ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 червня 2021 року
м. Київ
справа № 280/1198/20
адміністративне провадження № К/9901/32990/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,
суддів - Загороднюка А. Г., Мартинюк Н. М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Запорізького обласного військового комісаріату про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 24.04.2020 (суддя - Новікова І. В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19.10.2020 (колегія суддів у складі: Чумака С. Ю., Чабаненко С. В., Юрко І. В.),
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Запорізького обласного військового комісаріату (далі - відповідач, Запорізький ОВК), в якому просив: визнати протиправною відмову Запорізького ОВК щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні з 13.06.2017 по день фактичної виплати, викладену у листі від 27.01.2020 № 117 (по грудень 2019 року); зобов`язати Запорізький ОВК нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні з 13.06.2017 по день фактичної виплати шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, виходячи з 12 місячного грошового забезпечення перед звільненням.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач проходив військову службу в Запорізькому ОВК та відповідно до наказу першого заступника Міністра оборони України від 13.06.2017 був звільнений з військової служби у запас. Зазначає, що у період з 01.01.2014 по 13.06.2017 грошове забезпечення йому виплачувалось не у повному обсязі, оскільки не проводилась у встановленому порядку індексація грошового забезпечення. Вказує, що протиправність ненарахування йому індексації грошового забезпечення підтверджена рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 11.04.2019 у справі № 280/449/19, яким стягнуто з Запорізького ОВК невиплачену індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2014 по 13.06.2017 у розмірі 23 408,79 грн. Позивач зазначає, що у зв`язку із набранням законної сили рішенням суду у справі № 280/449/19 він звернувся до відповідача з заявою про виплату йому компенсації втрати частини доходів, у зв`язку із несвоєчасним проведенням розрахунку при звільненні, проте, відповідачем було відмовлено у виплаті компенсації, що зумовило звернення з позовом до суду.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 24.04.2020, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 19.10.2020, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що як Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України так і Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачає проведення розрахунків у день звільнення. Суд вказав, що позивач не оскаржував як наказ від 30.06.2017, яким його виключено зі списків особового складу, та яким визначено види та розміри грошового забезпечення, які підлягають виплаті у зв`язку із його звільненням з військової служби, так і правомірність невиплати індексації протягом проходження військової служби, а лише у січні 2019 року звернувся до суду з питання вирішення правомірності не виплати індексації грошового забезпечення, у свою чергу індексація грошового забезпечення позивачу виплачена на виконання рішення суду у справі № 280/449/19 лише 24.12.2019. Крім того, керуючись висновками, здійсненими Європейським судом з прав людини у рішенні від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України", а також Верховним Судом у постановах від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, від 18.11.2019 у справі № 0940/1532/18, дійшов висновку, що стаття 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Відтак, суд дійшов висновку, що за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та зазначив, що підставою для виплати, передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини другої цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника. При цьому незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Таке звернення має бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Саме такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних працівникові сум при звільненні. В цьому випадку здійснений відповідачем розрахунок і виплата сум, належних позивачу при звільненні, останнім не оскаржувалися. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні суми був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні. При цьому, суд апеляційної інстанції послався на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 825/742/16.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції
03.12.2020 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивача, у якій скаржник просить скасувати рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 24.04.2020 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19.10.2020 і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
На обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції неправильно розтлумачено статтю 117 КЗпП України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України". Підставами касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції зазначає пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та зазначає, що під час розгляду даної справи судами були ураховані висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17 та від 24.01.2018 у справі № 807/1502/15, які не є подібними по відношенню до цієї справи. При цьому, скаржник зазначає, що у випадку, якщо суд дійде до висновку, що спірні правовідносини є все ж таки подібними, то підставою касаційного оскарження є пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
03.12.2020 відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 20.01.2021 № 104/0/78-21 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 280/1198/20 у зв`язку з відпусткою судді Жука А. В., який входить до складу постійної колегії суддів, з метою дотримання строків розгляду справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.01.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Загороднюка А. Г., Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 280/1198/20.
Ухвалою Верховного Суду від 21.01.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 24.04.2020 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19.10.2020.
Ухвалою Верховного Суду від 03.06.2021 закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
Позиція інших учасників справи
Відповідач своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Позивач з 01.01.2014 проходив військову службу на посаді начальника групи 621 Головного військового представництва Міністерства оборони України, спеціальне звання - підполковник.
Наказом першого заступника Міністра оборони України (по особовому складу) від 13.06.2017 № 79 позивача звільнено з військової служби у запас за пунктом "б" (за стоном здоров`я).
Наказом начальника 621 Головного військового представництва від 30.06.2017 наказано з 30.06.2017 виключити ОСОБА_1 зі списків особового складу 621 Головного військового представництва Міністерства оборони України, всіх видів забезпечення і направити для зарахування на військовий облік до Вільнянського РВК Запорізької області.
Індексація грошових доходів позивачу за період з 01.01.2014 по 13.06.2017 нараховувалась частково, але не виплачувалась, у зв`язку з чим останній 26.11.2018 звернувся до Запорізького ОВК із заявою про нарахування та виплату йому індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2014 по 13.06.2017.
Листом від 28.11.2018 № 610/ф відповідачем була надана позивачу довідка про нараховане грошове забезпечення, згідно з якою нарахована сума індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2014 по 31.12.2015 становить 6932,80 грн. Однак, у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям ЗСУ у січні 2016 року - червні 2017 року у Міноборони не було, у зв`язку з чим в довідці нарахування індексації за період з 01.01.2016 по 30.06.2017 позивачу здійснено не було.
31.01.2019 позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності Запорізького ОВК щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення позивачу за період з 01.01.2015 по 13.06.2018 та зобов`язання нарахувати та виплатити індексацію за вказаний період.
За результатом розгляду вказаного адміністративного позову, встановивши, що спірним періодом у даній справі є періоди проходження позивачем військової служби з 01.01.2014 по 13.06.2017, Запорізьким окружним адміністративним судом 11.04.2019 у справі № 280/449/19 ухвалено рішення, яким позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Запорізького ОВК щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2014 по 13.06.2017; зобов`язано Запорізький ОВК нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2014 по 13.06.2017. В задоволені іншої частини позову відмовлено.
Не погодившись з таким судовим рішенням, Запорізький ОВК оскаржив його у апеляційному порядку.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11.10.2019 вказану апеляційну скаргу задоволено частково. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11.04.2019 у справі № 280/449/19 в частині періоду не нарахування та невиплаті індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 змінено: визнано протиправною бездіяльність Запорізького ОВК щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за періоди з 01.01.2014 по 30.04.2014 та з 01.01.2016 по 13.06.2017; зобов`язано Запорізький ОВК нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за періоди з 01.01.2014 по 30.04.2014 та з 01.01.2016 по 13.06.2017. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
На виконання судового рішення у справі № 280/449/19 сума не виплаченої позивачу індексації за період з 01.01.2014 по 21.08.2017 в розмірі 23 408,79 грн перерахована 24.12.2019.
09.01.2020 позивач звернувся до Запорізького ОВК із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 13.06.2017 по день фактичної виплати (грудень 2019).
Листом Запорізького ОВК від 27.01.2020 № 117 позивача повідомлено про відсутність підстав для нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в розумінні статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Не погодившись з такою відмовою, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Зі змісту ухвали Верховного Суду від 21.01.2021 встановлено, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційної скарги за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
При цьому, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Таким чином законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій, що положення статті 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та, якщо при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні суми був відсутній спір щодо їх розміру, є помилковими та суперечать висловленій Великою Палатою Верховного Суду правовій позиції.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.03.2021 у справі № 520/12809/19, від 18.03.2021 у справі № 820/3313/17, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, від 31.03.2021 у справі № 120/2617/20-а.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію.
Також суд першої інстанції, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010, зробив висновок про відсутність обґрунтованих підстав стверджувати про право позивача на отримання середнього заробітку за затримку виплати індексації, що мала місце після того, як її присудження було встановлено судом.
Суд першої інстанції вважав, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень норми статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим, у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні "Меньшакова проти України" вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Тому за висновком Європейського суду з прав людини не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 дійшла висновку що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Також відповідно до практики Верховного Суду, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, постанова Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19).
Таким чином позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, проте у той же час законодавством встановлено обмеження права особи на звернення до суду з таким адміністративним позовом певним строком.
Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в справі № 240/532/20 (постанова від 11.02.2021) за схожих фактичних обставин сформулював такі висновки.
Встановлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, щодо яких виник спір.
Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України.
Ухвалюючи таке рішення (постанова від 11.02.2021 у справі № 240/532/20), Верховний Суд одночасно відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, а також погодився з висновком щодо застосування частини п`ятої статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 04.12.2019 (справа № 815/2681/17) і від 22.01.2020 (справа № 620/1982/19).
Відповідно до матеріалів справи, звільнення ОСОБА_1 відбулося 13.06.2017, виключення зі списків особового складу відбулося 30.06.2017, а сума не виплаченої позивачу індексації перерахована 24.12.2019, в порядку виконання рішення суду.
Проте з даним адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 20.02.2020, тобто з пропуском місячного строку, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України.
Верховний Суд зауважує, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
При цьому строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Вирішуючи питання про дотримання строку звернення до суду у кожному конкретному випадку, необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об`єктивної можливості особи знати про такі факти.
Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
При цьому, позивачем клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду не заявлялось та, відповідно, судами це питання не вирішувалося. Суди не досліджували, чи дійсно у позивача були об`єктивно непереборні, істотні перешкоди звернутися за захистом своїх порушених прав більш, ніж через місяць після проведення фактичного розрахунку.
Отже, судом першої інстанції під час перевірки позовної заяви на відповідність її вимогам КАС України не було дотримано пункту 5 частини першої статті 171 КАС України. Ухвала суду першої інстанції про поновлення строку звернення до суду в матеріалах справи відсутня, відповідно, поважність причин пропуску строку звернення з позовом судом не проаналізовано і не досліджено. Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на зазначене порушення судом першої інстанції норм процесуального права.
Таким чином, оскільки при ухваленні рішень судами першої та апеляційної інстанції були допущені порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, а саме: поважність причин пропущення строку для звернення до адміністративного суду з даним позовом, що має значення для правильного вирішення справи, зазначені судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.