ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
3 червня 2021 року
м. Київ
справа № 202/5175/16-ц
провадження № 61-7448св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Грищенко Володимир Іванович,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2016 року, ухвалене у складі судді Марченко Н. Ю., та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Маркова М. О., Деркач Н. М., Петешенкової М. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Грищенко В. І., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, анулювання державної реєстрації права власності та зняття з реєстраційного обліку.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .
У березні 2016 року він дізнався про продаж ОСОБА_2 зазначеної квартири ОСОБА_3, який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності, виданої від його імені у порядку передоручення ОСОБА_4 на підставі довіреності, посвідченої 19 листопада 2015 року Березкіним І. М., консулом Генерального консульства України в Мюнхені та зареєстрованої за № 692/2/2-1998.
ОСОБА_1 зазначив, що довіреностей на право розпорядження належним йому майном він не видав, у Федеративній Республіці Німеччина ніколи не перебував та не мав наміру відчужувати належну йому квартиру.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений 21 березня 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Грищенко В. І. та зареєстрований у реєстрі за № 182; анулювати державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_2 ; зняти ОСОБА_2 з реєстрації за вказаною адресою.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2016 року позов задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 березня 2016 року ОСОБА_1, від імені якого діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Грищенком В. І. та зареєстрований у реєстрі за № 182.
У іншій частині позову відмовлено.
Стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 183,73 грн у відшкодування судового збору.
Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_1 довіреність на право розпорядження належною йому на праві власності квартирою на ім`я ОСОБА_4 19 листопада 2015 року в Генеральному консульстві України в Мюнхені не видавав, тому така довіреність є нікчемною.
Надавши оцінку доказам, суд установив, що довіреність на ім`я ОСОБА_3, видана від імені ОСОБА_1 ОСОБА_4 у порядку передоручення, є недійсною.
Урахувавши викладені обставини та те, що довіреність позивач не видавав, суд першої інстанції дійшов висновку про недійсність договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову в частині анулювання державної реєстрації права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що визнання судом договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним є підставою для внесення до державного реєстру прав запису про скасування державної реєстрації прав, проведеної на підставі такого договору.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині зняття ОСОБА_2 з реєстрації, суд першої інстанції вказав, що підставою для зняття з реєстрації місця проживання особи є судове рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення тощо. Проте ОСОБА_1 вимоги про позбавлення відповідача права користування житловим приміщенням у зв`язку із визнанням договору купівлі-продажу квартири недійсним та припиненням права власності відповідача не заявляв.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2017 рокуапеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2016 року залишено без змін.
З висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову суд апеляційної інстанції погодився з огляду на те, що при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права та не порушено норми процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2017 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
На думку заявника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Також заявник вказує, що судами не враховано положення статті 330 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, відповідно до якої він є добросовісним набувачем майна.
Зазначає, що суди попередніх інстанцій помилково вважали нікчемною довіреність, видану 19 листопада 2015 року на ім`я ОСОБА_4 в Генеральному консульстві України в Мюнхені.
Позиція інших учасників справи
У березні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому послався на безпідставність її доводів. Вказав, що судами першої та апеляційної інстанцій надано належну оцінку доказам, установлено порушення прав позивача, тому судові рішення є законними і обґрунтованими.
Провадження у суді касаційної інстанції
Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року
№ 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано заявнику строк до 11 грудня 2017 року для усунення недоліків, але який не може перевищувати п`яти днів з дня отримання копії ухвали.
У 2018 році справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2018 року відкрито провадження; зупинено виконання рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи установлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до умов договору купівлі-продажу від 21 березня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Грищенком В. І. та зареєстрованого в реєстрі за № 182, ОСОБА_3, діючи на підставі довіреності, посвідченої державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області 5 грудня 2015 року за № 1-1929, виданої у порядку передоручення ОСОБА_4, який діяв на підставі довіреності, посвідченої 19 листопада 2015 року Березкіним І. М., консулом Генерального консульства України в Мюнхені за № 692/2/2-1998, від імені ОСОБА_1 продав ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
На підставі договору купівлі-продажу 21 березня 2016 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 .
Зі змісту довіреності, посвідченої 19 листопада 2015 року Березкіним І. М., консулом Генерального консульства України в Мюнхені за № 692/2/2-1998, суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1, перебуваючи у Федеративній Республіці Німеччина, уповноважив ОСОБА_4 розпоряджатися та користуватися всім своїм майном, у тому числі бути його представником з питань відчуження, здачі в найм (оренду), передачі в заставу, у забезпечення виконання майнових зобов`язань належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_1, тощо.
Судами першої та апеляційної інстанцій також установлено, що довіреність за № 692/2/2-1998 від 19 листопада 2015 року в Генеральному консульстві України в Мюнхені не посвідчувалася, громадянин ОСОБА_1 до Генконсульства за вчиненням будь-яких консульських дій, у тому числі нотаріальних, не звертався; будь-яка інша нотаріальна дія за реєстровим № 692/2/2-1998 від 19 листопада 2015 року в Генконсульстві не вчинялася. Реєстрація не відповідає порядку ведення реєстру нотаріальних дій в генконсульстві; 19 листопада 2015 року в Генконсульстві не вчинено жодної нотаріальної дії.
Відомості про відвідування ОСОБА_1 . Федеративної Республіки Німеччина у 2015 році відсутні, що встановлено судами з копії паспорта громадянина України для виїзду з кордон серії НОМЕР_1, виданого 5 грудня 2014 року органом 1201 на ім`я ОСОБА_1, та інформації, наданої Державною прикордонною службою України.
Висновком судової почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні № 12016040660000726 від 1 серпня 2016 року встановлено, що підпис та рукописний запис від імені ОСОБА_1 у графі "підпис заявника" у заяві про реєстрацію довіреності та дубліката довіреності у Єдиному реєстрі довіреності від 19 листопада 2015 року виконані не ОСОБА_1, а іншою особою.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України у цій же редакції Закону під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про анулювання державної реєстрації права власності та зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції не оскаржувалося, тому судові рішення у цій частині касаційним судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Отже, односторонній правочин є дією однієї сторони, яка створює обов`язки лише для особи, яка видала довіреність. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (частини перша, друга статті 238 ЦК України).
Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.
Згідно з частиною п`ятою статті 202 ЦК України до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
Частинами першою та третьою статті 203 ЦК України установлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов`язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою
статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 цього Кодексу).
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 21 березня 2016 року ОСОБА_3 на підставі довіреності, виданої у порядку передоручення ОСОБА_4, та ОСОБА_2, оскільки ОСОБА_1 не уповноважував ОСОБА_4 на здійснення дій щодо розпорядження належним йому майном.
Судами попередніх інстанцій, з урахуванням висновку судової експертизи, установлено відсутність волевиявлення ОСОБА_1 на укладення спірного договору купівлі-продажу квартири, а відповідачами не надано належних та допустимих доказів на спростування встановлених судом обставин.
Висновок судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 18 лютого 2019 року у справі № 641/2529/17-ц та від 10 квітня 2019 року у справі № 2-2164/11.
Доводи заявника про те, що судами попередніх інстанцій не враховано положення статті 330 ЦК України, відповідно до якої він є добросовісним набувачем майна, відхиляються касаційним судом з огляду на наступне.
Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Проте вказані доводи на правильність судових рішень не впливають, оскільки предметом спору у даній справі є визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, анулювання державної реєстрації права власності та зняття з реєстраційного обліку.
Заявник стверджує, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, проте ОСОБА_1 не заявлено вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Твердження заявника про те, що суди попередніх інстанцій помилково вважали нікчемною довіреність, видану на ім`я ОСОБА_4, також не впливають на правильність оскаржуваних судових рішень з огляду на наступне.
Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що оскільки він довіреність на ім`я ОСОБА_4 19 листопада 2015 року в Генеральному консульстві України в Мюнхені не видавав і, відповідно, договору не дотримано обов`язкової нотаріальної форми її посвідчення, оспорюваний правочин є нікчемним.
Суди першої та апеляційної інстанцій установивши, що довіреність від 19 листопада 2015 року за № 692/2/2-1998 в Генеральному консульстві України в Мюнхені не посвідчувалася, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, дійшли правильного висновку про її нікчемність.
Інші доводи касаційної скарги на законність судових рішень попередніх інстанцій у частині, що переглядається, не впливають, є аналогічні доводам, викладеним у касаційній скарзі ОСОБА_2, які належно перевірив суд апеляційної інстанції.
Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у
державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення у частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Україниє підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду без змін.