Постанова
Іменем України
26 травня 2021 року
м. Київ
справа № 634/16685/19
провадження № 61-16378св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: публічне акціонерне товариство "ПроКредитБанк", ОСОБА_2 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 30 червня 2020 року у складі судді Мельникової І. Д. та постанову Харківського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "ПроКредитБанк" (далі - ПАТ "ПроКредитБанк"), ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 червня 2009 року у справі № 2-7438/09 визнано право власності за ОСОБА_2 на житловий будинок літ. Д-2, загальною площею 575,7 кв. м, житловою площею 226,9 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1 .
Вказував, що у 2019 році із відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що ОСОБА_2 25 липня 2013 року у забезпечення кредитних зобов`язань перед банком передала в іпотеку ПАТ "ПроКредитБанк" будинок та земельну ділянку, площею 0,0670 га, кадастровий номер 6310137500:07:007:0007, цільове призначення: для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташовані по АДРЕСА_1 .
Вказував, що договір іпотеки від 25 липня 2013 року укладений ОСОБА_2 з ПАТ "ПроКредитБанк" з порушенням вимог закону, оскільки предмет іпотеки - житловий будинок по АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної часткової власності, яким без його згоди як співвласника розпорядилася відповідачка.
Зазначав, що 13 червня 2008 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір про спільне будівництво житлового будинку, відповідно до умов якого після будівництва нового житлового будинку право власності на нього розподіляється наступним чином: за ОСОБА_2 - 1/4 частина та за ним - 3/4 частини, про що відповідач не повідомила банк при укладанні іпотечного договору.
Вказував, що постановою Харківського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року у справі № 2-7438/09 рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 червня 2009 року, на підставі якого ОСОБА_2 зареєструвала право власності на будинок за собою, було скасовано. На час укладення договору іпотеки від 25 липня 2013 року він не знав та ОСОБА_2 не повідомила банк про наявність у нього прав на частку у розмірі 3/4 на будинок та земельну ділянку під ним відповідно до частки у праві власності на будинок, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання договору іпотеки від 25 липня 2013 року недійсним.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір іпотеки, посвідчений 25 липня 2013 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А. за реєстровим № 2290, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ "ПроКредитБанк".
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 30 червня 2020 року, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставин, на які він посилався, як на підставу своїх вимог. На момент укладення договору іпотеки від 25 липня 2013 року нерухоме майно, яке було передано в іпотеку іпотекодержателю, -житловий будинок по АДРЕСА_1 належало на праві власності ОСОБА_2 . Право приватної спільної часткової власності у розмірі 3/4 частки на вказаний будинок зареєстровано за ОСОБА_1 лише 03 жовтня 2019 року. Суд також зауважив, що позивач просить визнати недійсним договір іпотеки в цілому, проте, предметом договору іпотеки є майно, яке належить не тільки позивачу, тому вимоги про визнання договору іпотеки недійсним задоволенню не підлягають.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 30 червня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що звертаючись з позовом, ОСОБА_1 вказував, що договір іпотеки від 25 липня 2013 року є недійсним, оскільки предмет іпотеки - житловий будинок по АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної часткової власності, яким без його згоди як співвласника розпорядилася відповідачка. Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, на час укладення оспорюваного договору іпотеки від 25 липня 2013 року ОСОБА_1 не був співвласником предмета іпотеки, право приватної спільної часткової власності на 3/4 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 за позивачем було зареєстровано лише 03 жовтня 2019 року. Тому є правильними висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Московського районного суду м. Харкова від 30 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 643/16685/19 із Московського районного суду м. Харкова.
У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-449цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 907/544/14, а також у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 643/9788/13-ц, від 16 січня 2020 року у справі № 910/14522/18, від 05 березня 2020 року у справі № 916/3545/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що позиція Верховного Суду свідчить про те, що у разі скасування судового акта, він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. Скасування рішення суду, яке стало підставою набуття права власності на майно є свідченням відсутності правової підстави у набувача майна за таким рішенням щодо володіння майном, визнання права власності на яке було предметом позову. Таким чином внаслідок скасування рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 червня 2009 року у ОСОБА_2 було відсутнє право власності на будинок по АДРЕСА_1 на час укладання оспорюваного іпотечного договору від 25 липня 2013 року.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є родичами, а саме: рідними братом та сестрою.
13 червня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у простій письмовій формі було укладено договір про спільне будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 .
Разом з тим, у 2009 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання за собою права власності на зазначений житловий будинок.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 червня 2009 року у справі № 2-7438/09 за ОСОБА_2 визнано право власності на житловий будинок літ. Д-2, загальною площею 575,7 кв. м, житловою площею 226,9 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на вказаний об`єкт нерухомості.
25 липня 2013 року між ПАТ "ПроКредитБанк" (правонаступником всіх прав та обов`язків якого є AT "ПроКредитБанк") та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) укладено рамкову угоду № FW207.488, за умовами якої остання отримала транш № 207.43765/FW207.488.
Також 25 липня 2013 року між позичальниками ФОП ОСОБА_3, ОСОБА_3 . ОСОБА_2 та ПАТ "ПроКредитБанк" були укладені рамкові угоди № FW207.489, № FW207.490, № FW207.491. Загальний ліміт суми кредитування - 2 000 000 дол. США.
У забезпечення виконання вказаних кредитних зобов`язань 25 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ПAT "ПроКредитБанк" укладено договір іпотеки № 298622-ІД1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А. за реєстровим № 2290, відповідно до якого ОСОБА_2 передала в іпотеку банку житловий будинок з надвірними спорудами, загальною площею 575,7 кв. м, житловою площею 226,9 кв. м, та земельну ділянку, кадастровий помер 6310137500:07:007:0007, площею 0,067 га, цільове призначення: для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), які розташовані по АДРЕСА_1 .
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, земельна ділянка по АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, серії ЯИ № 824174, виданого 16 липня 2010 року, видавник: Управління Держкомзему у м. Харкові.
Вказана земельна ділянка знаходиться під обтяженням на підставі договору іпотеки від 25 липня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А. (розмір основного зобов`язання - 2 000 000 дол. США).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, 03 жовтня 2019 року за позивачем ОСОБА_1 зареєстровано право приватної спільної часткової власності на 3/4 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 49047649.
Вказаний будинок знаходиться під обтяженням на підставі договору іпотеки від 25 липня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А. (строк виконання основного зобов`язання - 25 липня 2028 року; розмір основного зобов`язання - 2 000 000 дол. США).
Постановою Харківського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року скасовано рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 червня 2009 року та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок літ. Д-2, загальною площею 575,7 кв. м, житловою площею 226,9 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1, відмовлено.
Суд апеляційної інстанції зауважив, що іпотекою забезпечено зобов`язання на значну суму - 2 000 000 дол. США. Строк виконання зобов`язання не сплинув. Даних про виконання зазначеного зобов`язання відповідачкою ОСОБА_2 або членами її родини матеріали справи не містять.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
ОСОБА_1, звертаючись до суду із цим позовом, посилався на те, що договір іпотеки від 25 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ПAT "ПроКредитБанк" укладено з порушенням вимог закону, оскільки предмет іпотеки - житловий будинок по АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної часткової власності, яким без його згоди як співвласника розпорядилася відповідач.
Згідно зі статтями 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 ЦК України. Згідно з частиною першою цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.
Згідно з частинами першою, другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України).
Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників право оскаржити договір з підстав його недійсності.
Подібні правові висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 04 лютого 2021 року у справі № 761/31210/19.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Судами попередніх інстанції встановлено, що житловий будинок по АДРЕСА_1 на момент укладання договору іпотеки від 25 липня 2013 року перебував у власності ОСОБА_2 .
Судове рішення, на підставі якого скасовано рішення про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний будинок, ухвалено 10 вересня 2019 року, тобто після укладення іпотечного договору від 25 липня 2013 року, на момент укладення якого були відсутні обставини і підстави, що вимагали отримання згоди, передбаченої статтею статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України "Про іпотеку", у зв`язку з чим, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у визнанні оспорюваного договору іпотеки недійсними, з тих підстав, з якими позивач пов`язує його недійсність.
Суди врахували, що лише 03 жовтня 2019 року за позивачем ОСОБА_1 зареєстровано право приватної спільної часткової власності на 3/4 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 (а. с. 32) та зауважили, що іпотекою забезпечено зобов`язання на значну суму - 2 000 000 дол. США, строк виконання якого не сплинув. Даних про виконання зазначеного зобов`язання відповідачем ОСОБА_2 або членами її родини судам не надано.
Отже посилання позивача на те, що на момент укладення оспорюваного договору іпотеки від 25 липня 2013 року він був співвласником предмета іпотеки, не знайшло свого підтвердження при розгляді справи.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у викладеного у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-449цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 907/544/14, а також у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 643/9788/13-ц, від 16 січня 2020 року у справі № 910/14522/18, від 05 березня 2020 року у справі № 916/3545/15, є безпідставними, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах. Крім того, у справах встановлені різні фактичні обставини.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.