду також надано не було, як і не надано доказів щодо вчинення позивачем інших дій, які б свідчили про її відмову від права власності на будинок та/чи земельну ділянку, звернень до відповідних реєструючих органів.
Крім того, комісія Врубівської селищної ради Попаснянського району Луганської області, яка склала акт обстеження будинку позивача, не мала достатніх повноважень для його складання. До акту не надано доказів щодо створення комісії, повноважень її членів, акт не відповідає вимогам до оформлення документів ДСТУ 4163-2003. Окрім того, на підтвердження факту зруйнування будинку необхідно було надати витяг з рішення виконавчого комітету місцевої ради. Таким чином, за відсутності інших доказів щодо пошкодження будинку позивача вказаний акт не може бути належним, достовірним та достатнім доказом у справі.
Вказував, що апеляційним судом не враховано, що порушення прав власності позивача відбулось не з вини Держави в особі Кабінету Міністрів України, а в результаті вчинення терористичного акту, що є кримінальним злочином. При цьому згідно з пунктом 6 статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації, зокрема, громадянам України, в повному обсязі покладається на Російську Федерацію, як державу, що здійснює окупацію.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, в якому зазначено, що доводи касаційної скарги не відповідають положенням діючого законодавства України.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, площею 54,5 кв. м, розташованого по АДРЕСА_1 .
Згідно акту обстеження комісією Врубівської селищної ради Попаснянського району Луганської області у складі: селищного голови Кравец В. М., депутата селищної ради Кошубина Є. В., депутата селищної ради Попової Н. В., сусідів ОСОБА_4 та ОСОБА_5, проведено обстеження домоволодіння АДРЕСА_1 на предмет встановлення пошкоджень внаслідок бойових дій та встановлено, що внаслідок влучення снаряду в дах будинку, домоволодіння пошкоджено: передня стіна будинку повністю зруйнована, стеля впала на підлогу, в будинку всі міжкімнатні стіни зруйновані, вибиті вікна, зовнішні стіни пошкоджені. Також в будинку пошкоджена вся мебель, пошкоджений газовий котел та газова плита, вирвана підлога.
За даним фактом 10 лютого 2015 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, касаційна скарга Кабінету Міністрів України підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає не в повній мірі.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.
Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що "згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм".
З аналізу наведених норм процесуального права убачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Звертаючись до суду, ОСОБА_1 мотивувала позов, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке позивач, на його думку, має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Також позивач зазначила, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними.
Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.
Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Позивач обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку станом на 01 жовтня 2017 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2017 року № 291 "Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України".
Частиною першою статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).
З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.
При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).
Відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.
На підставі викладеного апеляційний суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу).
Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Водночас апеляційний суд правильно виходив із того, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку у розмірі реальної його вартості.
Також позивач посилалася на відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акту будинку, обов`язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
Зазначені доводи ОСОБА_1 апеляційний суд вважав такими, що доведені.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі "Котов проти Росії" (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Котов проти Росії", § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі "Доган та інші проти Туреччини" (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Саргсян проти Азербайджану" (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 07 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року).
У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) Суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій "ринкової вартості майна".
На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
В будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.
Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачем, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
З таким висновком апеляційного суду колегія суддів погоджується.
Доводи Кабінету Міністрів України про те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і Кабінету Міністрів України не є належним представником Держави України у цій справі, - не можуть бути прийняті до уваги, позивач правильно визначила Кабінет Міністрів України представником Держави України як відповідача, оскільки Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, але й із забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України "Про боротьбу з тероризмом"). Враховуючи особливості процесуального представництва Держави України як сторони справи та характер спірних правовідносин, пов`язаних із застосуванням, зокрема, Закону, колегія суддів з указаним висновком апеляційного суду погоджується та вважає відповідний довід касаційної скарги необґрунтованим.
В той же час колегія суддів не може погодитись із визначеним апеляційним судом розміром компенсації у сумі 150 тис. грн, що не відповідає фактичним обставинам справи, та вважає, що розмір компенсації, який підлягає стягненню на користь позивача, слід визначити у розмірі 50 тис. грн, що відповідає принципам розумності, виваженості та справедливості, з урахуванням дискреційних повноважень та наведеної вище практики ЄСПЛ, та відповідає практиці Верховного Суду у подібних справах, сформованій у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18), від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18), від 27 серпня 2020 року у справі № 419/2304/18 (провадження № 61-7783св20) та інших. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив.