Постанова
Іменем України
03 червня 2021 року
м. Київ
справа №199/6839/19
провадження №61-14739св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - акціонерне товариство "Альфа-Банк",
відповідач - державний реєстратор комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради Дворецька Юлія Олексіївна,
третя особа - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року у складі судді Спаї В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року у складі колегії суддів
Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк", банк), державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О. (далі -державний реєстратор), третя особа: ОСОБА_2, з позовом, в якому просила: скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 47571591 від 01 липня 2019 року, про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 32200932; скасувати запис про право власності: 32200932 державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Позов мотивовано тим, що 02 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2 укладено кредитний договір про надання кредиту у сумі 30 000 доларів США із сплатою відсотків та повернення кредитної суми у строки та на умовах, що передбачені кредитним договором.
У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 02 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності.
На підставі договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року відбулось відступлення прав вимоги за вказаним кредитним договором від ПАТ "Сведбанк" до ПАТ "Дельта-Банк".
У свою чергу ПАТ "Дельта Банк" згідно з договором купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року уступило своє право вимоги ПАТ "Альфа-Банк" (наразі акціонерному товариству "Альфа-Банк").
З інформаційної довідки з Державного реєстру права власності позивач дізналася, що АТ "Альфа-Банк" зареєстрував за собою право власності на квартиру, що належить їй на праві власності, а саме на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Реєстрацію права власності за банком здійснено з порушенням норм чинного законодавства.
Так, умовами договору іпотеки, а саме пунктом 12 передбачено, що іпотекодержатель за вибором застосовує один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року у справі № 199/2598/16 за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1 звернуто стягнення на передану в іпотеку квартиру.
Тобто, банк скористався правом на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду.
Договором було чітко передбачено, що банк має право обрати лише один спосіб звернення.
У даному випадку банк скористався своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості у судовому порядку, а тому звернення банку до державного реєстратора із заявою про реєстрацію права власності на дану квартиру є порушенням норм законодавства.
Крім того, наразі існує заборона звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо кредит надавався в доларах США.
При цьому, рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року у справі № 199/2598/16 встановлено, що норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" розповсюджуються на відносини позивача з банком, адже квартира підпадає під всі критерії передбачені цим Законом. Вказане рішення суду зупинено в частині виконання на період дії наведеного Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна.
Законодавством чітко передбачено, що перед вчиненням дій, направлених на визнання права власності, кредитор зобов`язаний направити повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Також кредитор повинен був провести оцінку майна перед застосуванням такої процедури звернення стягнення для визначення ціни з метою подальшого визначення чи покриває чи ні вартість наявну заборгованість. Проте, жодних повідомлень ні іпотекодавець, ні основний боржник не отримували, тобто процедура визнання права власності в позасудовому порядку не дотримана.
Таким чином, кредитор та державний реєстратор порушили вимоги законодавства, а тому державна реєстрація відповідного права підлягає скасуванню.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року, позов задоволено.
Скасовано рішення державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 47571591 від 01 липня 2019 року про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 32200932.
Скасовано запис про право власності: 32200932 державного реєстратора Комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо судових витрат.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що реєструючи право власності за АТ "Альфа-Банк", державним реєстратором не взято до уваги відсутність документів, передбачених Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, а АТ "Альфа-Банк", в свою чергу, вже використало право на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості у судовому порядку. АТ "Альфа-Банк" визначився зі способом звернення стягнення на предмет іпотеки саме в судовому порядку.
Відповідачем не надано будь-яких належних доказів, які б свідчили про надання ОСОБА_1 згоди на таке відчуження та неможливість застосування положень норм Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння.
Банком вже було звернуто стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, тому його звернення до державного реєстратора суперечить вимогам частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку".
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі АТ "Альфа-Банк" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18), у якій зазначено, що державний реєстратор не може бути відповідачем у цій категорії справ, оскільки відповідачем є виключно особа, право на майно якої оспорюється. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі №11-404апп18). Таким чином, суди зобов`язані були відмовити у вимогах до державного реєстратора з тих підстав, що він є неналежним відповідачем.
Суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо наявності у іпотекодержателя права задовольнити свої вимоги лише в один спосіб, та не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №199/8098/18 (провадження №61-19760св19), відповідно до яких не задовольнивши свої вимоги в судовому порядку, кредитор вправі звернути стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, визначений у договорі іпотеки, адже вони не є взаємовиключними.
Способи звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлені сторонами в іпотечному договорі, не є взаємовиключними за умови відсутності спору щодо наявності боргу і його розміру (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18).
Тому, хоча на момент звернення для вчинення реєстраційних дій кредитор уже застосував один із передбачених законом способів задоволення своїх вимог, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, подальше звернення до державного реєстратора для задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна в позасудовому порядку не суперечить положенням укладеного сторонами іпотечного договору та приписам Закону України "Про іпотеку".
Посилаючись на Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", суди попередніх інстанцій не врахували, що мораторій на звернення стягнення на нерухоме житлове майно, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", встановлено тільки щодо примусового відчуження такого майна без згоди власника. Вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, а тому існує тільки правова підстава, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.
Аналогічна правова позиція і висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1309цс15.
У даному випадку примусове звернення стягнення на предмет іпотеки не здійснювалося, банк набув право власності у добровільному порядку, за згодою позивача на підставі застереження, встановленого сторонами в іпотечному договорі. Таким чином, рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно було прийнято на підставі згоди позивача, передбаченої іпотечним договором, а тому положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягають застосуванню.
Судами не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 12 липня 2018 року у справі №372/977/16, від 21 листопада 2018 року у справі №640/17931/16.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно та є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення предмет іпотеки.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".
Аналогічне викладено у постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16, від 31 січня 2018 року у справі № 910/6592/16, від 23 січня 2018 року у справі № 760/16916/14.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (постанова Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року по справі № 754/14175/14).
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 757/14247/13, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Верховний Суд в своїй постанові від 23 січня 2018 року по справі № 61-1727св17 (760/16916/14-ц) також дотримується позиції, що банк має право на визнання за собою права власності на предмет іпотеки і це не є порушенням норм законодавства України.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі 464/8589/15 (провадження № 61-10874сво18) викладено висновок, відповідно до якого тлумачення статті 38 Закону України "Про іпотеку" свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі- покупцеві не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотеко держателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору.
У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 718/2468/18 (провадження № 61-5939св19) зазначено, що положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України "Про іпотеку" на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі).
Суди попередніх інстанцій при застосуванні норм матеріального права наведених висновків не врахували та залишили поза увагою, що АТ "Альфа-Банк" скористалось своїм правом зареєструвати право власності на предмет іпотеки, що є безумовним, а позивач не довів, що виконав основне зобов`язання.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 заперечує проти доводів банку та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.
Фактичні обставини, встановлені судами
02 квітня 2008 року між ОСОБА_2 та ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-банк", укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит у розмірі 30 000 доларів США зі сплатою 11,9% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 01 квітня 2018 року.
У забезпечення належного виконання зобов`язань за кредитним договором, 02 квітня 2008 року, між ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-банк", та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно із яким в іпотеку банку передано квартиру загальною площею 58 кв. м, житловою площею 37,8 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року позов ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, третя особа ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено.
У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ПАТ "Альфа-Банк" за кредитним договором від 02 квітня 2008 року, що становить 11 122,23 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 9750 доларів США, за відсотками - 1372,23 долара США, звернуто стягнення згідно договору іпотеки від 02 квітня 2008 року на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2000 року, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною предмету іпотеки - 7 84 102 грн, встановленою пунктом 5 договору іпотеки від 02 квітня 2008 року.
Вирішено не звертати до виконання вказане судове рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки протягом дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", що набрав законної сили 07 червня 2014 року.
АТ "Альфа-банк" звернулося до державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської області Дворецької Ю. О. із заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 02 квітня 2008 року.
Державним реєстратором комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської області Дворецькою Ю.О. прийнято рішення від 01 липня 2019 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та зроблено запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності АТ "Альфа-банк" на спірну квартиру.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.
Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України "Про іпотеку", і за відсутності в договорі відповідних умов необхідно виходити з такого.
Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Згідно з частинами першою та третьою статті 36 Закону "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 37 Закону "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки пов`язана з дотриманням порядку, визначеного статтею 35 Закону України "Про іпотеку". У разі порушення встановленого вказаною нормою порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності не допускається.
У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент набуття, на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності.
Відповідно до частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку", яка має назву "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
У пункті 12 укладеного між сторонами іпотечного договору сторонами обумовлено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотеко держателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотеко держателя, яке викладене в пунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору.
За змістом положень підпункту 12.3.1 пункту 12.3 іпотечного договору сторони дійшли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя та за умови проведення попередньої оцінки предмета іпотеки незалежним експертом-суб`єктом оціночної діяльності.
У справі, яка переглядається установлено, що іпотекодержателем АТ "Альфа-Банк" не виконано вимоги, передбачені статтею 35 Закону України "Про іпотеку" та не направляло ОСОБА_1 вимоги про усунення порушень кредитного договору з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки у визначений спосіб.
Перевіряючи доводи сторін щодо повідомлення боржників про порушення основного зобов`язання та/або іпотечного договору, суд дав належну оцінку доданим відповідачем до матеріалів справи повідомленням про звернення стягнення на предмет іпотеки, які не містять вихідних даних (номера та дати відправлення), відомостям про недоставку відправлення, витребував з Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради завірені копії реєстраційної справи та установив, що у ній відсутні докази отримання боржниками письмової вимоги про усунення порушення, направленої відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку".
Також відповідачем не доведена, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки погоджувалась з власником майна, що є істотної обставиною при зарахуванні вимог, шляхом проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки.
Ненадання іпотекодержателем належного підтвердження виконання вимог статті 35 Закону України "Про іпотеку" щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання, унеможливило встановлення державним реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов`язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі й шляхом набуття права власності, зокрема при вчиненні реєстраційних дій було відсутнє зворотне поштове повідомлення у матеріалах реєстраційної справи на об`єкт нерухомості.
Схожих за змістом висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19).
За відсутності документів, необхідних для державної реєстрації права власності на квартиру, така реєстрація вважається проведеною з порушенням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідній редакції.
Такі ж висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно встановив порушення вимог договору та норм чинного законодавства щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, у зв`язку з чим, обґрунтовано захистив порушене право позивача щодо переходу права власності на нерухоме майно до відповідача шляхом скасування державної реєстрації права власності та державної реєстрації прав на спірне майно за відповідачем, оскільки є установленим факт порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності.
Крім наведеного, звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1, посилалася на порушення вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки квартира АДРЕСА_1, була передана в забезпечення зобов`язань за валютним кредитом, та є її єдиним житлом.
Разом з тим, суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін апеляційним судом, задовольняючи позов ОСОБА_1, не застосовував Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", та помилково вважав, що його норми не поширюються на спірні правовідносини.
Проте, під час апеляційного розгляду справи, відхиляючи доводи апеляційної скарги АТ "Альфа-Банк" про непоширення положень вказаного закону на спірні правовідносини, з тих підстав, що реєстрація права власності на підставі іпотечного застереження в іпотечному договорі не може вважатися примусовим стягненням, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння, та норми вказаного закону щодо мораторію поширюються на спірні правовідносини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження №11-474апп19) викладено висновок, відповідно до якого обмеження, встановлені Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року зазначено, що підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), про те, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.
Таким чином, у справі, яка переглядається, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на передану в іпотеку квартиру за АТ "Альфа-Банк".
Запроваджений законом мораторій зупиняє можливість реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання та є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, а відтак унеможливлює укладення такого договору та наступну реєстрацію за відповідачем права власності на предмет іпотеки, що є підставою для скасування відповідного рішення державного реєстратора.
Верховний Суд відхиляє аналогічні доводи касаційної скарги щодо непоширення дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" на спірні правовідносини, а також посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі №464/8589/15 (провадження №61-10874сво18), постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі 372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 21 листопада 2018 року у справі №640/17931/16, від 18 грудня 2019 року у справі 718/2468/18, оскільки у даному випадку мають враховуватись висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пізніше прийнятій постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), відповідно до яких квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №199/8098/18, відповідно до яких у разі незадоволення своїх вимог в судовому порядку, кредитор вправі звернути стягнення на предмет іпотеки в інший спорі, визначений у договорі іпотеки, адже вони не є взаємовиключними, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, підставою для задоволення позову стало встановлення факту порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності та наявність підстав у державного реєстратора для відмови у вчиненні реєстраційних дій.
Зазначення судами попередніх інстанцій, що іпотекодержатель скористався своїм правом на звернення стягнення на іпотечне майно саме в судовому порядку не призвело до неправильного вирішення спору, зокрема в частині визначення підстав для задоволення заявлених у справі позовних вимог, які зазначені вище.
За таких же підстав колегія суддів відхиляє посилання заявника на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", що викладено у постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16, від 31 січня 2018 року у справі № 910/6592/16, у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 760/16916/14, оскільки наведене на правильність висновків судів у цій справі не впливає та їх не спростовує. Аргументи заявника та висновки, з яких виходили суди не свідчать, що оскаржувані судові рішення суперечать висновкам у вказаних постановах та що такі мали враховуватись у спірних правовідносинах, з урахуванням установлених у справі конкретних обставин.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18), у якій зазначено, що судами необхідно врахувати правові висновки, викладені у справі в аналогічних правовідносинах у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 11-404апп18 щодо суб`єктного складу, де вказано, що належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності.
Так, у наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду вирішувалось питання розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ, зокрема юрисдикційності спору з вимогами до державного реєстратора про скасування рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Упостанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року в справі №823/235/16 (провадження № 11-404апп18) зазначено, що належним відповідачем у цій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності на квартиру. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав позивача) у спорі не змінює цивільноправового характеру спору. З огляду на суб`єктний склад сторін спір має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
У справі, яка переглядається, спір вирішено в порядку цивільного судочинства, питання щодо юрисдикційності спору не порушувалось, а участь у справі як співвідповідача державного реєстратора не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, адже іншим відповідачем є АТ "Альфа-Банк" та у справі установлено, що спосіб захисту, обраний позивачем відповідає вимогам закону та є ефективним.
Схожих за змістом висновків, в тому числі щодо участі у справі державного реєстратора як співвідповідача дійшов Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2021 року у справі №207/3897/18 (провадження №61-17518св20).
Доводи касаційної скарги АТ "Альфа-Банк" про необхідність відмовити у задоволенні позовних вимог до державного реєстратора як до неналежного відповідача не приймаються до уваги, оскільки правильність висновків судів щодо задоволення позову та встановлених порушень під час реєстрації права власності на іпотечне майно не спростовують. Крім того, судові рішення безпосередньо державним реєстратором не оскаржуються та останній не наділяв АТ "Альфа-Банк" на вчинення таких дій.
З прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, яким статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції, із вказаної дати і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень істотно змінилось матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, з урахуванням яких Верховний Суд дійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, відповідає вимогам закону та є ефективним.
Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанції.